Кілька претензій до Маї Кучерської
Протоієрей Андрій Ткачов
Для мене очевидно, що роман «Бог дощу» виріс із особистої драми. Так би мовити, у дусі жіночої лірики: «Когда б вы знали, из какого сора растут стихи, не ведая стыда»... Я думаю, що свої падіння та поневіряння слід сповідувати, а не перетворювати на тему літературного твору. Свої порізи та синці треба показувати тільки лікарю, а не демонструвати їх привселюдно. Іноді на потворності та особистій трагедії можна заробляти. Так заробляють карлики в цирку. Їхня професія — це їхня потворність. Але це єдиний чи майже єдиний (можна врахувати також калік, що просять милостиню) випадок, коли особисту трагедію можна тиражувати й жити за її рахунок. А от із працею письменника справа серйозніша.
Вимогливий творець швидше згоден спалити свій рукопис або скласти вчетверо машинописний аркуш та підкласти його під ніжку хиткого столу. Вільне ставлення до творчості дозволяє покривати своєю писаниною банки з варенням або вішати її на цвях у відомому місці. Пихата впевненість у тому, що «праці мої цінні», віра в те, що суміш моїх сублімацій є "нетлінкою«, властива людині егоцентричній, розумненькій та погордливій.
Чому б не спалити — а-ля Гоголь — свої писання? Навіщо видобувати з запилених валіз надривну юнацьку прозу десятилітньої давнини? Невже це так важливо для церковних людей? Адже роман звернений до них у першу чергу.
У книзі немає жодного позитивного церковного персонажа. Одні схожі на сьогоднішніх ультраортодоксів, схиблених на монархізмі, канонізації Распутіна і трьох шістках. Інші асоціальні — кинули навчання та роботу, обвішали дім іконами і православно богемствують. Батюшка теж з артистів, засмиканий, мов дівчинка, поціновувач музики і не проти того, щоб випити. Усе православне середовище в просторі книги — це середовище московських інтелігентів, що косять під православ’я. Тільки один мужичок, котрому в армії щось відбили, став серйозним і пішов до семінарії. Але з поля зору автора він зник, і дізнатися про нього більше ми не можемо, оскільки гострому погляду інтелектуального письменника такі персонажі не цікаві.
Бабки — злюки, попи — мерзотники, між хорошими книжками та повсякденним життям — неосяжне провалля. Юнацькі польоти і захоплення змінюються хлебтанням помиїв з дорослого корита. Таким є церковне життя в очах Майї Кучерської. Це неправильне бачення, і я сперечатимусь із пані автором.
Грибоєдов вивів на сторінках «Горя з розуму» полковника Скалозуба. Тупий неосвічений солдафон. «І золотий мішок, і мітить у генерали». А між тим тільки відгриміла війна 12-го року. Було величезне національне патріотичне піднесення. Пропахла порохом і прикрашена ранами армія високо піднялася в очах народу. Що, хіба не можна було змалювати інший образ людини хороброї, жертовної, розумної? Що, не було таких? Навіщо було висміювати людину в мундирі на сторінках комедії? Розанов був правий. Росію профукали літератори. Все їм неспокійно. Все їхні душі (безумовно, святі) ятрять гріхи та бруд навколишнього життя.
У Церкві є, на щастя, хороші духівники, котрі, згинаючись під хрестом священства, несуть свою ношу багато десятиліть, до самої смерті. Хотілося б, щоб вони були в кожному селі, в кожному храмі. Їх менше, ніж потрібно, але все ж таки дуже багато. Вони не безгрішні і не безпристрасні, але вірні Христу до кінця, і на їхніх плечах у Небесне Царство в’їжджає чимало душ.
У Церкві є багато людей, що увірували не вчора. Людей глибоких і спокійних, котрі не колотяться, не стрибають з боку в бік, з храму до храму, від сенсації до сенсації. Ці люди є серед інтелігенції, серед простих трудяг, серед багатодітних мамочок, серед офіцерів, котрі воювали... Вони варті того, щоб про них сказали так само спокійно та красиво, як красиво та спокійно вони живуть і вірять.
Хвороби людини можна діагностувати за змістом горщика, а можна — за райдужною оболонкою ока. Другий варіант мені ближчий. Краще вдивлятися в очі епохи, ніж донюхуватися до її випорожнень.
Я маю незаслужене щастя належати до Святої Православної Церкви і вже другий десяток років у ній священствувати. Я маю право говорити про хвороби Церкви з більшою звагою порівняно з більшістю її парафіян. Але я або не роблю цього, або роблю обережно, тому що очевидні для мене людські немочі лікуються на кожному кроці не такою очевидною, але разом із тим всемогутньою благодаттю Воскреслого Христа. І писати про хвороби потрібно тоді, коли знаєш, як можна їх позбутися. На бруд дивляться без страху, коли в крані є гаряча вода, а на поличці у ванній стоїть повна пачка прального порошку. Ні порошку, ні шляхів виходу, ні ліків у книзі Майї Кучерської немає. А через це я категорично не поділяю захоплених рецензій і вважаю, що талановита людина з гармати вистрілила по горобцях. Та на додачу ще роздяглася на людях і особистий біль зробила темою для обговорення мільйонів.
Якщо пані Кучерська прочитає мій відгук на її книгу, то я хотів би звернутися до неї особисто: мила Майє, не ображайтесь на мене, але використовуйте талант за призначенням. І не стріляйте в молоко, але цільтеся краще. Одним словом, сійте розумне, добре, вічне. І ваша освіта, і ваш талант, і тонкість ваших почуттів дозволяють вам займатися цим.
Анна Воспянська, психотерапевт:
Погляд на реальність завжди дуже суб’єктивний, він повністю залежить від особистості споглядача. На того, хто пише про таку складну реальність, як віра та Церква, чекають дві небезпеки: сентиментальна прекраснодушність, котра ігнорує складності та протиріччя церковного світу, або викривальна фамільярність, привласнювання собі права судити про нього відсторонено, звисока. У книгах М. Кучерської, на мій погляд, взято саме цей ракурс. Особливо в "Сучасному патерику«.
Є такий психологічний захисний прийом: те, що недоступне, можна знецінити, зробити не дуже-то й важливим та обов’язковим. Його часто використовують діти і підлітки. Приклад — байка «Лисиця й виноград». Православний лібералізм часто грішить саме таким підлітковим запалом у приниженні Церкви, у "наближенні" її до себе, коли вже ми не хочемо до неї піднятися.
Сувора Церква ображає нас однаковими до усіх вимогами, не цінує, не враховує саме нашу душевну складність, широту поглядів та естетичну звивистість? Нічого, ми самі визначимо собі місце в Церкві, й не де-небудь, а прямо в патерику, поряд із відомими старцями святого життя, заохочувально поплескавши їх по плечу. В інтерв’ю автор так і каже (чомусь у третій особі) про себе: «Письменниця Кучерська відчуває себе не просвітницею з моральних питань, що стоїть на амвоні, а рівноправною героїнею „Патерика“. Це принципово — і з літературної точки зору, і з психологічної. Я разом з усіма». Мабуть, письменниця мала на увазі, що вона разом із ченцями-людожерами та божевільними черницями, зображеними також у "Патерику«, але ж і старці там само... На мій погляд, хармсівська знущальна манера не придатна для опису того, що в щирому серці може викликати біль; у такому стилі про проблеми церковного, чернечого світу може писати людина, котра дивиться на нього не зсередини, а згори, з усвідомленням власної суддівської величі. Я не закликаю до солодко-запаморочливого, істерично-захопленого змалювання, а тільки проти письменницького та й будь-якого іншого самоствердження за рахунок церковної «полунички». Попит на цей фрукт у нерозбірливому сьогоденному житті, на жаль, підтверджено Бунінською премією «Патерика». Якось перед Буніним незручно.
А Майя Кучерська, навпаки, натхненно переробила для друку свою юнацьку повість про кохання молодої дівчини та її духовного отця — ченця. Будь-який психолог, що працює у православному середовищі, підтвердить: тема дуже реальна та надзвичайно болюча. Чимало перекручень у духовному та особистому житті молодих парафіянок пов’язано з тим, що прагнення до Бога переплутується у них із земним коханням до Його служителя. У батюшок із цим теж чималі проблеми, незалежно від того, тверезо вони ставляться до такої жіночої уваги чи самі піддаються спокусі. Але ж знову: дивлячись як розповісти про це.
Ситуація ця відома ще з давніх-давен усім церковним людям, тут немає ніякої таємниці та замовчування, тому не можна сказати, що вже за сміливість теми варто вклонитися письменниці.
На думку автора, що вклав ці ідеї у вуста священика, в ортодоксальній Церкві все погано, вона страшенно далека від народу. Правила надто суворі, а отці надто вимогливі. Але людині нецерковній, якою себе М. Кучерська вважає, навряд чи варто судити про це. Ми нерідко також вимогливі. До Церкви, а не до себе. Тобто приходимо ми аби викрити, аби начебто покращити Церкву, а не для того, щоб спастися самим. Захоплені критики, котрі порівнюють книгу «Бог дощу» зі сповіддю, ймовірно, самі ніколи не сповідались. Інакше вони б знали, що сповідь передбачає пильну увагу до своїх гріхів, а не виправдання себе тим, що «нестерпні умови в сучасній Православній Церкві» провокують падіння ченців та мирян.
У всі часи існування Церкви на землі, за будь-яких умов суспільного життя були святі та ті, що відпали, ті, хто спасаються і хто відкинув цей шлях. Наші умови — не якісь особливі в цьому розумінні. Всі особливості — всередині людини. Чи вистачає нам мужності визнати свою духовну безпорадність і звітувати собі про власні недоліки та пристрасті, чи докладаємо особистих зусиль до внутрішнього зростання. а чи виправдовуємося «неправильністю» Церкви, слабкістю духовенства? У цьому, як на мене, питання. Решта — кон’юнктура.