У 39 мене накрило. Якось уночі я прокинувся і відчув, як увесь тягар моїх комплексів, невдач, страхів та проблем прорвав крихкий каркас свідомості й затопив мозок до самої маківки. Мене охопив страх перед кожною хвилиною життя, яку належало прожити. Здавалося, сам демон страху простягав до мене кістляву руку, аби позбавити мене глузду...
Я перестав їздити в метро — обмежений підземний простір викликав нездоланне почуття паніки. Одного разу я йшов по вулиці й відчув, що страх захльостує залишки моєї свідомості. Я зателефонував своєму психологу й зізнався, що більше не можу. «Знайди найближчий кіоск із солодощами, купи шоколадку та з’їж, — сказала ця мила пані. — Шоколад піднімає настрій».
Пізніше вона підказала мені, як боротися з неконтрольованим плином думок. «Коли йдеш по вулиці, читай вивіски на білбордах, коментуй усе, що бачиш: ось поїхав трамвай, ось дівчина переходить вулицю, а ось гарний захід сонця...» За її рецептом, виходячи з дому, я починав описувати світ довкола себе. І за кілька годин мені вдавалося переговорити своє друге Я — воно замовкало й давало мені півгодини тиші, щоб я зміг відпочити перед черговим нападом божевілля.
Я розумів: мені майже сорок, у мене немає сім’ї, я самотній у цьому величезному чужому світі. У мене немає житла, я винаймаю в Києві квартиру, на яку йде дві третини моєї зарплатні. Я працюю на невеликому телеканалі й виконую роботу, яка мені нецікава. І при цьому постійно відчуваю роздвоєність й невпевненість у собі. А отже, немає жодних перспектив щось покращити...
Я і раніше, бувало, потрапляв у халепу — в армії, на роботі. Але завжди, у найчорніші дні, чомусь завжди був упевнений, що все налагодиться. Там, нагорі, Хтось мене любить і Він усе розрулить. Так я думав і зараз, але ця віра в чарівний порятунок поступово танула.
Я пробував алкоголь — але мозок безперестанку снував павутиння депресивних думок. Я відвідував церкву й каявся в усіх гріхах, які тільки міг згадати. Але пекучий смуток не відступав. Я автоматично ходив на роботу й усе глибше занурювався у безодню розпачу.
Якось мені на e-mail прийшов лист від одного старого знайомого. Я вже не пам’ятав, як його звуть. Він сповістив, що на одному відомому телеканалі набирають людей до відділу журналістських розслідувань. Я не вірив, що мене візьмуть просто так, з вулиці, але все ж написав за наданою адресою. Незабаром прийшла відповідь з пропозицією придумати п’ять тем для розслідувань. Сидячи перед комп’ютером, я довго не міг зосередитися і лише ближче до вечора надіслав список.
Мій кореспондент обрав тему про мафію злидарів. Про те, що всі жебраки стоять на вулицях не самі по собі, а входять до організованої мережі професійних злидарів. Для того щоб підтвердити або спростувати це, я мав сам зайнятися збиранням милостині.
Один мій товариш, що працював на будівництві, познайомив мене з хлопцями, які жили у вагончику поруч із Києво-Печерською Лаврою. Вони інколи допомагали ченцям у лаврських майстернях, і ті дозволяли їм жити в покинутих будівельниками тимчасових укриттях.
Один із цих безхатченків — наркоман і колишній зек Сергій — погодився допомогти мені за 70 гривень. Я взяв у оренду розбитий інвалідний візок, посадив у нього Сергія і почав тягати його по вагонах метро, наслідуючи інтонації прохачів: «Люди добрі, дайте на хліб хто скільки може». Люди давали, а я фільмував усе на приховану камеру.
Відзнявши, як мені здавалося, достатньо матеріалу, я зустрівся з редактором проекту. Він вислухав мене скептично й скривив губи. «У мафії злидарів є дах — менти. Чому про це нічого не знято? Скільки жебраки-прохачі платять міліції? Це потрібно з’ясувати. Інакше сюжет не вийде».
Після цієї зустрічі з редактором я заводив із жебраками-прохачами довгі розмови в метро. Намагався втертися в довір’я до скрипалів, які розважали публіку в підземних переходах. Провокував міліціонерів, підвозячи до постових у метро візок із Сергієм і запитуючи — а можна ми тут постоїмо, попросимо... Але нічого про те, скільки бере із жебраків міліція, з’ясувати не вдалося.
Редактор квапив, час ішов, і я все глибше занурювався у безодню відчаю. Несподіваний шанс змінити моє життя вислизав просто з рук.
Врешті-решт я наважився на відчайдушний крок — фальсифікацію. Попросив Сергія збрехати мені, назвати якісь цифри, які він начебто знає. Я розумів, що він не зможе збрехати правдоподібно. Що це мої жалюгідні спроби обдурити себе й редактора. Але мені більше нічого не залишалося.
Ми приїхали до їхнього вагончика поруч з Лаврою. Підсвічений накамерним світлом, Сергій сидів на поламаній табуретці й розповідав. Я довго розпитував його про щось неважливе, намагаючись змусити говорити природно. А потім ламким голосом поставив головне запитання.
— А скільки ти давав міліції, коли просив милостиню?
Він наркоман і злодій, він ніколи не просив милостиню, і я це знав.
— Я платив старшому зміни 50 баксів. Якщо день був дуже хороший, то й сто.
Я остовпів.
— А де це відбувалося?
— На залізничному вокзалі. Ми допомагали носити багаж, просили — ті, хто був слабшим. Шукали клієнтів для таксистів.
Він говорив абсолютно правдоподібно. Я витягував з нього все нові й нові безцінні подробиці. Коли інтерв’ю скінчилося, я запитав його:
— Звідки ти все це знаєш?
— Після тюрми я півроку жив на вокзалі.
— Чому ти не сказав мені про це раніше?
— Та якось забув, два роки минуло...
Я сидів у напівтемному вагончику й потягував чай з надколотого келиха. Мені було легко й спокійно. Мій страх десь щез. Я розумів, він повернеться. Коли оговтається від нокауту, якого завдав йому цей усміхнений наркоман навпроти. Але — я зрозумів найголовнішу річ — Хтось там нагорі, як і раніше, мене любить. Він провів мене через останній ступінь відчаю, змусив перепробувати всі засоби, і, коли поразка була неминучою, — просто поплескав по плечу: не бійся. Я поруч. Я стежу за всім, і якщо ти готовий пручатися з усіх сил — то Я готовий тобі допомогти. Ти ж бачиш, Я можу діставати потрібне тобі просто з повітря...
Я спустився по хиткому дерев’яному ґанку вагончика й відчув, як неймовірно втомився. Назустріч, по дорозі з Лаври в напрямку до нас, ішов молодий рожевощокий чернець. «А що ви тут фільмуєте? — спитав він. — І хто вам дозволив?» Я ледь переконав його в тому, що наша зйомка жодної шкоди Лаврі не завдасть. «Ну гаразд», — заспокоївся він добродушно й замовк. А потім повернувся до мене, склав руки на животі й сказав: «Усі думають що Бог гучний і грізний. А це не так. Пророку Іллі Господь сказав прийти на гору, і коли він прийшов — почався сильний вітер, що руйнував скелі. Але ні, не у вітрі був Бог. Потім почався землетрус і вогонь. Але це також був не Бог. А потім повіяв такий легенький вітерець. Як дихання... Ось це і був Бог».
Чернець тихо всміхнувся і пішов до монастиря.