Кілька слів про подорожі

Слово «подорож» сьогодні майже зникає з нашого побутового лексикону, замінюючись турне, поїздками, екскурсіями, відрядженнями... Погано це чи добре — кожнен здатний вирішити для себе. Набагато важливіше, як здається, зберегти у своєму житті саме вміння «йти-по-дорозі», не перетворюючи переміщення в просторі на бездумне поглинання вражень.

Блаженний Августин казав, що світ — це книга, і хто не подорожував — прочитав у ній лише одну сторінку. З іншого боку, для зміни життя буває достатньо й кількох слів, не те що сторінок. Антоній Великий пішов до пустелі й став батьком чернецтва, почувши одного разу євангельське читання про багатого юнака: Коли хочеш бути досконалим, піди, продай добро своє та й убогим роздай, і матимеш скарб ти на небі. Потому приходь та й іди вслід за Мною (Мф. 19, 21). Святитель Филипп, митрополит Московський, залишив світ, вражений словами: Ніхто двом панам служити не може... (Мф. 6, 24). Схожі епізоди про почуті Слова є в житіях багатьох святих; є вони й у житті кожного, якщо пригадати. Тому, мабуть, не було б неправдою сказати, що подорожі — це щось зайве, марнування сил і часу. Але радикалізм — поганий друг недосконалих, до того ж тоді довелось би поставити крапку й закінчити статтю.

Так, без подорожей справді можна обійтися. Якщо людина сильна, якщо вона твердо стоїть на ногах і знає, де Небо над її головою, їй, напевне, подорожі не треба. Тому що в жодному куточку земної кулі, та й у всьому Всесвіті, людина не знайде більше, ніж вона може знайти в маленькій книжечці, званій Євангелієм.

Але буває так, що саме подорожі допомагають краще зрозуміти написане там. Більше того, можна впевнено стверджувати, що це — головна мета будь-якої нашої мандрівки.

Подорож — як похід по воду. Або по сіль. Коли в буднях пересихає джерело свіжості й здивування, коли все навколо стає прісним, а сил копати вглиб немає, тоді можна кудись їхати — щоб, утамувавши спрагу, продовжувати справи, доручені тобі життям.

Утім, у розбитій посудині багато води не принесеш. Дороги мають слугувати для віднайдення цілісності, а не для занапащення накопиченого; в іншому разі краще й справді сидіти вдома.

Іноді, повернувшись із цілком невинної і навіть, здавалося б, корисної мандрівки і чесно прислухавшись до себе, відчуваєш, як душа тріщить по швах. І тоді якось зовсім по-іншому починаєш сприймати євангельську істину: Яка ж користь людині, що здобуде ввесь світ, але душу свою занапастить?

Виявляється, мистецтво подорожей таке ж тонке, як, приміром, мистецтво шиття. Складно виправляти неправильні стібки — не менш складно позбавлятися від зайвих образів та емоцій. Тут необхідна чимала обережність, щоб ненароком не поколоти душу новими враженнями, не заплутатись у нитках обраних доріг.

Адже все побачене зростається з тобою, стаючи частиною твого єства. Міри цьому немає; скільки б ти не відвідав, усе вкладається десь усередині тебе. Але якщо воно не приносить користі, то неминуче принесе шкоду — нейтральний результат не можливий.

Шукати смисл — заняття не завжди вдячне, але завжди потрібне. Головне питання, яке покликане вирішити проблему потрібності подорожі, — а навіщо? Відповідь має бути гранично чесною, і обов’язково — твоєю.

Іноді обманюєш себе, вишукуючи цілі, яких немає: відпочити, змінити середовище, подивитися... Здавалося б, тут немає нічого крамольного, але внутрішній цензор уперто відмовляється приймати такі пояснення. Якби в людини були лише очі, тоді був би сенс їхати «дивитися». Але — не насититься око баченням, як написано в Екклезіаста.

Людина загалом за природою своєю — істота ненаситна (у хорошому значенні передусім), і подорожі добре допомагають це зрозуміти. Можна об’їхати весь світ, але душу цим не наповнити. Мені вперше довелося гостро відчути це, здається, після поїздки до Рима. Рим — місто-гора, місто невичерпне, і поживи для розуму навіть після короткочасного знайомства з ним вистачить на роки, якщо не на все життя. Не те з душею. Рим, з усією своєю історією — і моєю ж історію теж! — з усіма своїми красотами й гармоніями, з усією своєю «вічністю» опустився в мою душу крихітною піщинкою. Дивовижно: голова переповнена враженнями, а над усім — відчуття невтолимості.

Кажуть, що подорожі — чудовий спосіб самопізнання. Може й так, але межа тонка: можна мимоволі пропустити, коли пошук себе за допомогою мандрів підміниться бігом від себе, коли зовнішнє перетвориться на сховок від внутрішнього, коли анекдот «із депресії лише два виходи — вокзал чи аеропорт» перестане бути просто анекдотом.

Важливо, щоб подорожі не руйнували дійсність, а допомагали її творити. Приємно, звісно, мріяти про майбутню мандрівку, будувати плани, дізнаватися нове, а повернувшись — перебирати в пам’яті набуте. Але часто це перетворюється на втечу від справжнього життя, коли задовго до подорожі ти вже десь «там», а після повернення додому — ще десь «там». Реальність підміняється ефемерністю, життя — мрійливістю, вдячність — невдоволеністю.

Загалом, частіше б згадувати про вдячність. Вчитися дякувати за світ, за красу, багатство й різноманіття цього світу. Дякувати, якщо тобі пощастило це побачити й до цього торкнутися. Бо ж багато хто хоче, та багато хто не може.

А ще, замість того щоб нарікати на те, чого не вистачає, добре було б навчитися ділитися набутим. Свіжістю, радістю, повнотою буття. А один із найлегших способів зрозуміти, як дарування й віддача збагачують тебе самого — це, мабуть, ділитися враженнями. Адже дивно: чим із більшою кількістю людей ти поділишся, тим більше залишиться тобі. Тим більше ти запам’ятаєш і збагнеш.

Часто половину задоволення від мандрівки кудись знаходиш у поверненні додому. Не тому, що десь «там» було погано — там може бути навіть надто добре. А тому, що ти повертаєшся на твою землю, у твоє місто, у твій дім. Тому, що лише набачившись чужого, розумієш, що це «твоє» насправді унікальне, і такого немає більше ніде.

Можливо, подорожі допомагають краще зрозуміти своє місце у світі. У будь-якому разі, вони «зшивають» тебе з далекими країнами і далекими часами — долаючи твою окремішність, відірваність від світу й історії. Але головне, про що не хочеться забувати, вирушаючи будь-куди: мандри, як і всі наші починання, покликані «пришивати» людину до Неба. Так, щоб кожен крок, як стібок голки, все тісніше й нерозривніше єднав тебе з твоєю небесною батьківщиною.