«Из гроба тогда император, очнувшись, является вдруг; на нём треугольная шляпа и серый походный сюртук», — так через вірш Лермонтова у моє шестирічне життя увійшов Наполеон. Трохи згодом, розібравшись у деталях гардероба імператора, я забив один із кутів подушки всередину і насунув зроблену у такий спосіб трикутку собі на голову. Вже значно пізніше були книги Тарле і Манфреда, торт «Наполеон», справжній коньяк «Наполеон», підробки під коньяк «Наполеон», а також наполеонівські плани. Мабуть, у багатьох із нас є свій внутрішній Наполеон, який іноді під’юджує на гордовиті й цинічні вчинки, а іноді, у важку хвилину, веде вперед... Тому можна сказати, що роздуми про Наполеона — справа насущна.
На моєму робочому столі стоїть маленький Наполеон — гіпсовий, худорлявий, куплений батьком у Парижі. Схоже, що це Наполеон часів першого консульства або самого початку Імперії. Він заклав руку за борт шинелі і замислено дивиться перед собою. За ним стоїть металева Ейфелева вежа — теж хтось із друзів привіз із Франції; праворуч спирається на щит лицар, а ліворуч — фотографія церкви святого Дмитрія Солунського на Благуші, різьблена ошатна церковка-теремок. Таке ось маленьке наполеонівське містечко. Розглядаючи його, я думаю, скільки ж бюстів, бюстиків, скульптур у трикутці з рукою за вилогою стоїть у безлічі квартир і будинків, комірчин, сараїв — переважно сувеніри, що не пов’язані з «ідеологією» імператора, адже Наполеон давно вже став романтичним героєм, символом, майже фантазією, раскольниковською маячнею на горищі, чим завгодно, — і дуже складно побачити за цими трикутками і «твариною тремтячою або право маю» худорлявого корсиканця Наполеоне Буонапарте. Того самого, який, подібно до Цибуліно (з такою ж величезною «цибулинною родиною» принців-принцес), постійно встрявав у різні історії, був радше шалапутом, аніж державним діячем — і тоді йому щастило, як нікому; котрий при укладанні шлюбу з Жозефіною вказав як єдине майно свою військову форму і шпагу, а пізніше, посоромившись, викреслив.
Дві людини знали, як врятувати оточеного бунтівним натовпом Людовіка ХVІ: молодий офіцер-¬артилерист, майбутній імператор Наполеон, і Шарль Моріс де Талейран-Перігор, який запропонував королю свою допомогу. Це дивне поєднання людей, які тоді навіть не мали поняття один про одного, стане «рушійною силою» французької імперії і водночас провісником її фіналу — Талейран, вихований на «реальній політиці», залишить збожеволілого імператора, як колись він вийшов у ніч від нерішучого добряка, приреченого короля Франції.
Історія Наполеона сповнена дивацтв, ожилих легенд. Ось він і російський імператор Павло Перший намірилися підкорювати Індію — такі ж навіжені, як Александр Македонський. І неодмінно б дійшли, якби не заколот п’яних гвардійців, уміло скерований англійцями, і передчасна смерть російського гросмейстера Мальтійського ордену. Потішною була його спроба влаштувати «монархічний оркестр» зі своїх кумедних італійських та креольських родичів і перетворити всю Європу на велику галасливу піцерію. Драматичним було його бажання залишитися з Жозефіною, яка не змогла народити йому спадкоємця і розіграла неіснуючу вагітність. Пара, яка стала символом Франції — корсиканець і креолка з острова Мартиніка... Занепад Наполеона почався, коли «він кинув свою стару», як несхвально бурчали ветерани Старої Гвардії, в ім’я визнання «серйозними політиками» і продовження роду — і те, й інше виявилося блефом, міфом, серпанком на горизонті. Іноді здається, що образ Наполеона існує якось сам по собі, як розділилися посмертне буття Геракла на Олімпі і його образ, душа, що зійшла в Аїд і озиралася на всі боки в марній надії знайти вагому ціль для своїх стріл (дивися «Стовп і утвердження істини» Павла Флоренського). Так Бонапарт з’являється в оповіданні Івана Савіна «Полон», ввижаючись хворому на тиф білогвардійцеві: «По сірій лікарняній ковдрі йшов крихітний Наполеон. Пам’ятаю добре, замість очей у нього були два жовті ґудзики, на трикутному капелюсі червоноармійська зірка, а в лівій, міцно стиснутій у кулак руці виднівся мідний дріт. Наполеон йшов по ковдрі й тягнув за собою товарні вагони — багато, тисячі, мільйони буро-червоних вагонів...»
Античну тематику можна продовжити: по-суті, битва Наполеона й Кутузова «накладається» на образи Зевса й Кроноса, коли нескінченно розтягнуті, примарні простір і час російської Гіпербореї, що ведуть майже відокремлене від буденності існування, нищать Наполеона-громовержця, котрий віртуозно володіє артилерією, як боксер володіє кулаками. І здається пласкою та недоладною байка про «генерала-мороза», коли відчуваєш це затягування нашестя (Наполеон багато разів хотів, але не міг зупинити просування на Схід) у безодню простору-часу, де в самій глибині, майже на межі цього осягненого розумом світу посивілий у незліченних битвах фельдмаршал Кутузов постає Кроносом, який бере реванш.
Наполеон — мов хлопчик-цибулинка, з нього нескінченно можна знімати личини або приміряти на нього нові. Перший герой романтизму, який насправді зробив практично все можливе, щоб Європа стала більш пласкою, одноманітною, позбавленою оригінальності й пое¬зії. Ще до того як наполеонівські полчища нависли над залишеною російською армією Москвою, він підім’яв під себе Венецію — ту саму, яка існувала майже з часів Римської Імперії, влаштувавши там якийсь вульгарний філіал республіканської крамнички. Він повторював: «Для ведення війни мені потрібні три речі: по-перше — гроші, по-друге — гроші, і по-третє — гроші»; «Солдати — цифри, якими розв’язуються політичні завдання». Після Наполеона всьому (і навіть справі контрреволюції, яка у битвах Суворова й Ушакова, у боротьбі Жоржа Кадудаля досягала висот справжньої поезії) був наданий свій розмір і ранжир, по суті, саме «Священний союз» став колискою раціоналістичного позитивізму ХІХ ст. І це, мабуть, не випадково, що один із його творців, російський імператор Олександр Перший, сам тікає від свого дітища, від канцелярської містики на Валаам, де, як старий солдат, їсть зі шкуринкою монастирську ріпку, або потім, згідно з легендою про старця Федора Кузьмича, таємно йде з Таганрога до Сибіру. Так закінчуються наполеонівські грози — вимушеним і добровільним вигнанням, прочанством.
На смертному ложі острова Святої Єлени Наполеон говорить про Францію і армію — його останні слова саме про них. Проте Наполеон раз у раз кидає власні армії — у пісках Єгипту, у снігах Росії. Він залишає «буркунів» Старої Гвардії у дворі Фонтенбло, нехай урочисто, нехай гарно і від’їжджає на острів Ельбу. Після розгрому під Ватерлоо він кидає розрізнені залишки армії та їде до Парижа. І хоча будь-які порівняння приблизні й неточні, варто пригадати старенького фельдмаршала Суворова, який разом зі своєю армією штурмував засніжені висоти Альп, адмірала Нахімова, котрий не міг уявити взяття Севастополя, так і загинув — на гарматах разом зі своїми моряками; того самого безсрібника Павла Степановича Нахімова, який щиро дивувався, що молодий флотський офіцер хоче витратити гроші на розваги, а не, наприклад, пофарбувати за власний кошт флотську шлюпку; Фрідріха Великого, який сам вів у бій «косий бойовий порядок» і не уявляв життя після втрати армії та вітчизни; Миколу Першого, який власною самовпевненістю жорстоко й фатально знищив здобутки багатолітніх дипломатичних зусиль, — і він теж, хворий на грип, що переходив у пневмонію, у холод проводжав війська, що йшли з Петербурга в Крим, на війну. І якось незручно говорити про «віру у свою зірку», про якийсь «воєнний геній» (хоча по відношенню до Наполеона це, безперечно, справедливо) перед цими людьми, які, наче толстовський Холстомір, затиснувши вуздечку зубами, робили тяжку, призначену їм справу.
>
У Наполеоні найбільше вражає навіть не державний розум, не полководницький хист, а якась легковажність, чи то відчуття, що й так усе складеться, чи то бажання, щоб усе склалося за його першим словом. Відомо, що накази Наполеона по армії редагував його начальник штабу Бертьє, доводячи до логічного ладу іноді доволі плутані розпорядження імператора (Бертьє загинув незадовго до битви при Ватерлоо, що, як вважають, стало причиною хаосу в переміщеннях французьких військ). У кампанії 1812 року Наполеон кілька разів міняє план війни, а в Бородінській битві, яку треба було виграти за всяку ціну, обмежується вкрай жорстокою фронтальною атакою без натяку на будь-який маневр. Тилові служби постійно знаходяться в незадовільному стані, а при відступі армійські склади в Смоленську частково спустошуються маршовими батальйонами, що рухаються до армії, частково пограбовані тими, хто відступає — у підсумку голод і загибель стають неминучими. У 1813 році Наполеон розсовує гарнізони по всіх бодай трохи значущих містах Німеччини, намагаючись зберегти за собою цю «клаптикову ковдру». У підсумку він програє битву під Лейпцигом, відступає з Німеччини, і на значну частину гарнізонів чекає капітуляція — наприклад, маршала Даву, який хоробро, але безглуздо обороняє Гамбург у той момент, коли війська союзників наближаються до Парижа і кожний багнет на рахунку.
Як відомо, 1814-й рік вважається часом блискучих перемог Наполеона — він, молодий генерал Буонапарте, під час Італійської кампанії, гасає зі своїми «маріями-луїзами», безвусими солдатами-недолітками (прозваними так на честь його австрійської дружини), розбиваючи то один, то інший союзний корпус і начебто не помічаючи, що на Францію насуваються стотисячні армії і справу, по-суті, вже програно... До самого кінця він вірить, що все вирішить битва, не може визнати своєї поразки, зайнятися політикою — для цього в нього ще були шанси. І тут Наполеон нагадує зовсім не Раскольникова, який розмірковував, «чи має він право», зовсім ні, він, подібно до Колі Красоткіна з його гарматкою, переконаний у цьому своєму праві; та й хто вони — цей лукавий візантієць Олександр, ці нудні монархи, ця прусська королева Луїза, плаття якої (з крепу зі срібною ниткою) він поблажливо похвалив у Тільзиті, а потім вихвалявся в листі до Жозефіни, що німкеня з ним кокетувала, а він залишився непохитним. Хто вони всі перед ним, який усе створив сам, — перед новим Карлом Великим і навіть більше; перед Наполеоном Бонапартом, його зіркою, його генієм. Перед ним, який, наче кит на мілководді, ліг на вододілі двох епох, і вся Європа йде в майбутнє по його гострих ребрах!..
Він зовсім самотній — про це пише у своїй книзі «Душа Наполеона» Леон Блуа: «Він був самотній, безмежно, страшенно самотній, і на самотності цій лежить печать вічності. Знамениті християнські самітники давнини розмовляли у своїх пустелях з Ангелами. Ці святі були самотніми, але не єдиними, і часом навіть зустрічалися один з одним. В історії їх безліч. Наполеон, немов доісторичне чудовисько, вціліле після зникнення виду, був зовсім самотній, він не мав сподвижників, здатних зрозуміти й підтримати його, не бачив Ангелів і, можливо, навіть не вірив у Бога, хоча як знати?... Він був один серед наближених, яких створив з багна та смороду і які повернулися до початкового стану, як тільки сонце його зайшло; він був один серед бідних солдатів, котрі не могли йому дати нічого, крім своєї крові, але вже на неї вони не скупилися.... Проте ніде не був він таким самотнім, як із самим собою, блукаючи, немов прокажений, у величезному й пустельному чертогу своєї душі. Завжди самотній, як гора чи океан!..»
І ось у Фонтенбло довкола імператора, низенького, у сірому сюртуку (що так вирізняло його від ним же створеного ясновельможного натовпу), збираються золочені телепні-маршали, колись покірливі виконавці його волі. Вони переконують Наполеона зректися, він закликає йти до Парижа: «Ми їх розіб’ємо», — але командири втомилися від війни, вони, як один із севастійських мучеників, намагаються втекти від долі (маршалу Нею це так і не вдасться, але почесне право вмерти від пороху та свинцю доведеться викупити ще однією зрадою — тепер уже короля). Наполеона скинуто, хоча далі буде ще Ельба, висадка у Франції, дозволу на котру він, як ввічливий син, спитає в матері. Потім Ватерлоо, де втомлений і позбавлений всякого бажання командувати, воювати, навіть просто уважно дивитися на бельгійське розгрузле поле, Наполеон програє битву недалеким, але настирливим, як бульдоги, англійцям, котрі, як відомо, з усіх битв обов’язково виграють останню. І ось він на кораблі, що відбуває до берегів Святої Єлени; на одній із присвячених цій події картин Наполеон стоїть у шинелі біля борту, похмурий, дивлячись удалину. Накочуються хвилі, за його спиною перешіптуються офіцери та цивільні, а між ними, якраз посередині, стоїть чудовий англійський хлопчик-юнга, який байдуже повернувся до всієї цієї пишноти спиною.
Його ліжечко було маленьким, немов дитячим, у нього був хворий шлунок, і якщо ви знайдете список великих людей, хворих на астму, то зустрінете там Наполеона. Перед смертю від обережно, наче скрадаючись, із чорного ходу, повернувся в лоно Католицької Церкви, сповідався, соборувався, але не причастився — уже не міг ковтати. Коли імператор помер, на самому початку травня, над Святою Єленою вирувала гроза, вириваючи з корінням дерева, як колись у віршах Мандельштама: «Шумели в первый раз германские дубы, Европа плакала в тенётах, квадриги чёрные вставали на дыбы на триумфальных поворотах...» Англійці заборонили писати на пам’ятнику «Наполеон», а «Бонапарт» не захотіли французи; так і ліг він у безіменну могилу на острові святої рівноапостольної цариці Єлени, у Долині герані, між згаслими кратерами вулканів, у теп¬лу землю, що пахла евкаліптом і кипарисом, — зі шпагою та хрестом, покладеним на груди. І, продовжуючи своє посмертне існування, його образ, у своїй непозбутній самотності, з трикуткою й шпагою, піднімається на летючий корабель, відправляючись до далеких берегів — до російського офіцера в кавказьких горах, англійського лорда в Лондоні, до багатьох інших, які захоплюються його мерехтливою, яскравою, оманливою зіркою. Але мені хочеться втримати в пам’яті не цю невисоку сіру тінь, а живого, худорлявого юнака, у якого гострий ніс і волосся спадає на комір, сина бідної корсиканської родини, лейтенанта королівської армії з кумедним для французького вуха іменем Наполеоне Буонапарте; людину, яка вміла орудувати артилерійськими гарматами, як боксер кулаками, і десь, у незнаному нам просторі, на весь його обшир, з хмарних круч і тепер чується їхній торжествуючий травневий грім.
Проте закінчити статтю краще все-таки інакше. Я хочу написати про те, як срібним морозним ранком, таким тихим ранком, що здається, ніби все в цьому світі вже відбулося, коли тихо падав дрібний сніг, я підходив до Бородінської панорами. Збоку була важка статуя Кутузова, вище, по сходинках — округла будівля панорами, де, як у завмерлому, вставленому у башту вічності хронометрі, завмерла одна мить Бородінської битви. Там кірасири атакували крізь високу траву, відвозили смертельно пораненого генерала Багратіона, який щойно кричав «браво» французьким гренадерам, які мужньо наступали на флеші. Я чув шелест воїнських знамен, які того дня хвацько й відчайдушно тріпотіли на вітрі, накриваючи ряди солдатів, немов єпитрахиль на сповіді. Я згадував про те, як селяни, забриті в рекрути, за якими зазвичай плакали, як за мертвими, у 1812 році танцювали від радості — вони воюватимуть! «Матінку несуть, Заступницю, Смоленську», — звідти, з Бородинського поля, чуються голоси солдатів і ополченців, які біжать до церковної ходи з іконою Богородиці, і Михайло Іларіонович Кутузов стає навколішки перед святинею в сподіванні дивовижної, справжньої, голгофської Перемоги.
Наполеон (Наполеоне Буонапарте) народився 15 серпня 1769 року в місті Аяччо на острові Корсика, який роком раніше був відданий Генуєю Франції за борги.
Навчався в Паризькій військовій школі, у 1785 році отримав звання молодшого лейтенанта королівської артилерії.
Перший успіх молодого офіцера — взяття Тулона, 1793 рік. Він командував артилерією і фактично очолив керівництво облогою.
5 березня 1795 року Наполеон придушує повстання роялістів у Парижі й стає дивізійним генералом.
9 березня 1796 року Наполеон одружується з Жозефіною. За кілька днів до весілля Наполеон призначений командувачем французькою армією в Італії, зразу після одруження відбуває до військ.
У 1796–1797 роках відбувається Італійська кампанія, яку вважають одним із найбільш блискучих полководницьких успіхів Наполеона. Битви під Лоді, Аркольська битва, битва при Риволі дають Франції почесний мир з Австрією.
Наступного року Наполеон вирушає до Єгипту і по дорозі захоплює Мальту, що стане однією з причин війни з Росією — імператор Павло Перший є гросмейстером Мальтійського ордену і бере близько до серця його нещастя. На тлі слабкості й корумпованості французької Директорії у Наполеона формуються серйозні політичні амбіції.
Восени 1799 року Наполеон полишає Єгипет, у листопаді допомагає скинути Директорію і стає Першим консулом. Йому 30 років, він — визнаний герой французької нації. У 1802 році звання Першого консула стає довічним. До імперії залишається один крок.
У 1804 році опублікований новий цивільний кодекс Наполеона, який і до сьогодні залишається правовою основою французької держави. Наполеон стає імператором — як він підкреслює, приймає не корону попередніх королів, а спадок Карла Великого — імператора Заходу (який вважав себе спадкоємцем римських цезарів).
У 1805 році відбулися найславетніші битви періоду Наполеонівських воєн. Наполеон розгромлює війська Третьої антифранцузької коаліції при Аустерліці (у битві брали участь австрійська, російська та французька армії). Англійський адмірал Нельсон завдає поразки франко-іспанському флоту при Трафальгарі й сам гине у битві. Тепер Британія недосяжна для десанту Наполеона, народжується ідея континентальної блокади. У подальшому Наполеон перемагає сили Четвертої коаліції (прусські армії розбиті під Йеною і Ауерштедтом, росіяни програють битву біля Фрідланда). Відбувається знаменита зустріч Наполеона й російського імператора Олександра на плоту посеред Німана, після переговорів було підписано Тільзітський мир. Росія і Франція стають союзниками, однак приєднання до континентальної блокади Британської імперії негативно позначається на стані російської економіки. Російсько-французькі відносини незабаром заходять у глухий кут.
Через неможливість народити спадкоємця і сподіваючись породичатися зі «старими» правлячими домами, Наполеон розпочинає пошук нареченої. Після невдалих спроб сватання до сестер російського імператора Наполеон зупиняє свій вибір на австрійській принцесі Марії-Луїзі. У грудні 1809 року він розлучається з Жозефіною (Наполеон подарував їй Рим як відступне, від якого вона відмовилася, узявши натомість Єлисейський палац і ще кілька замків). У 1811 році народжується син Наполеона і Марії-Луїзи, Наполеон Другий, котрий отримає прізвисько «Орлятко» і помре юнаком.
24 червня 1812 року Наполеон вдирається в межі Росії. Імператор Олександр заприсягся, що швидше піде зі своїм народом углиб азіатських степів, відростить бороду і харчуватиметься картоплею, аніж укладе мир, доки бодай один озброєний супротивник залишиться на російській землі. Барклай-де-Толлі й Багратіон відступають зі своїми арміями вглиб Росії. Після об’єднання російських армій головнокомандувачем стає фельдмаршал Кутузов. 7 вересня відбулася Бородинська битва. Наполеон захоплює Москву, яку полишає в жовтні. Під час переслідування наполеонівська армія практично повністю знищена російськими військами та партизанами.
У 1813 році Наполеон програє Лейпцизьку битву, в якій бере участь більшість європейських держав — в історію вона входить як Битва народів. Наступного року війну перенесено на територію Франції. Наполеон виграє кілька битв, проте союзники, котрі мали величезну перевагу, рухаються до Парижа і захоплюють його. За участю Талейрана формується тимчасовий уряд Франції, який кличе на трон династію Бурбонів. Наполеон зрікається престолу, але зберігає титул імператора і 4 травня отримує у своє управління острів Ельбу.
1 травня 1815 року Наполеон висаджується у Франції, за 20 днів без жодного пострілу доходить до Парижа і повертає собі владу. Починається період Ста днів. Спроби укласти мир із союзниками по антифранцузькій коаліції провалюються, у червні Наполеон програє англо-прусським військам битву при Ватерлоо і вдруге зрікається престолу. 15 жовтня англійці відправляють Наполеона у вигнання на острів Святої Єлени.
5 травня 1821 року, близько 6 години вечора, Наполеон помирає у 51-річному віці. Його ховають у безіменній могилі на острові Святої Єлени. Дев’ятнадцять років по тому він буде перепохований у Парижі.
