Не бачать і не знають Достоєвського ті, кого він винятково кидає у морок, у безвихідь, кого він мучить і не радує.
Є велика радість у читанні Достоєвського, велике звільнення духу.
Це — радість через страждання. Але такий християнський шлях.
М.Бердяєв
Говорячи про Достоєвського, зазвичай рекомендують прочитати щось із його романів: «Біси», «Брати Карамазови», «Ідіот», «Злочин і кара». Тим часом, навіть серед невеликих творів Федора Михайловича є речі, більш ніж варті уваги. Одна з них — «Сон смішної людини».
Гидко, коли люди жертвують найкращим у собі, догоджаючи суспільній думці. Ще більш гидко, коли робиш це сам. І для чого, здавалося б, це все? Ні для чого. Просто ми більше за все не любимо, коли наші добрі (або навіть не дуже) вчинки не зустрічають аплодисментами. Нам хочеться похвали, і ми розмінюємося на приємні для когось дрібниці — часто забуваючи за ними про те, що насправді є для нас важливим. О так, звісно, іноді ми показуємо зуби. Але навіть свавілля, «протест» проти суспільної думки у більшості випадків не йде далі загравання з нею. Мовляв, ось він я. Не хвалите — так ненавидьте. Ви мені не потрібні й мені байдуже, що ви думаєте. Тільки, будь ласка, будь ласка, будь ласка — не смійтесь!..
«Я смішна людина». Цими словами — на перший погляд, зовсім простими й нехитрими — починає Достоєвський один із найкращих своїх творів. Але ж сказати такі слова зовсім не просто! Легше буває визнати себе злим, підступним, лицемірним, ревнивим, жадібним, звинуватити у всіх смертних гріхах — тільки б не видатися смішним. Здається, це чи не найстрашніше приниження, яке ми можемо собі уявити. Потрібно немало сили, щоби стати вище цього. І тому улюблені персонажі Достоєвського — ідіотики, юродиві, різноманітні ізгої — попри позірну слабкість, дуже сильні й сміливі люди. Вони несуть свою ідею, свою маленьку чи велику істину, не звертаючи уваги ні на що. Навіть на сміх.
«Сон смішної людини» — своєрідний підсумок творчості письменника. Головний герой оповідання, написаного ним за три роки й дев’ять місяців до смерті, — все той же «прогресист і плюгавий петербуржець», «російський хлопчик», освічений, але через бідність вимушений жити в маленькій кімнатці з півкруглим віконцем; усе той же хворий, бентежний розум. Всього два десятки сторінок вистачило Достоєвському, щоб описати стрімкий перехід свого героя від одного духовного полюсу до іншого. Та що там герой? Перед читачем розгортається драма всього людства. І, звісно, — кожної людини зокрема.
Драма самого Смішного (принаймні, спочатку) полягає в тому, що йому, через гордість, дуже важко миритися зі своєю «жахливою рисою». Він знає, що смішний, і з роками все більше впевнюється у цьому знанні. Але — як це знайомо майже кожному з нас! — панічно боїться принизитись: «Якби сталося так, що я хоч перед кимось дозволив би собі зізнатися, що я смішний, то, мені здається, я тут же, у той же вечір роздробив би собі голову з револьвера».
До ідеї самогубства герой усе ж таки приходить. Навряд чи він сказав комусь про свою «жахливу рису» — Смішний заявить про неї перед усіма, вже переродившись зі звичайного дурника у пророка. А зараз він просто стає «трохи спокійнішим», зупинившись на думці, що «на світі скрізь усе одно».
Дивний спокій — від якого хочеться вбити себе, чи не так? З іншого боку, нічого дивного. Адже коли тобі стає «все одно» — це не означає одужання; це — перехід хвороби у хронічну стадію. Біль притупляється, але нікуди не зникає. Замість нього зникає бажання діяти, і рани тихо гниють під спущеними рукавами. «У душі моїй наростала страшна нудьга», — каже Смішний...
Він дійшов до межі, до точки, в якій розумієш безглуздя того, що відбувається навколо, безглуздя світу самого по собі. Це потрібна точка, це ніби початок виходу з полону — адже тут ніякого сенсу насправді нема. Але затримуватися в ній дуже тяжко й небезпечно. Якщо ти бачиш лише пітьму цього світу, який утопає в марноті, й не бачиш світла, що лежить за ним, — можна збожеволіти. Або — покінчити життя самогубством.
«І вже певна річ застрелився б, якби не та дівчинка».
Смішного врятувало почуття провини, почуття сорому за вчинену напередодні гаданого самогубства підлість. Він відкинув благання дитини про допомогу, і раптом з’ясувалося, що будь-які «все одно» — так само, як і перспектива близької смерті — нічого не варті в порівнянні з необхідністю виконати обов’язок.
Іноді потрібно доторкнутися до самого дна, щоб зрозуміти, що тобі не вистачає повітря. Зате як радісно потім — коли перший його ковток зі свистом вривається в легені, коли живильний газ ледь не розриває нутрощі, а хвилі гарячої крові спрямовуються в мозок, ошалілий з незвички від надміру кисню! Першим ковтком для Смішного став його сон. «Так, мені наснився тоді цей сон, мій сон третього листопада! Вони дражнять мене тепер тим, що це ж був лише сон. Але хіба не однаково, сон чи ні, якщо сон цей сповістив мені Істину?»
Заснувши перед зарядженим револьвером, зробивши все ж таки (хоч і не наяву, а в мареннях) фатальний постріл, Смішний стає гостем безкінечно далекої іншої землі — землі, не споганеної гріхопадінням. Її люди світлі й радісні, вони розмовляють з тваринами й рослинами, присвячують одне одному пісні й не бояться смерті. «Відчуття любові цих невинних, прекрасних людей залишилося в мені навіки, і я відчуваю, що їхня любов ллється на мене й тепер звідти».
Трохи відступаючи, скажу, що в описі Смішним іншої землі є речі, які можуть насторожити надто уважного читача. У деяких моментах, наприклад, присутні доволі прозорі натяки на пантеїзм. Вгадуються також відблиски утопій французького виробництва. Утім, не забуваймо, хто розповідає свій сон — прогресист, людина «передових поглядів», яка навіть в існування потойбічного життя повірила тільки в тому ж сні. Тоді все стане на свої місця.
Самого Достоєвського звинувачувати в утопізмі вже точно не доводиться — він, руками головного героя, жорстоко руйнує ідеальний світ. «Так, так, закінчилося тим, що я зіпсував їх усіх! Як це могло трапитися — не знаю, не пам’ятаю ясно... Знаю лишень, що причиною гріхопадіння був я». Лише одного «атома брехні», принесеного Смішним з його землі (з нашої землі!), виявилося достатньо, щоб гармонія перестала існувати. Розгораються, як пише у своїй книзі «Достоєвський і апокаліпсис» відомий літературознавець Юрій Карякін, «дві самогубні війни, пов’язані між собою: люди проти людей і люди проти природи». Відбувається відокремлення, з’являються ідоли у вигляді честі, науки, премудрості; при цьому «премудрі», палко жадаючи знову віднайти гармонію, намагаються якнайшвидше знищити усіх «непремудрих», які начебто їм заважають.
Описуючи падіння «паралельного» світу, Достоєвський дуже тонко зображає сучасну йому суспільну реальність. Більше того — при змалюванні шляхів загального егоїзму й розбрату, він заглядає в деяких моментах на багато років уперед — аж до нашого часу.
Але центральна тема «антиутопічної» частини оповідання — це почуття провини Смішного за все, що відбулося, те ж почуття, яке декілька хвилин/мільйонів світлових років тому врятувало його від самогубства. «Я простягав до них руки, у відчаї звинувачуючи, проклинаючи й зневажаючи себе. Я казав їм, що все це зробив я, лише я, що це я їм приніс розпусту, заразу й брехню!»
Для творчості Достоєвського загалом характерна, як її називає Карякін, презумпція винуватості. «Кожен із нас перед усіма в усьому винен, а я більше за всіх» — це вже з «Братів Карамазових». У нас же чомусь усе навпаки — усі винні перед нами. У більшості випадків доводиться робити над собою колосальне зусилля, щоб узяти відповідальність навіть за дріб’язкові особисті проблеми. Рятуючи своє его, ми применшуємо значення своїх дій. Але ж насправді будь-яка людина — ні більше, ні менше! — один з творців навколишньої дійсності.
Весь жах антиутопії Достоєвського, весь жах нашого падіння — в тому, що насіння тліну, «атом брехні», який руйнує гармонію, є в кожному з нас. Щоб знайти світло й дати його іншим, потрібно побачити в собі пітьму, а побачивши — не прикрашати її сором’язливо квіточками, а видавлювати з душі, як гній зі старої рани. Зміни себе. Зроби хоча б кілька зусиль для цього, й обов’язково отримаєш допомогу. Не бійся ступити за межі деградованої суспільної думки, що сміється над кожним, хто ставить ідею вище ілюзорної вигоди. Вір — за тобою обов’язково піде хтось іще. «Якщо лишень всі захочуть, то зараз же все влаштується». Треба пам’ятати, слідом за Смішним, що «люди можуть бути прекрасними й щасливими, не втративши здатність жити на землі». І навіть якщо раю на землі ніколи не буде, навіть якщо всі наші найкращі прагнення зі стовідсотковою точністю приречені на невдачу — скажу словами Сергія Булгакова: «Чи виходить з цього, що вони <ці прагнення > перестали бути обов’язковими? Жодним чином. Ти можеш, бо ти повинен. Таким є моральний закон».
...Не зважаючи ні на що. Навіть на сміх.
