Відспівували в церкві. Юля й Діма померли від СНІДу зовсім недавно. Юля, а через 8 місяців — Діма. Міша й Вадим померли у в’язниці... Володя, Маша, Таня й Андрій, два Жені, Лариса, Ольга... Їх немає. І не буде вже ніколи.

Двох із них застрелили. Звали їх однаково — Женями. Їх кумарило, вони гарячково шукали гроші на дозу. Грошей не було. Тоді пішли до казино й «наїхали» на першого, кого зустріли. Вийняли ніж і... одержали по дві кулі в обличчя. Труни не відкривали.

Ще одна, Оля, прочитала в «Птючі» або в «Омі» про модну американську фішку: людина лізе на дах великого (дуже великого) будинку, «вмазує» собі п’ять-шість-десять доз (убитися!), стрибає з даху й, не долетівши до землі, умирає, метеликом випурхує з обтяжливої нісенітниці тіла й летить назустріч виблискуючій спіралі сонця... На землю падає лише мертве тіло.

Сашко вмер у лікарні. Сталося передозування. А коли титанічними зусиллями лікарів його витягли з того світу, він не міг їсти. І пити. Зовсім. Його намагалися штучно живити, але організм, скалічений героїном, чорнягою, гвинтом, джефом... відмовлявся жити. Коли його ховали, тіло важило 42 кг.

Лариса й Маша, дочки заможних мам і тат, лікувалися у відомих цілителів, заплатили по 22 тисячі триклятих доларів і скінчили зашморгом. Що? Судитися? Та Бог з вами.

Усі були молодими, хрещеними. У багатьох з них лишилися діти.

А Макс живий. Ми не те щоб дружили. Так, їздили разом на «точки», «вмазували» один одного, тішилися надзвичайними відчуттями і дуже багато говорили. Я зустрів його зовсім недавно. Їздив на Різдво в монастир, де послушником мій друг, колишній спортсмен і бандит. І раптом у батюшці, що сповідав, я упізнав Макса. Ієромонах Захарія, так тепер звали Макса, мене зовсім не впізнав. Я сповідався в нього, він мене благословив, і я назвався. Ми обнялись, розцілувались. І я бачив, як всю довгу Різдвяну службу він посміхався. А я плакав від радості.

Але мені хотілося б розповісти вам, мої незнайомі друзі, про все докладно: про музику, яка мала й смисл, і колір, і смак, але лише після трьох «кубів», про дурку, де кулаки санітарів, сульфазин, аміназин, галоперідол, розтяжки й мокрі простирадла сплелися в пам’яті в один клубок, ім’я якому — біль. Як хотілося б мені розповісти вам про те, що і як «вставляє», які «приходи», «глюки» й «трипи» трапляються. Яка «дурь» як «забиває». І як «кумарить» потім, коли весь нескінченний і прекрасний Божий світ стискається раптом до розмірів голкового вістря, що коле, коле в кожен міліметр твого тіла, твого мозку. Коли мільйони думок відпадають, як волосся, і лишається одна. Вона цвяхом сидить у цьому бурхливому океані болю — доза. Де взяти грошей, кого «розвести на лаве», кого надурити, у кого позичити, що продати (та вже ж рік, як нема чого). І думка, настільки самотня і сильна, б’ється, б’ється й майже завжди знаходить вихід... Але дзвонять ті люди, і приходять ті люди, і зустрічаєш тих людей, і брешеш, брешеш, брешеш безперервно. І боїшся. Завжди боїшся... Ментів, людей, у яких позичив, сусідів, які не сплять ночами від твоєї музики, і всіх, всіх, всіх. Але з’являється він. У нього — є. Але він не позичає, а грошей у тебе немає. І ти робиш усе, що він говорить. УСЕ. За «дозу» ти можеш украсти, відняти в близьких, у дитини, побити, убити. Це — божевілля. Це — одержимість.

Людину тривожну, людину хворобливо збуджену — завжди видно. Мутні, білі, з малюсінькими зіницями, блукаючі очі, уповільнено-швидкі (саме такі) рухи, тягуче-плутана мова. Господи, помилуй... Як боляче пам’ятаю я все це...

Людина звичайна, матеріальна, мирська, бачить в цьому лише розбещеність і проблеми психофізичного штибу. Люди ж православні, християни, розуміють, що будь-яка психічна хвороба є хворобою душі, душевною хворобою. Будь-яка погана звичка — це пристрасть. Будь-яка пристрасть — це біс. І, відповідно, чим більша пристрасть, тим більше біс. І не розбещеність керує людиною, коли з божевільними білястими очима вона коїть щось моторошне. Ні. Нею рухає біс — темний лукавий дух злості, цілком конкретна сутність, не матеріальна, звісно. Цей дух п’ядь за п’яддю оволодіває душею нещасного, позбавляє його волі, сковує жахом. Тобто, коли йдеться про наркоманію, варто говорити про одержимість бісами.

Сучасна наркологія й психіатрія відмовляються пояснювати явні випадки біснування. Будь-якому священику, що справляє треби в лікарнях (у цьому випадку — психіатричних), відомі випадки, коли деякі хворі при здійсненні церковних обрядів починають біснуватися. Вони ричать, виють дикими голосами, вивергають прокляття, їх судомить. Коли я був пацієнтом такої клініки, мати одного парубійка-наркомана, за порадою священника, взяла із собою скляночку зі святою водою. Хотіла напоїти й умити сина. Вона ще не ввійшла у ворота лікарні(!), а біс усередині хлопця вже завивав сиреною, ричав, верещав і матюкав на чому світ стоїть свою маму. Він вимагав не пускати маму у відділення, кричав, що знає, що вона привезла, і нехай вона це негайно викине, хоча не знав і знати не міг ні про святу воду, ні про молитвослов.

У відомому фільмі на цю тему «Trainspotting» («На голці») герой «зав’язує» сам, краде спільні гроші й, відкриваючи двері, виходить у світ. Я не вірю. Зовсім. Звичайно, я знаю людей, що знайшли в собі сили, що знайшли опору в близьких (але подивіться, що стало з нашими близькими, поки нам було так добре) і тих, хто «підв’язав». Але як мало їх і як багато інших — тих, кого знав я, і тих, кого знаєте ви. А як, цікаво, живуть ті дилери: Шаблтай, Джага, Урюк, Максимич, Ліна, Вова-з-П’ятницької? Які тортури наготовані їм у пеклі за тисячі «кінчених» життів і смертей моїх братів і сестер, які «підсіли» завдяки їм! Я пам’ятаю всіх їх... І мова йде не лише про наркоманію. Є алкоголізм і тисячі тисяч зруйнованих сімей, покалічених доль, покинутих дітей. Є залежність від тютюну, коли людина божеволіє й т.д., потрапляючи в ситуацію, де сигарети виключаються, є новомодні манії, наприклад, залежність від TV, відео й комп’ютерних ігор, коли люди серед ночі підхоплюються, біжать до екрана і тільки тоді почувають себе спокійно. Відповідно, без TV і комп’ютера в них «зриває дах», як у Бівіса з відомого мультика. Це теж вид одержимості.

Чи можна «зіскочити» самостійно? З усією відповідальністю обізнаної людини заявляю: ні. Існує маса відомих будь-якому досвіченому наркоманові способів «зіскочити», «зірватися», «підв’язати» і т.д. Але вони й ламаного шеляга не варті без:

1. Віри в Бога.
2. Допомоги близької людини.
3. Залишків власного бажання й волі.

І ніяке очищення й фільтрація крові, ніяка найвитонченіша психотерапія не допомагають до кінця. (Поцікавтеся, до речі, що потім стає з пацієнтами хваленого киргизького цілителя, які їм сняться сни і які демони поселяються в їхніх душах після сеансів). Надія може й повинна бути тільки на Бога та на близьку, нескінченно терплячу й добру людину. А всі окультні й магічні практики, всі разом узяті йогівські вправи, всі входи й виходи в тонкі простори, всі подорожі за межу, всі ребефінги та інші дихальні системи, все це — гілки того самого древа. Виростає се древо від початку світу. Ім’я йому — зло. І як не може один безкрилий птах навчити іншого, такого ж безкрилого, літати, як неспроможний один сліпий вказати іншому сліпому дорогу, так і цьому лиху, зрештою, не може зарадити ні маг, ні психотерапевт. Так, полегшає. Так, можливо, перестане ламати. Але що далі? Без розуміння й усвідомлення правдивого змісту того, що називають «зміненим станом свідомості» або, попросту, «приходом», неварто навіть і намагатися вирішити проблему.

Уявіть собі паровоз. Він їде по рейках зі швидкістю 70 км на годину. Вугілля достатньо і для такої швидкості, і для заданої відстані, але от машиніст вирішує піддати пари. Він кидає в топку більше вугілля, паровоз котить уже швидше, ще швидше, ще... А вугілля усе менше, і до кінцевої станції його зовсім не вистачить. Так, людина «вмазує» два-три «куби», їй добре (але хіба це так?), але потім неминуче — погано. Чому? Та тому, що в наркотику немає енергії. І облишимо фізіологію! Сили для «виходу» й «приходу» дає зовсім не ЛСД, морфій або героїн. Ні. Це твої сили. Ти береш їх у себе, і не в борг, а назавжди. І якщо сьогодні ти «закидаєшся» і їдеш швидше, то завтра пального в тебе не буде. І взяти його вже буде ніде. Ти крадеш у себе. І наївно та нерозумно думати, що «дрянь» сама по собі щось значить. Ні й ще раз ні. Наркотик — це маленька злодійська відмичка в духовний світ (недарма й «spirit» перекладається і як «спирт», і як «дух»). Це тільки відмичка. Психлікарні багатостраждальної нашої батьківщини геть переповнені причинними, блідими й худими хлопчиками й дівчатками, які колись вийшли в «астрал», але забули дорогу назад. Як допомогти їм усім? Як докричатися до приголомшеного героїном мозку і серця?

Мене ж висмикнула, як морквину із брудної землі, віра в Бога. І молитви близьких.

P.S. Ієромонах Захарія, коли був ще Максом, ліг одного разу вночі на рейки й став слухати коріння (була в нас така гра). І коли товарний поїзд був уже поруч, двоє якихось молодих хлопців підхопили Макса під руки й відтягнули на стежку поруч із коліями. Макс говорив, що відтоді повірив у Бога.