Той, що шукав миру

Про преподобного Тита, іноземних гостей і неймовірні «випадковості»

Вас давно відвідував Господь? Просто так, серед білого дня, одягнутий у джинси й майку? До мене Він прийшов і, виявилося, дав мені контрольну роботу з пройденої теми. Але я її не написала.

 

Моя гостинність

На роботі як на роботі.

— Швидше на групу!

Так працює Паломницький відділ у «гарячий» день. А ранок так добре починався: свято Покрови Божої Матері — Божественна літургія, Причастя...

— Швидше!

А у мене сьогодні вихідний, я тут випадково, але просять допомогти.

— На тебе чекають іноземці!

П’ять хвилин можна почекати?

Дзвонить телефон.

— Тебе просять колеги з Москви.

Чути погано, зв’язок переривається, я набираю номер ще й іще. Знову викликають на екскурсію, і тепер мені кричать в обидва вуха. Я починаю нервувати. У душі вулкан уже вивергає вогонь і попіл. Відкриваю зовнішні двері, при цьому когось зачіпаю, але замість вибачень щось різко відповідаю. Далі — бурхливе з’ясування стосунків з керівником.

Раптом згадую, що кудись кликали.

— А де англійці?

— Чекають.

— Досі чекають?

— Йди, окрім тебе, працювати нікому.

Їх було п’ятеро: двоє чоловіків, високий і трохи менший, — типові англійці, два смаглявих індуси, також типові англійці, та юна дівчина. Вони стояли осторонь від дверей — мабуть, це їм від мене перепало. Стояли мовчки, у напруженому очікуванні.

Ще тяжче було до них підійти й почати екскурсію. «Іди, — кажу собі, — працюй», — і, вимучивши лицемірну посмішку, підходжу. Хвилювання в душі ще не вляглося, починаю розповідати сумбурно, забувши вибачитися й відрекомендуватися.

Гості мене дратували з першої хвилини. Що їм тут треба, самовдоволеним і пихатим іноземцям, яким чужа наша віра й історія? Навіщо прийшли вони сюди, в нашу Лавру? На мумій подивитися? Швидше б зводити їх у печери й позбутися їх...

Іноземці зазвичай необразливі — скаржитися керівництву не ходять. Але виявилося, не всі вони змирилися з моєю поведінкою: один із них, той, що вищий на зріст, став раптом схожий на ображеного Бетховена, презирливо звузивши очі, почав мені щось говорити про порядки, які у нас заведені. Тримався він розкуто й зухвало: куртка нарозхрист, навколо шиї недбало зав’язаний шарфик, пухнасте волосся безладно розвівалося на вітрі. Високий на зріст кремезний чоловік — у ньому було щось варязьке. Мабуть, схожі на нього закопували тут знаменитий скарб тисячу років тому. «Хто він? Байкер, чи що, а може, рокер?» — ці поняття я завжди плутала... Але продовжувати діалог у мої плани не входило,тому я роблю вигляд, що реплік не почула, й продовжую розповідь англійською про те, як виникла Печерська обитель.

А природа торжествувала! Наче не Покрову, а Великдень святкувала вона. Ну в якій Англії ви побачите таке буяння листя різних відтінків, золото храмових бань і серпанок над рікою? Легкий жовтневий туман уже розсіявся у повітрі, й кожна частинка вологи віддзеркалювала сяйво сонця. Здавалося, що навіть повітря світилося! Кажуть, що київські гори нагадують Афон, тільки ліси там вічнозелені.

— Зі святої Афонської гори прийшов сюди Антоній Печерський...

Слово «Афон» якось дивно відгукнулося в душі мого іноземця. Він наче подумки полинув туди й загубився в ущелинах.

Гірше не буває

Назустріч ішли люди, безліч знайомих, які не давали говорити й перебивали через слово. Все, екскурсія пропала! Обличчя іноземця виявляло досаду, а мені стало неймовірно соромно. За багато років роботи в Лаврі гіршої екскурсії в мене не було. За що ці люди мене терплять? Ганьба! Ганьба! Одна надія, що я їх у своєму житті більше не зустріну... На цій думці в душі ворухнувся сумнів.

У печери, скоріше у печери, тільки вони зможуть врятувати становище. У підземних лабіринтах Лаври з людьми щось відбувається — вони переживають щось схоже на страх і боязливість, благоговіння й трепет, а з печер виходять іншими. Уповаю на преподобних!

Перед входом у ближні печери є дивовижна картина «Страшний Суд», і мій гість несподівано підняв очі. Погляд його зупинився, картина не просто вразила його, а, здавалося, сам він готувався завтра постати перед грізним Владикою. Розказати про митарства? Але ні, я кваплю всіх у печери.

Однак підземна частина екскурсії моїх надій не виправдала. Вигляд англійця був грізним, і я намагалася триматись від нього подалі. Говорити було важко, наче долаючи протидію. Але при цьому не про довжину й ширину печер, не про характер кладки й не про особливості ґрунту хотілося мені говорити цим людям, а про прості, зворушливі, пройняті любов’ю житія Печерських святих. Про те, як любили вони Бога й лише на нього сподівались, жили за його законами, а якщо падали, то вміли просити прощення, каятися. Англійці слухали, але поводилися при цьому дуже вільно й невимушено, голосно говорили, сміялися, що у печерах заборонено. У певний момент їх збудження перевищило всі допустимі межі. Виявилося, що пожвавлення викликав усіма нами улюблений преподобний Тит. Мій сердитий іноземець, підійшовши до нього, застиг на місці й мовчки дивився на мощі святого. «Що про нього відомо?» — було поставлено питання.

Найзворушливіша історія з «Печерського патерика», яку не пропустить жоден екскурсовод, — історія про нелицемірну християнську дружбу й любов, про спокусу гордістю й образою, про покаяння. Історія для напучення всім.

Історія преподобного Тита

За щирість і простоту любила братія отця Тита. Він був відкритим і товариським, усім допомагав, інколи був запальним і гарячим і тоді «рубав з плеча», але серце мав добре, і на нього не сердились. Роботі був відданий, справно служив Богу, будучи пресвітером, підносячи молитви Всевишньому й залучаючи до того інших. Допомагав йому у храмі диякон Євагрій. Той був розумним, працелюбним і так само відкритим, як Тит. Усі дивувалися їхній дружбі та взаєморозумінню.

Сварка між ними була раптовою, як блискавка. Причини її ми не знаємо, але Тит у великому роздратуванні на Євагрія накричав, а той не зміг зрозуміти — за що. Кожен бачив у тому свою правоту й належну справедливість. Увійшовши в серце через маленький отвір, образа, розпалювана думками й почуттями, вже захопила всю душу, наче хтось розпалене вугілля підсипав! І в храмі служити не хотілося, і дим кадильний був нестерпним, якщо з кадилом ішов Євагрій, і до Святого Причастя обоє ішли без любові...

Так минали роки. Отець Тит занедужав і відчув себе на краю безодні, за якою — Вічність. Все, що відбулося з ним, здалося йому настільки мізерно малим у порівнянні з утраченим даром любові, що почуття сорому й каяття, образи — вже на самого себе — охопили його. У сльозах просив він у Євагрія вибачення: «Прости мені, брате, заради Бога, що образив я тебе гнівом моїм!» У відповідь почув він прокляття й небажання пробачити ані в цьому житті, ані в майбутньому. Після таких слів диякон кроку не ступив, як упав замертво. Вигляд його був спотворений настільки, що не знали, як і ховати його. А пресвітер Тит піднявся, наче й не хворів зовсім, а те, що розповів, примусило здригнутися багатьох, тому що бачив він грізного Янгола, що вразив гордовитого Євагрія вогненним списом...

Переміна

Іноземець молився. Він молився за всіма правилами християнського благочестя, осіняючи себе широким православним хрестом і прикладаючись до мощів святих. Молитва його була щирою й гарячою, коли б’ється серце й вуста невпинно просять. То заради цього він сюди прийшов і привів друзів? Відчуваючи себе зайвою, я йду із рештою. Але що відбувається? Мої засмаглі англійці-індусики з трепетом і благоговінням цілують святі мощі, моляться, як діти, хрестячись по-православному й по-латинськи. Таке я бачила у житті вперше!

— Цей преподобний писав літописи, а цей — ікони, інший лікував людей дорослих, а цей — маленьких діток. Цей же сам був хворий, але духом сильний настільки, що вселяв віру в інших. А цього мучили пристрасті, та так, що він зволів живим себе закопати, але перемогти спокусу.

У індійців очі стали круглі, як окуляри. Так ішли ми печерами, ставши єдиною душею та із захопленням оспівуючи преподобних, а на виході з печер — розуміючи, що «всі брати-сестри».

На вулиці сонце сяяло ще більше, і я насмілилась подивитися в обличчя російському англійцю. Він ще трохи сердився, а може, просто втомився. Риси його обличчя почали здаватися мені знайомими, й судячи з того, як до нього ставилися оточуючі, як він тримався і говорив по мобільному, це була, без сумніву, людина публічна. Напружую пам’ять — і не можу його впізнати! Ще хвилина — і він піде. Підбурювана жіночою цікавістю, я прошу допомоги в Бога.

У дворику перед храмом люди невимушено спілкувались. Особливо раділи брати-індуси. Один із них, найкомунікабельніший, став говорити мені, який він був щасливий помолитися в цих печерах, чути спів церковного хору на богослужінні... І, між іншим, спитав, чи немає святих півчих? Здивована такою проникливістю, я говорю, що є.

— Нам дуже треба до тих святих! Ми музиканти, й у нас сьогодні відповідальний концерт.

— Музиканти?

Саме до мене, дочки музиканта, випускниці консерваторії, яка 20 кращих років віддала музиці, а тепер служить преподобним Печерським, Господь приводить музикантів і артистів. Трапляється це не вперше, але такого ще не було.

— Чому ви мені раніше про це не сказали? Бігом до преподобних Леонтія й Геронтія!

Але, на жаль, час вийшов, їм треба йти.

Цікавість, однак, бере гору, і, проводжаючи їх, потихеньку починаю випитувати. Втім, індійський гість таємниці не робив і з радістю зізнався, що грає на ударних інструментах в групі «Акваріум»...

Хочете — вірте, хочете — ні

Одного разу на Хрещатику я побачила афішу, що сповіщала про концерт відомої групи. Приємні спогади охопили мене. Років десь із 20 тому ми, наше покоління, дихали одним повітрям, бунтували, хотіли змінити життя. Воно й справді змінилося, але, здається, не зовсім так, як багато хто з нас уявляв. Як дивляться на життя музиканти зараз? Склад групи змінився, когось уже нема. Як мені захотілося, щоб прийшли вони в Лавру, розповісти їм про преподобних Печерських і про те, як важливо людям творчим знайти віру в Бога й навчитися творити так, щоб кожним звуком прославляти Творця. Вони, безсумнівно, прийдуть, подумала я, але шанс, що потраплять на мою екскурсію, мізерно малий (приблизно 1 до 50, враховуючи загальну кількість екскурсоводів). Мені може допомогти лише випадок, і тоді я почала просити Того, у Кого випадковостей немає, тому що Він ними керує.

На підтвердження того, що Господь чує наші молитви, ці люди прийшли. Своїх друзів з нового складу «Акваріума» привів Саша Титов, відомий як Тит — це його я прийняла за іноземця. У день Покрови Пресвятої Богородиці й Романа Сладкоспівця вони прийшли до храму і печер молитися за своїх близьких і за успіх нового проекту. «Акваріум», «Кіно», «Поп-механіка», «Земляни» — далеко не повний перелік груп, у яких Саша грав. Його бас-гітара нагадує плече вірного друга, на якому ґрунтується вся музична композиція. Важко уявити собі ту кількість музики, яку він переграв. Звук його гітари знавці розпізнають із перших тактів. Але вже більше дванадцяти років Саша живе в Англії і, виходить, він англієць.

... Їх не хотілося відпускати. А коли вони пішли, мені здалося, що все відбулось саме так, як мало відбутися, і сценарій було написано заздалегідь. Мене перевіряли з предметів: терпіння, совість і любов, але я не одразу це зрозуміла. Грішна. Каюсь.

Преподобний Тит «шукав миру з братом, і знайшов він мир із Богом, ніколи не вдавався до ворожнечі, а здобув любов». Одним із проявів любові є молитва, тому побажаємо, щоб Господь зміцнював Олександра в усіх його добрих починаннях, а ми за нього всім миром помолимось!

Опублiковано: № 4 (40) Дата публiкацiї на сайтi: 05 November 2009

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Той, що шукав миру

Той, що шукав миру

Вікторія Гогенко
Журнал «Отрок.ua»
Їх було п’ятеро: двоє чоловіків, високий і трохи менший, — типові англійці, два смаглявих індуси, також типові англійці, та юна дівчина. Вони стояли осторонь від дверей — мабуть, це їм від мене перепало. Стояли мовчки, у напруженому очікуванні. Ще тяжче було до них підійти й почати екскурсію. «Іди, — кажу собі, — працюй», — і, вимучивши лицемірну посмішку, підходжу. Хвилювання в душі ще не вляглося, починаю розповідати сумбурно, забувши вибачитися й відрекомендуватися. Гості мене дратували з першої хвилини. Що їм тут треба, самовдоволеним і пихатим іноземцям, яким чужа наша віра й історія? Навіщо прийшли вони сюди, в нашу Лавру? На мумій подивитися? Швидше б зводити їх у печери й позбутися їх...
Розмiстити анонс

Результати 1 - 5 з 5
21:24 04.12.2009 | Ольга
Почему же так происходит все таки в Лавре? при такой интереснейшей работе?
Очень похожие вопросы -> http://kiev-orthodox.org/site/churchlife/2114/
01:35 18.11.2009 | Granat
Спаси Господи за искренность... Ваш рассказ интересен и поучителен... благодаря чистосердечию, думаю...
21:34 13.11.2009 | Людмила
Слава Богу,что есть такой журнал и мы можем читать его в интернете.Я давно была в Лавре,а читала статью и как будто снова там побывала.Пусть Господь всех вас благословляет.
10:43 08.11.2009 | Христина
Слава Богу!
Благодарю Бога и вас за эту замечательную радостную статью! Так как наши близкие и сама хотим давно посетить Киево - Печёрскую обитель, (но никак пока не получается, так как живём далеко) и читая на сайте статьи журнала "отрок" рады узнать и услышать также о святых, трудившихся в этой дивной обители! Спаси Бог, спасибо за статью! И да поможет Господь Бог нам всем быть Ему верными - всегда и во всём! Благословлю Господа во всякое время!
22:36 06.11.2009 | DDR
Да, замечательная группа Аквариум! Пусть Господь помогает им в их творчестве.

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: