У житті ми часто бачимо щось фальшиве, що хоч іноді й вабить зовнішньою яскравістю, всередині лишається безликим і мертвим. Здається, ми тягнемося до чогось чистого й живого – але якщо придивитися ближче, марення зникає, і ось перед нами чергова підробка, брехня. Неправда, ніби вроджена хвороба, так глибоко вкоренилася в надрах людської натури, що багато носіїв цієї недуги навіть і не підозрюють про її існування. Привільно живучи в нас, брехня рано чи пізно дає про себе знати; і це, на жаль, позначається на всіх сферах людського життя, зокрема, на творчості. Саме про неї ми будемо говорити з відомим київським художником, парафіянином Іонинського монастиря Борисом Єгіазаряном.
– Борисе, що Ви могли б сказати про творчість?
– Думаю, смисл і значення творчості легше буде зрозуміти, якщо ми прочитаємо перші вірші книги Буття: І Бог на Свій образ людину створив, на образ Божий її Він створив (Бут. 1, 27). Створення людини, світу та Всесвіту, усього життя – це все творчість Божа. Він – Творець. Така творчість визначає гармонію творіння й веде до його безмежної досконалості.
Ми ж звикли називати творчістю все те, що самі мислимо чи виробляємо своїми власними силами. Чи можна це назвати творчістю? Звісно, милостивий Бог через нескінченну Свою любов до людини дозволяє нам називати це так. І більше того, Він дав нам здатність і можливість розуміти й продовжувати той творчий акт, який Він Сам розпочав. Згадаємо хоча б, як Господь заповідав Адаму за своїм власним розсудом давати імена тваринам, що до нього приходили, доглядати за Едемом, отже, бути господарем усього того, що довірено людині в опіку. Тобто людині призначено співпрацювати з Богом: брати участь у Його творчому процесі й, гармонійно перетворюючи свій внутрішній світ, наближатися до Божественної досконалості.
Але людина спіткнулася. І, на великий жаль, багато в чому втратила свої першорядні творчі здібності. Скоївши гріх, відхилившись від повноцінної співпраці з Богом, людина «сховалася в кущі», тобто замкнулася на своєму самозвеличенні, стала самотньою та обмеженою. Але через нескінченне своє милосердя Господь, завдяки спокутній жертві Христа, знову дав людині шанс відродитися та знайти ту досконалість, якою вона колись знехтувала. Стаючи християнином, людина знову здобуває спілкування з Богом, знову стає співробітником Божим.
– Звісно, творчість не зводиться лише до створення людиною матеріально-культурних цінностей. Вона також може бути направлена й углиб людської душі, перетворювати особистий внутрішній світ. Але ці дві творчі лінії, зовнішня і внутрішня, сприяють одна одній, і тому результат творчого задуму напевно залежить від духовного настрою людини. Що керує особистістю в процесі творчості й чому правда у різних художників така різна?
– В усі часи, як і сьогодні, у світі поряд із чимось чудовим творилося щось негативне, іноді навіть небезпечне для душі людини, що хоч і називається творчістю, таким бути в принципі не може. Адже й любов’ю люди часто називають те, що любов’ю не є. Так і з творчістю. Тому по-перше, сьогодні нам слід навчитися правильно називати речі своїми іменами, тобто перш за все очистити свої думки та свою мову. А по-друге, необхідно навчитися берегти цю дорогоцінну чистоту нашого розуму, щоб зуміти відрізнити світло від темряви. Я думаю, що творчість – це те, що веде до ствердження життя. А все, що руйнує… я би назвав, м’яко кажучи, негодящим.
Це питання, на мій погляд, ускладнюється ще й тим, що дехто нерідко скаржиться: «А як же вільне волевиявлення? А де ж воля самовираження?». Так, справді, Бог наділив людину вільним волевиявленням. Але не слід ототожнювати свободу з уседозволеністю або безрозсудністю. Річ у тім, що коли людина безвільно й безконтрольно потурає своїм свідомим чи підсвідомим бажанням, вона вільною бути не може. Вона, навпаки, впрягає себе в ярмо пихатості, снобізму чи, якщо хочете, заперечення життєвих цінностей. Така свобода дуже небезпечна.
Справжня свобода – це вміння собі в чомусь відмовляти (іноді навіть надто багато в чому) заради доброго творчого плоду. Це здатність самовіддачі. Тому плутанина з поняттям свободи призводить до творчого абсурду. Чому й фундаментальною творчістю може володіти лише людина просвітлена, здатна виявити фальш. Причому просвітлення – це не однобічний акт. Це і є сумісний творчий процес людини й Бога.
Що стосується художників, наміри яких, здавалося б, спрямовані на благо, вони часто приходять до страшної духовної кризи і навіть втрачають розум. Має бути постійна боротьба. Завжди існує велика небезпека загордитися. У Германа Гессе у творі «Степовий вовк» є думка про те, що художник – це людина, яка ходить по самому краю: він бачить межу між темрявою і світлом життя, і йому вибирати. Адже в художників сприйняття світу загострюється спробою збагнути суть речей. Тобто через чуттєве розглядання Божого творіння вони пізнають велич його Творця. Рано чи пізно це відбувається з кожним справжнім художником. Це дар Божий. Господь відкриває Себе у Своєму творінні: бо Його невидиме від створення світу, власне Його вічна сила й Божество, думанням про твори стає видиме… (Рим. 1, 20). І якщо художник, отримавши це одкровення, безрозсудно відмовляється від нього – це страшна помилка.
Справді, якщо збагнути смисл краси та красу смислу Божого творіння, неможливо не впасти на коліна і не прославити Бога. Тому й душа художника витончується від цієї радості пізнання та благоговіння. Ви знаєте, я в молодості дуже любив писати пейзажі. В мене серце зупинялося від трепету. Може, тому я і не став пейзажистом. Тоді я ще не розумів, що відбувається. Але тепер, з віком, я розумію, що відчував, наприклад, Ван Гог. Дуже дивні й іноді страшні речі відбуваються з художником, коли він відчуває те, чого не може усвідомити та вмістити. Тоді художник, звісно ж, намагається сховатися, забутися. Один починає пити, інший – приймати наркотики лише для того, щоб остаточно не зійти з розуму. Але важливо зрозуміти, що творчість – це спільний боголюдський процес. І витримати творче напруження, вмістити в себе вогонь Божественної благодаті людина здатна лише тоді, коли її розум і серце глибоко пронизані взаємною любов’ю до Бога. Це просто. Це істотно. Це як дитячий сміх...
– Виходить, чим ближче художник до Істини, до Бога, тим чистіші й світліші його полотна. Один із класиків писав, що живопис – це життя, відображене на полотні від душі художника через призму його темпераменту. Тому кожній творчій особистості притаманний певний художній жанр, те бачення всесвіту, яке максимально допомагає художнику свідчити про ті чи інші глибини, у які він занурений. У чому сила жанру та як вона сприяє художнику?
– Слід розуміти, що творчість стосується не тільки мистецтва. Творчість обіймає усю сферу людської діяльності. Але в межах бесіди про мистецтво я б хотів відзначити наступне. Є, наприклад, музика. Музика – вона не розповідає. Музика співає. Вона побудована на гармонії. Література – оповідає. А ось від живопису чомусь часто очікують, що він повинен саме розповідати. Ні, й у живописі є жанри оповідні: натуралізм, реалізм... Реалізм, зокрема, сам у собі буває вельми різноманітним.
Але є твори в живописі, які споріднені з музикою. У них головне – гармонія. І якщо у творі присутня гармонія, він фундаментальний. Головне, щоб не було дисгармонії, щоб не було гордині в цьому живописі. А щодо форми, так званої художньої мови, то вона може бути різноманітна. Від надлишку серця говорять вуста, – сказано в Писанні. Кого що переповнює, той це і виливає із себе. І це дуже важливо: про що хоче говорити художник, чим наповнює він своє серце, як буде він відтворювати те, що йому відкрите. Тому творчий жанр у цьому випадку слід сприймати за двома критеріями: перше – що художник привносить у світ із дна своїх внутрішніх переживань. І друге – це мова, якою він говорить. До цього ми повинні ставитися дуже обережно.
Творчість художника, звісно, повинна бути такою, що несе світло. Існують картини, які дозволяють людині хоча б на мить зупинитися й глибоко замислитися; чи інші, від яких людина отримує почуття заспокоєння чи трепету, ніби крило янгола торкнулося зіниці її серця. Є твори, які говорять про біль, бентежать душу. Вони повідомляють це людині з метою очистити її через співчуття. Але ж можна говорити про біль і так, щоб пригнітити людину, збільшуючи страх та депресію. Це питання відповідальності. Художник не тільки захоплюється гармонією. Він уже й несе відповідальність за те, що він сприйняв від Бога. Його завдання тепер – бережно внести це духовне відкриття у світ. Тут ідеться, висловлюючись сьогоднішньою мовою, про концепцію творчої особистості, про внутрішні наміри. Чи то художник хоче лише самоствердитися за будь-яку ціну – чи то, почувши дзвін світобудови, він поділиться з людьми цією радістю, цією життєствердною силою у своїх полотнах.
– Борисе, яку пораду ви могли б дати своїм колегам, особливо молодим, художникам-початківцям?
– О, мені є, що сказати! Моя найпрактичніша порада... відкриваємо послання апостола Павла до филип’ян і читаємо: Наостанку, браття, що тільки правдиве, що тільки чесне, що тільки праведне, що тільки чисте, що тільки любе, що тільки гідне хвали, коли яка чеснота, коли яка похвала, думайте про це (Флп. 4, 8).
