Коли сучасна жінка озирається довкола у пошуках того єдиного — вірного, сильного, мужнього чоловіка своєї мрії, який би щиро її любив, вона часто наштовхується на гнітючий результат. Потребує вона не рицаря, не принца — просто чоловіка. А хто поряд? Хлопчики, діти, яких треба брати за ручку, вести, а може, й волокти за собою. І при цьому (якщо у хлопчика є натяки на присутність совісті) вдавати слабке та беззахисне дівча, яке спирається на сильне плече справжнього чоловіка. Як не крути, в тій чи іншій ситуації більшості жінок доводиться стикатися з такими чоловіками. Щодо мене, то представники сильної статі, яких я поважала, яких я взагалі вважала за таких, дуже часто виявлялися, м’яко кажучи, зовсім іншими.
Мене майже до відчаю доводила думка, що таких більшість. Думаю, усім ця ситуація знайома. Хто буде моїм другом? Хто стане мені чоловіком? Кому я довірю стати батьком моєї дитини? Схоже, вже давно не одне покоління жінок відповіло: покластися я можу лише на себе. Отож, питання: звідки вони взялися, такі екземпляри? Усі ми походимо з дитинства, і вони (як не дивно) — також. Всі чоловіки колись були маленькими хлопчиками. Зовсім маленькими. Хто їх бавив? Мама, бабуся. Татка син бачив лише перед сном (після повернення з роботи). Потім... Хлопчик підріс, удень маму замінила вихователька у дитсадку. У школі — вчителька; і так до кінця навчання. Від армії дитину (ті ж турботливі мама і бабуся) вберегли; батька він так і запам’ятав — як силует перед блакитним екраном (а по-іншому і бути не могло, адже виховання — жіноча справа!). Отож хлоп’я конкретно і на все життя запам’ятало, що жінка — головна, сильна, розумна, а він... Що він? Хлоп’ятко.
Це про оточення. А тепер — про виховання. Що суспільство разом із батьками прагне побачити у дівчинці? Охайність, чистоту, ніжність, красу... Дівчинка все це пред’являє — їй радіють, їй цукерочку. А чого хочуть від хлопчика? Мужності, хоробрості, чесності, вірності, самостійності. Але... Ось, він вийшов у двір, а до його друзів причепилися розбишаки із сусіднього двору, відібрали м’яча... і тут, звісно, бійка. І наш хлопчик, звичайно, також б’ється. Додому повертається щасливим, із перемогою: м’яча повернули, честь двору захистили, за друзів заступився, наніс вирішального стусана у вухо головному забіяці! Але біла футболка — сіро-буро-малинова, з колінка тече кров (матінко мила!), під оком синець (ледь не вибили око, манюня!). І тут, звісно: «Та що це таке, на тебе не наперешся, знов ти, такий-сякий вліз, куди не треба!..» А у вісімнадцять від цього хлопчика хочуть честі та мужності? У школу його до сьомого класу водить старша сестра. То звідки в нього самостійність? Хлопчик не може, не в силах відповідати вимогам суспільства. А в школі? В школі ще гірше — поведінка дівчаток відповідає ідеалу: вони зазвичай відмінниці, охайні, слухають уважно, вчительці любо працювати. А що ж із хлопцями? Цапи-відбувайла, двієчники... Адже їх поведінка, їх норми сприйняття часто видаються жінкам-педагогам чужими. Хлопчину довбуть, щоби він брав приклад із Катрусі Іваненко...
Хлопець або пливе за течією цієї потужної хвилі, яка робить маленького чоловіка нікчемним хлопчатком, або... зривається. Він не думає про честь — думає про гроші. Він б’ється не із кривдниками, а з малюками. Свою самостійність дворовим пацанам він показує не тим, що ходить сам у школу чи в магазин, а тим, що палить у сім років. І замість того, щоби здобувати знання, він ставить хрест на цій дівчачій справі — а далі шляхів багато...
Боюся, горбатого могила виправить, і тих, кого собі на біду повирощували мами, — інфантильних чоловіків — уже не зробити іншими. А от створити родину, в якій може вирости майбутній чоловік, виростити його, створити умови у класі, де вчаться майбутні чоловіки і батьки, — це ми можемо і навіть зобов’язані зробити.
Так, здається, тепер все буде чудово, легко і просто — але... знову жінка? Знову сама? Як не повторити ситуацію? Потрібно відповідально підійти до життя. І відповідально обрати того чоловіка, з яким ти здійсниш і не такі дива. А такі чоловіки є. Справжні чоловіки. Ті, поряд із якими ти почуваєшся ніжною, чарівною, найдобрішою у світі і — з радістю! — беззахисною та слабкою; поряд із якими тріпоче серце і ти віддаєш себе всю, без залишку, на все життя. Такі чоловіки є. Треба тільки не зневіритись і не пов’язати своє життя з тим, хто попався під руку. А інакше — знівечена сім’я або низка розлучень, і знову — нещасливі хлопчаки, які ніколи не стануть чоловіками, і тепер уже завдяки нам. І нещасні дівчата, їх однолітки, їхні майбутні дружини; і діти їх — наші онуки.
Чи, може, це ще далеко попереду? Ні, надто близько, несподівано близько. І все це може бути таким сумним і важким, а може стати щастям. Адже це щастя для жінки — бути поряд зі справжнім чоловіком. І щастя, коли він назве тебе своєю дружиною, і щастя, коли ти народиш йому сина. І, напевно, щастя — виростити цього хлопчика. Виростити і запевнити, що він — сильніший, розумніший, відважніший за тебе. Побачити, що це — справжній чоловік. Бо саме так вони і з’являються.