Cповідь однолітку

Ми теж боялися. Ми теж колись обурювалися тим, що здавалося нам «диким», «темним» і «відсталим» у житті Православної Церкви. Ми (принаймні, більшість із нас, народжених в атеїстичних родинах в атеїстичний час) воліли бути на відстані від православних храмів, вважаючи, що ми їх «переросли» й що ми знаємо більше ніж «бабусі». Ми боялися, що Православ’я з його «догматами й канонами» відбере в нас нашу свободу. Ми боялися, що потрапимо в казарму, що нас висмикнуть із сучасного світу й заженуть в «темне середньовіччя». Ми просто боялися, що варто лише православну проповідь впустити у свою душу, як вона вижене звідтіля всю радість життя.

Тепер ми теж боїмося. Але лякає нас уже інше. Нас лякає, що раптом нас знову наздожене наша колишня задуха. Раптом щось зламається в душі, у житті — і ми знову станемо рабами.

Так, раб — це не тільки той, на кому висять залізні кайдани. Найміцніші пута — ті, котрих не помічаєш. Найстрашніша несвобода — це несвобода внутрішня. Контактні лінзи складніше за все знайти у своєму власному оці. За нашого перебування у світі невір’я ми навіть не усвідомлювали, що нам, по суті, від колиски вже імплантували в очі (точніше — у розум і серце) «контактні лінзи», які викривляли і перекручували весь довколишній світ. Ці лінзи показували порожнечу там, де, як виявилося, було щось значуще. Вони, бувало, зменшували справді важливе, але завдяки їм же щось дріб’язкове розбухало у своїх розмірах і затуляло небо.

Ідеологія й реклама (яка замість нас вигадує, що нам має подобатися, ким ми повинні стати й чим вимірювати свій життєвий успіх) обережненько викрадали нашу свободу (точніше навіть не дозволяли їй народитися). За нас вирішували, що «молоде покоління» має вибрати саме «пепсі-колу». І раптом ми відкрили, що справжній вибір — це не вибір між пепсі й квасом, між тією або іншою маркою телевізора. Це вибір між сенсом і нісенітницею.

Якщо моє життя — це лише накопичення речей, якщо мої думки присвячені лише торговельним каталогам та телевізійним пліткам, — то й сам я у світі така ж одноденка, як журнал «Товари й ціни». Тоді людина — це лише «небіжчик у відпустці». Тому що до свого народження я не існував. І незабаром мене знову не стане — уже назавжди. Небуття випустило мене в коротку відпустку й знову стерло. І світ навіть не помітить зникнення ще одного «споживача», «покупця» й «телеглядача». Але ж це безглуздя! Тоді доречно задавати собі самому останнє питання: «Чому я не вмер ще учора? Чому досі живу? Навіщо я живу?»

Сенсом життя може бути лише те, що вище його. Жити можна тільки заради того, за що не страшно вмерти.

А нам повторюють: «Я цього варта». Чого «цього»?! Раптом і справді «це» і є все, чого ти «варта»? Якщо те, у чому ти вимірюєш своє життя, свої здобутки й невдачі — лише товар, то людина, виявляється, «варта» бути просто маріонеткою в руках реклами. Чистенькою, пахучою, доглянутою — але маріонеткою...

Саме тому перший крок до Церкви став для нас кроком в інший вимір. Можливість подивитися на себе іншими, нерекламними очима. Адже очевидно, що очі людей, зображених на іконах Андрія Рубльова, бачать зовсім не те, що бачать очі «дорогих телеглядачів». А ви назавжди хочете залишитися тими ж, що були? Ви не хочете спробувати взяти дистанцію від стереотипів і зробити себе іншими?

Це найскладніше, що може бути в житті людини. Стародавні мудреці говорили, що нерозумна людина прагне змінити те, що поза нею, розумна ж намагається перемінити те, що всередині неї. Чи вільний я від самого себе? У моєму житті були хвилини, коли я перебував у такому стані, що в мені годі було й визнати людину. Парубок, який встромляє собі голку у вену — чи вільний він у цю хвилину? Або він виконує якесь веління, жагу, що не може перебороти? Заради хвилини «кайфу» він ладний зруйнувати своє життя. Це свобода чи рабство? Ми, зробивши крок у Церкву, просто зробили вибір: чому служити. Бути рабом хвилини або Вічності. Служити тому, що вище за нас, або тому, що нижче, скотинніше за нас. Шукати радості в тому, що в нас самих найбільш людяне й високе (душа, совість), або ж шукати кайфу в тому, що в нас самих найменш людяно.

Що ж стосується життя в Церкві — то жити в ній дійсно важко. Як важко рости в спорті, у науці або в музиці — так само важко рости душею. Але це зростання приносить радість змін. Ми могли б сказати — радість доторкнутися до Бога, але боїмося, що такі слова будуть вже зовсім незрозумілими. І все-таки повірте: мало хто з нас залишився б у Церкві з її постами й довгими службами, якщо хоча б зрідка не знаходив у ній таку радість, у порівнянні з якою радості «тусовки» виявляються просто «несмачними».

Так, Церква вимагає від нас відмови, обмеження. Але, відібравши горілку або наркоту, вона надала нам можливість знайти внутрішню свободу, пізнати самих себе, Бога... Та ще Православна Церква дала нам можливість перестати, нарешті, бути іноземцями у своїй власній країні. Те, що ми пережили, одним рядком висловив Костянтин Кінчев: «Я иду по своей земле к небу, которым живу». Православ’я подарувало нам Небо й повернуло Землю.

Якщо вже все одно релігійні інтереси з’явилися у твоєму житті (тому що напевно ти — як і ми колись — цікавишся гороскопами, астрологією, «непізнаними феноменами», «цілителями», магією, йогою й культом вуду), то прояви самостійність. І замість поклоніння якійсь the Power і безіменним «енергіям», якими насичені навіть нинішні мультики, поцікався Православ’ям!

Ми теж колись думали, що всі релігії однакові, що «Бог один, а тому все одно, яким шляхом до нього йти». Але занадто багато з нас у підсумку стали жертвами духовної війни. Занадто багато впали в ті самі прірви, існування яких колись люто заперечували («ці православні фанатики всіх засуджують й усе забороняють, але ми не дозволимо надягти шори на наші очі й підемо своїм шляхом!»). І тому вже не тільки з досвіду нашої радості, але й з досвіду наших падінь ми просимо вас: не повторюйте наших помилок!

Кликати до себе ми не будемо. Церква — не плац, на який стрункими шеренгами виводять колони «юних борців», «завжди готових» не знати до чого. «Расформированное поколенье — мы в одиночку к истине бредем». Але ми можемо свідчити: Православ’я — це життєвий простір. Тут можна бути людиною, тут знаходиш привід, щоб жити. Тут можна думати і можна любити.

Але, чесно кажучи, нам було важко весь час бути одинаками. Обтяжливо терпіти здивування й глузування своїх невіруючих товаришів й покрики «віруючих» бабуньок. Нам було нелегко таїти свою віру й свої знахідки лише для себе. Нам стало важко бути християнами лише в храмі. І тому ми вирішили зустрітися один з одним. Ми вирішили показати, що Церква — це не тільки бабусі, це ще й ми. Ми вирішили бути не просто православними, а молодими православними. Чи вдасться це нам — не знаємо. Але ми готові пробувати й помилятися, ми будемо намагатися терпіти помилки свої й своїх друзів.

Ми не секта. Ми просто люди, які знають, що справді «над небом голубым есть город золотой». Ми знаємо, що ці вірші описують не придуману мрію, а Небесний Град, Небесний Ієрусалим, про який говорить біблійний Апокаліпсис (його автор — апостол Іоанн, той самий, кого на православних іконах і символізує «золотой орел небесный, чей так светел взор незабываемый»). От у похід до цього Міста ми й зібралися.

Нам по дорозі?

З місіонерського буклету програми «Одігітрія»

Опублiковано: № 4 (9) Дата публiкацiї на сайтi: 07 September 2007

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Результати 1 - 2 з 2
09:48 07.11.2012 | Светлане
Да ладно,так уж все и начнут мекать и бекать!!!)))не одного не знала с меканьем да беканьем)
20:10 09.09.2009 | Светлана
"Мы не секта" - звучит гордо. Чем отличается Православие от секты. Тем что в православном храме приХожане, а в секте - приВожане. Спроси у любого православного как он пришел к Богу. Человек запнется, замнется, начнет бекать, мекать, махнет рукой и скажет: Господь привел. Спросите у сетантов как они туда попадают, думаю вы сами это знаете. Душа наша по природе христианка. Десятилетия бездуховности дали о себе знать, люди хотят, но не могут. Хотят найти океан Истины, а попадают в болото Заблуждений. Спаси их Господи.

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: