«…І Він усе розрулить»

У 39 мене накрило. Якось уночі я прокинувся і відчув, як увесь тягар моїх комплексів, невдач, страхів та проблем прорвав крихкий каркас свідомості й затопив мозок до самої маківки. Мене охопив страх перед кожною хвилиною життя, яку належало прожити. Здавалося, сам демон страху простягав до мене кістляву руку, аби позбавити мене глузду...

Я перестав їздити в метро — обмежений підземний простір викликав нездоланне почуття паніки. Одного разу я йшов по вулиці й відчув, що страх захльостує залишки моєї свідомості. Я зателефонував своєму психологу й зізнався, що більше не можу. «Знайди найближчий кіоск із солодощами, купи шоколадку та з’їж, — сказала ця мила пані. — Шоколад піднімає настрій».

Пізніше вона підказала мені, як боротися з неконтрольованим плином думок. «Коли йдеш по вулиці, читай вивіски на білбордах, коментуй усе, що бачиш: ось поїхав трамвай, ось дівчина переходить вулицю, а ось гарний захід сонця...» За її рецептом, виходячи з дому, я починав описувати світ довкола себе. І за кілька годин мені вдавалося переговорити своє друге Я — воно замовкало й давало мені півгодини тиші, щоб я зміг відпочити перед черговим нападом божевілля.

Я розумів: мені майже сорок, у мене немає сім’ї, я самотній у цьому величезному чужому світі. У мене немає житла, я винаймаю в Києві квартиру, на яку йде дві третини моєї зарплатні. Я працюю на невеликому телеканалі й виконую роботу, яка мені нецікава. І при цьому постійно відчуваю роздвоєність й невпевненість у собі. А отже, немає жодних перспектив щось покращити...

Я і раніше, бувало, потрапляв у халепу — в армії, на роботі. Але завжди, у найчорніші дні, чомусь завжди був упевнений, що все налагодиться. Там, нагорі, Хтось мене любить і Він усе розрулить. Так я думав і зараз, але ця віра в чарівний порятунок поступово танула.

Я пробував алкоголь — але мозок безперестанку снував павутиння депресивних думок. Я відвідував церкву й каявся в усіх гріхах, які тільки міг згадати. Але пекучий смуток не відступав. Я автоматично ходив на роботу й усе глибше занурювався у безодню розпачу.

 

Якось мені на e-mail прийшов лист від одного старого знайомого. Я вже не пам’ятав, як його звуть. Він сповістив, що на одному відомому телеканалі набирають людей до відділу журналістських розслідувань. Я не вірив, що мене візьмуть просто так, з вулиці, але все ж написав за наданою адресою. Незабаром прийшла відповідь з пропозицією придумати п’ять тем для розслідувань. Сидячи перед комп’ютером, я довго не міг зосередитися і лише ближче до вечора надіслав список.

Мій кореспондент обрав тему про мафію злидарів. Про те, що всі жебраки стоять на вулицях не самі по собі, а входять до організованої мережі професійних злидарів. Для того щоб підтвердити або спростувати це, я мав сам зайнятися збиранням милостині.

Один мій товариш, що працював на будівництві, познайомив мене з хлопцями, які жили у вагончику поруч із Києво-Печерською Лаврою. Вони інколи допомагали ченцям у лаврських майстернях, і ті дозволяли їм жити в покинутих будівельниками тимчасових укриттях.

Один із цих безхатченків — наркоман і колишній зек Сергій — погодився допомогти мені за 70 гривень. Я взяв у оренду розбитий інвалідний візок, посадив у нього Сергія і почав тягати його по вагонах метро, наслідуючи інтонації прохачів: «Люди добрі, дайте на хліб хто скільки може». Люди давали, а я фільмував усе на приховану камеру.

Відзнявши, як мені здавалося, достатньо матеріалу, я зустрівся з редактором проекту. Він вислухав мене скептично й скривив губи. «У мафії злидарів є дах — менти. Чому про це нічого не знято? Скільки жебраки-прохачі платять міліції? Це потрібно з’ясувати. Інакше сюжет не вийде».

Після цієї зустрічі з редактором я заводив із жебраками-прохачами довгі розмови в метро. Намагався втертися в довір’я до скрипалів, які розважали публіку в підземних переходах. Провокував міліціонерів, підвозячи до постових у метро візок із Сергієм і запитуючи — а можна ми тут постоїмо, попросимо... Але нічого про те, скільки бере із жебраків міліція, з’ясувати не вдалося.

Редактор квапив, час ішов, і я все глибше занурювався у безодню відчаю. Несподіваний шанс змінити моє життя вислизав просто з рук.

 

Врешті-решт я наважився на відчайдушний крок — фальсифікацію. Попросив Сергія збрехати мені, назвати якісь цифри, які він начебто знає. Я розумів, що він не зможе збрехати правдоподібно. Що це мої жалюгідні спроби обдурити себе й редактора. Але мені більше нічого не залишалося.

Ми приїхали до їхнього вагончика поруч з Лаврою. Підсвічений накамерним світлом, Сергій сидів на поламаній табуретці й розповідав. Я довго розпитував його про щось неважливе, намагаючись змусити говорити природно. А потім ламким голосом поставив головне запитання.

— А скільки ти давав міліції, коли просив милостиню?

Він наркоман і злодій, він ніколи не просив милостиню, і я це знав.

— Я платив старшому зміни 50 баксів. Якщо день був дуже хороший, то й сто.

Я остовпів.

— А де це відбувалося?

— На залізничному вокзалі. Ми допомагали носити багаж, просили — ті, хто був слабшим. Шукали клієнтів для таксистів.

Він говорив абсолютно правдоподібно. Я витягував з нього все нові й нові безцінні подробиці. Коли інтерв’ю скінчилося, я запитав його:

— Звідки ти все це знаєш?

— Після тюрми я півроку жив на вокзалі.

— Чому ти не сказав мені про це раніше?

— Та якось забув, два роки минуло...

Я сидів у напівтемному вагончику й потягував чай з надколотого келиха. Мені було легко й спокійно. Мій страх десь щез. Я розумів, він повернеться. Коли оговтається від нокауту, якого завдав йому цей усміхнений наркоман навпроти. Але — я зрозумів найголовнішу річ — Хтось там нагорі, як і раніше, мене любить. Він провів мене через останній ступінь відчаю, змусив перепробувати всі засоби, і, коли поразка була неминучою, — просто поплескав по плечу: не бійся. Я поруч. Я стежу за всім, і якщо ти готовий пручатися з усіх сил — то Я готовий тобі допомогти. Ти ж бачиш, Я можу діставати потрібне тобі просто з повітря...

Я спустився по хиткому дерев’яному ґанку вагончика й відчув, як неймовірно втомився. Назустріч, по дорозі з Лаври в напрямку до нас, ішов молодий рожевощокий чернець. «А що ви тут фільмуєте? — спитав він. — І хто вам дозволив?» Я ледь переконав його в тому, що наша зйомка жодної шкоди Лаврі не завдасть. «Ну гаразд», — заспокоївся він добродушно й замовк. А потім повернувся до мене, склав руки на животі й сказав: «Усі думають що Бог гучний і грізний. А це не так. Пророку Іллі Господь сказав прийти на гору, і коли він прийшов — почався сильний вітер, що руйнував скелі. Але ні, не у вітрі був Бог. Потім почався землетрус і вогонь. Але це також був не Бог. А потім повіяв такий легенький вітерець. Як дихання... Ось це і був Бог».

Чернець тихо всміхнувся і пішов до монастиря.

Опублiковано: № 2 (74) Дата публiкацiї на сайтi: 16 March 2015

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
«…І Він усе розрулить»

«…І Він усе розрулить»

Олександр Іваницький
Журнал «Отрок.ua»
Я розумів: мені майже сорок, у мене немає сім’ї, я самотній у цьому величезному чужому світі. У мене немає житла, я винаймаю в Києві квартиру, на яку йде дві третини моєї зарплатні. Я працюю на невеликому телеканалі й виконую роботу, яка мені нецікава. І при цьому постійно відчуваю роздвоєність й невпевненість у собі. А отже, немає жодних перспектив щось покращити…
Розмiстити анонс

Результати 1 - 7 з 7
05:46 20.10.2017 | Аноним
это публичная исповедь о фальсификации журналистского расследования?
00:54 21.01.2016 | Etta
I like to party, not look areltics up online. You made it happen.
10:22 19.05.2015 | Дарья
Хорошая статья. Еще очень важный момент, не упустить возможность, которую нам дает Господь. Как в работе так и в любви.
15:48 05.05.2015 | Игорь
Спасибо огромное. За поддержку. За надежду, которую вселяют ваши слова.
Слова человека, который прошел испытание унынием.
11:29 17.03.2015 | Анна
Спасибо.
11:25 17.03.2015 | Анна
Спасибо.
09:24 17.03.2015 | Ирина
Доброго дня! Я знаю как вам бывает плохо. Когда у меня умер муж, я думала,что сойду с ума. Я читала молитвы и задыхалась от слез...Но Господь оставил меня жить зачем-то.. Я я благодарна Ему.. Мы не знаем где страшнее, но Он всегда с нами и Его любовь-сокровище.. Как бесценны наши души,что "рогатый" всеми путями пытается ими завладеть и в основном унынием. Наша душа - частичка Господа! Читайте Иисусову молитву и каждое слово поможет вам жить.Храни вас Господь

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: