Я гірший за всіх!

До проблеми низької самооцінки

Самостійно встановлений діагноз «низька самооцінка» доводиться чути практично від кожного, хто звертається за психологічною допомогою. Сумна історія з дитинства, складні взаємини з батьками — і людина ніби підводить риску: «у мене низька самооцінка!» Співрозмовник розраховує, що із цих слів має бути все зрозуміло: карти розкриті. Та ось одного разу в такій розмові в мене виникло запитання: що ж, власне, мається на увазі під формулюванням «низька самооцінка»? Здається, тоді моє запитання неабияк зачепило клієнта. «Як це? Ви, психолог, не знаєте, що це таке? Адже ж це ваші професійні слівця...»

У цій статті йтиметься не про класичний термін «самооцінка» з підручників психології особистості, не про способи її визначення або корекції. Спробуємо розібратися, що ми ховаємо за цим виразом, використовуючи його на свій власний розсуд. Хтось під проблемою «низької самооцінки» має на увазі невпевненість у собі, хтось — свою образливість. Хтось пригадує душевні збурення, яких зазнав у дитинстві, хтось виправдує своє «безталання». Варіантів сотні — а «діагноз» один. Що ж насправді таке «низька самооцінка»?

Класика жанру

До цієї теми нелегко було підступитися. Як навести приклади, не порушуючи конфіденційності, обіцяної клієнтам? Як не втягти у свої розмірковування близьких і рідних, або, захопившись, не написати зайвого про саму себе?

Образ знайшовся не відразу, проте він видається мені доволі вдалим і яскравим. Пропоную разом із Федором Михайловичем Достоєвським придивитися до героїні роману «Ідіот», до Настасії Пилипівни. У романі, перед тим як з’явиться вона сама, про неї буде багато сказано: змалюванням пристрасті Рогожина до неї починається роман. Потім читач побачить її портрет у будинку генерала Єпанчина, і лише ще через розділ — її саму. Так, не поспішаючи, не одразу, вона познайомиться з читачем, зайшовши впевненим кроком до будинку Іволгіних, де стане поводитися доволі зухвало.

Можливо, письменник недарма вводить у роман Настасію Пилипівну саме так: про неї говорять за її відсутності, нею милуються, проте сама вона наче боїться бути в головній ролі. Доля її непроста; жила б вона зараз, було б із чим звернутися до психолога. Лише одна сторінка знадобилася Достоєвському, щоб розповісти нам історію її життя.

Якийсь пан Тоцький, Афанасій Іванович, узяв колись на виховання двох дівчаток-сиріток; одна з них невдовзі померла від коклюшу. «А Тоцький незабаром зовсім і забув про них обох, мешкаючи за кордоном. Якось, років п’ять по тому, Афанасій Іванович, переїздом, надумав зазирнути до свого маєтку і раптом помітив у сільському своєму будинку, у родині свого німця, чудову дитинку, дівчинку років дванадцяти, жваву, милу, розумненьку, яка обіцяла стати неймовірною красунею; щодо цього Афанасій Іванович був знавцем безпомильним».

Далі Достоєвський зазначає, що виховання маленької Настасії раптом «набуло надзвичайних розмірів», а за чотири роки за нею приїхала пані з далекої губернії і, «внаслідок інструкції та повноваження від Афанасія Івановича», повезла дівчинку із собою в інший його маєток. Незабаром туди завітав і він сам. «З того часу він якось особливо полюбив це глухе, степове своє сільце, заїздив щоліта, гостював по два, навіть по три місяці, і так минув доволі довгий час, років чотири, спокійно й щасливо, зі смаком і вишукано».

І от якось до Настасії Пилипівни дійшли чутки, що Афанасій Іванович у Петербурзі готується до весілля — одружується «на красуні, на заможній, на знатній». У долі Настасії Пилипівни стався рішучий переворот: раптом вона «виявила найнесподіваніший характер. Довго не думаючи, вона покинула свій сільський будинок і раптом з’явилася в Петербурзі, прямо у Тоцького».

«Благодійнику» стало зрозуміло, що до нього прийшла зовсім інша жінка. «Тут реготала перед ним і шпигала його найотруйнішими сарказмами незвичайна й несподівана істота, яка прямо заявила йому, що ніколи вона не мала до нього у своєму серці нічого, окрім найглибшого презирства, презирства до нудоти... Ця нова жінка повідомила, що їй зовсім байдуже буде, якщо він зараз же і з будь-ким одружиться, але що вона приїхала не дозволити йому взяти шлюб... — «ну хоча б для того, щоб мені лишень посміятися над тобою вдосталь, бо тепер і я нарешті сміятися хочу».

Тоцький швидко збагнув, що «має тепер справу з істотою зовсім надзвичайною, що це саме така істота, яка не лише погрожує, але й неодмінно зробить, і, головне, зовсім ні перед чим не зупиниться, тим більше що геть нічого у світі не цінує».

Подальша доля Настасії Пилипівни викликає жаль у читача. Вона ніби сама зрозуміти не може, що для неї важливіше: залишатися у звичній ролі жертви спокусника — чи все ж вирватися з порочного кола, ставши сильнішою за зручну «долю», піти далі пережитих страждань і зневаженої гідності. Життя посилає героїні й можливості, і потрібних людей для того, аби бути щасливою — здавалося б, що тут уже думати? Але не так усе просто, як здається.

«Зображуючи жертву»

Характерно: те, що люди звикли називати низькою самооцінкою, психологи називають роллю жертви. Чому так? Хіба самі психологи не вірять в існування проблеми низької самооцінки?

Типова ситуація: людина з «низькою самооцінкою» прийшла на прийом, достатньо поскаржилася на рідних і близьких, політику та економіку, значно перевищила відведений для консультації час, а в момент сплати пригадала, що грошей на консультацію в неї немає. Пізніше виявиться, що психологів вона міняє, немов рукавички, і все вони їй не підходять: чи то її не розуміють, чи то не приймають, чи то грошей просять, коли вона вже рік без роботи. Виявиться, що на всіх фронтах вона зазнає збитків і труднощів, і не видно жодного просвітку. Однак якщо, зібравши всю мужність, така людина все ж наважиться на роботу з психологом, тут раптом виявиться, що вона зовсім не готова змінювати себе — бажано, щоб змінювалося все довкола і виключно за її бажанням.

Роль жертви дає безсумнівні козирі. Людині хочеться, щоб її пожаліли — це звільнить її від визнання власної провини, від помилок, які необхідно виправляти, від учинків, за котрі потрібно брати на себе відповідальність. Вигідніше й простіше бути «нещасним». З жертвою всі носяться, їй багато що пробачають. Коли говорять про людей з «низькою самооцінкою», часто звучать слова «вампір», «агресор». Погодьтеся, жити поруч із людиною, з якою незмінно почуваєшся винним у всьому, складно. «Жертва» завжди знайде, за що її слід жаліти; але, жаліючи таку людину, ви відчуваєте провину перед нею, самі не розуміючи за що.

Так було і з Настасією Пилипівною: вона зазнала лиха і страждань, і в романі змальована, як людина, якій усі довкола винні, вона ж залишає за собою право «карати й милувати». Існує небезпечний механізм: змушуючи людину відчувати провину, «жертва» готова в її провину щиро вірити.

Така людина скаржиться на самотність і відсутність друзів (через низьку самооцінку!) Найімовірніше, йдеться про тих, хто не витримав тиску й припинив спілкування з «нещасним», аби не стати його жертвою — і водночас винуватцем усіх бід.

Тою чи іншою мірою багатьом ця ситуація здасться знайомою. Але не варто поспішати шукати «жертв» у своєму оточенні, значно корисніше придивитися до себе. Хитрувань, за допомогою яких можна уникнути відповідальності й сховатися за роллю «жертви», величезна кількість. І відстежити їх буває зовсім непросто — ми часом щиро віримо в те, що «обставини так склалися», «така реальність», «такі люди». У найгіршому разі, «це спокуси»...

Уся справа в дитинстві?

Якщо перекласти історію Настасії Пилипівни на сучасний лад, вийде типова ситуація з життя: часто люди, згадуючи образи й трагедії дитинства, виправдовують свої невдачі в житті теперішньому. Можливо, тому й став таким популярним Фройд зі своїм принципом детермінізму (напередвизначеності). Акцентуючи увагу на дитячих травмах, комплексах, фрустраціях і страхах, можна пояснити та якоюсь мірою виправдати свої слабкості й невдачі. Достоєвський послав Настасії Пилипівні як мінімум двох «терапевтів». Один із них пізніше стане її вбивцею, а другий так і не стане її чоловіком. Саме цей другий, з парадоксальним ім’ям Лев Мишкін, жалітиме її, віритиме в неї та в її здатність стати готовою до щастя. Попри власні страждання (у тому числі дитячі) й хворобу, він буде думати передусім про інших, забуваючи про себе й свої «комплекси». Але віра князя Мишкіна виявилася даремною і фатальною. У героїні не вистачило мужності відмовитися від свого солодкого самоприниження.

Наскільки ж дитинство впливає на долю і характер людини? Чи так уже помилявся Фройд і його однодумці, які твердили, що джерела всіх наших нещасть у дитячих комплексах і образах?

Психологи можуть дати кілька простих порад, як виростити «жертву», тобто дитину з «низькою само­оцінкою». Для цього достатньо ставити перед нею вимоги, не сумісні з її можливостями, і не рахуватися з її думкою. За будь-якого зручного моменту розказувати про муки й страждання заради неї (безсонні ночі, звільнення з роботи, відсутність відпочинку та інші труднощі, пов’язані з вихованням будь-якої дитини). Частіше нагадувати дитині ціну своєї турботи і зробити її своїм одвічним боржником; робити все, щоб у неї зародилася думка, що життя несправедливе, особливо щодо неї. Варто відзначити, що подібні речі можуть відбуватися й між дорослими людьми. У таких випадках кажуть про те, що «саме з цією людиною моя самооцінка впала й зникла віра у свої сили».

Впевнена, що кожний, хто читає ці рядки, може знайти в арсеналі дитячих спогадів як радісні та приємні моменти, так і образи, пов’язані з нерозумінням батьків, зі сварками й конфліктами. Пригадаються й випадки, коли був недооцінений близькими або покараний несправедливо. Тільки одні переживають ці моменти розсудливо, вибудовуючи в подальшому зрілі стосунки з батьками, а інші будуть до сивого волосся пригадувати минуле й виправдовувати всі свої біди недолюбленістю. Надто дорогий «козир», який дозволяє на довгі роки звільнити себе від важливих рішень і відповідальних учинків. Як правило, у такому випадку позбуватися «низької самооцінки» невигідно, у людини з’являються все нові й нові приводи доводити собі й усім навколо свою неможливість жити щасливо — добре, що причини знайдуться завжди.

Відчуття несправедливості життя звідує кожна дитина, підліток, дорослий, і народжується воно виключно з нашої гріховної природи, яка заражена пихою та зарозумілістю. І якщо дитині цього ще не зрозуміти і зустріч з несправедливістю стає гірким, але необхідним досвідом, то дорослій людині слід приймати той факт, що виключно від неї залежить, яким чином ставитися до того, що відбувається в її житті.

Коли читаєш роман, у тебе сам собою назріває докір на адресу Настасії Пилипівни: що заважає їй бути щасливою? Відповідь звучить з вуст її суперниці, генеральської доньки Аглаї Іванівни: «Ви не мог­ли його покохати, змучили його й кинули. Ви через те його не могли кохати, що надто горді... ні, не горді, я помилилась, а через те, що ви марнославні... навіть і не це: ви самозакохані до... нестями... Змогли покохати лише одну свою ганьбу і нескінченну думку про те, що вас зганьбили, і що вас образили. Було б у вас менше ганьби, або не було б її зовсім, ви були б нещаснішою...»

Завищена низька самооцінка

Парадокс, але саме люди, які страждають на «низьку самооцінку», вимагають підвищеної уваги до своєї персони. Їм властива особлива підозріливість: якщо сміються — то сміються наді мною, якщо говорять тихо — то говорять про мене. Їм необхідне постійне «прокручування» кожної ситуації (усе було зроблено так, щоб саме мені завдати болю!) Такі вияви «низької самооцінки» цілком очевидно показують, наскільки людина сама у себе перебуває в центрі уваги. Саме з такою людиною панькаються всі навколо, боячись зайвий раз образити, сказати не те слово. Саме в розмові з нею бояться наступити на хворий мозоль, зачепити дражливу тему, зачепити за живе. При цьому і «мозоль», і «дражлива тема», і «живе» — у неї повсюдно, і рахунок з кількістю образ буде неодмінно пред’явлений.

Насправді люди з «низькою самооцінкою» вельми високої думки про себе. Психологія і православна догматика погоджуються в одному: самоприниження є зворотнім боком гордині. Це знав і Достоєвський, змальовуючи характер Настасії Пилипівни. Вона могла скільки завгодно говорити погано про себе, та варто їй було в сцені з’ясування стосунків з Аглаєю почути про себе правду, як вона зразу ж влаштувала «вирішальну сцену», під час якої розтоптала суперницю, показавши, хто в хаті господар. Так у патериках часто викривається псевдосмирення: адже істинне смирення не в тому, щоб говорити погано про себе, а в тому, щоб, почувши справедливу правду, змиритися й ще залишитися вдячним.

Роман Достоєвського стукає в наші душі: надто багато стало жертв поруч із жінкою, яка вважала, що не варта порядного чоловіка і не заслуговує на щастя. Не зваблюватися б і нам — вважаючи себе «нічого не вартою людиною», а насправді думати, що «та ж я вартий значно більшого за інших». Не ховати б за фразою «я цього не вартий» упевненість у тому, що насправді я вартий більшого.

Опублiковано: № 6 (60) Дата публiкацiї на сайтi: 09 January 2013

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Я гірший за всіх!

Я гірший за всіх!

Анна Лелик
Журнал «Отрок.ua»

Парадокс, але саме люди, які страждають на «низьку самооцінку», вимагають підвищеної уваги до своєї персони. Їм властива особлива підозріливість: якщо сміються — то сміються наді мною, якщо говорять тихо — то говорять про мене. Їм необхідне постійне «прокручування» кожної ситуації (усе було зроблено так, щоб саме мені завдати болю!) Такі вияви «низької самооцінки» цілком очевидно показують, наскільки людина сама у себе перебуває в центрі уваги.

Розмiстити анонс

Результати 1 - 24 з 24
16:45 06.04.2013 | Елена
Настасья Филипповна, как ни странно, меня вовсе не раздражала, в отличие от всех остальных героев романа "Идиот". Аглая вообще - капризный ребенок, который то и дело манипулировал, командовал, указывал всем, что они должны делать для ее высочества. Порывистая княжна Елизавета переменчива и нестабильна в своих решениях, 35 пятниц на неделю. От безделья они все там пустоту разводили словоблудием, да там никто никого не любил, всем только казалось, что любят, на самом же деле - горели синим пламенем страсти . И сгорели. Все до единого. Все себя то превозносили на пьедестал, то уничижали себя до смешного, со всем размахом театрального драматизма, а то и трагизма. Мышкин - добр и честен, но в то же время - сам себя обманывал. То Настасью любил-не любил-любил, то Аглаю. Настасья сбежала от него к Рогожину, Мышкин за ней помчался, сбежала от него Аглаю к Ганьке, Мышкин бросил Настю и вперед за Аглаей. Вот до чего праздность людей доводит. Мне там дочь Лебедева больше всех до души была: трудолюбивая, ну все время при делах, то метет, то на стол накрывает, то еще что полезное совершает. Умничка душа. И никогда слова дурного от нее не услыхать, потому что некогда девушке глупостями занимать себя.
01:10 31.03.2013 | Влада
Эта статья и статья по ссылке мне помогли раскрыть мой любимый роман прямо в душу,так сказать. Здесь о Анастасии Филиповне. А там о самом князе Мышкине. Очень рекомендую.
http://www.foma.ru/article/index.php?news=6287
12:52 04.02.2013 | ирина
удивительное чувство испытала, прочитав статью.Судьба свела с человеком,который ведет себя иногда просто ужасающе,доводя меня до слез. Я,понимая в чем дело,стараюсь сглаживать,не замечать,сводить на шутки...Но иногда руки опускаются.Один из таких моментов был вчера.А сегодня я прочитала Вашу статью. Спасибо.В жизни не хватает умных советов или грамотной разъяснительной информации.Хотелось бы чаще читать статьи такого рода.С уважением,Ирина
16:18 25.01.2013 | Олег
Спасибо Анна, хорошоя статья. Многое стало понятным. Но очень важным для нас будет ваше мнение: на протяжении всего романа жыла надежда, что главный герой обретет свое счастье. Но вот, каказось бы, близится счастливый конец, как один вечер, встреча Рогожина, Настасьи Филлиповны, Мышкина и Аглаи, и все сломано.
Неужели главный герой романа обречен?
22:14 18.01.2013 | Mn
Спасибо за актуальную тему. Всем с завышенной низкой самооценкой предлагаю выход: храм, исповедь, спорт, физическая работа на земле (хотя бы весной, летом), зимой - бассейн или лыжи, поменьше интернета и свободного времени! Всем успехов ! С БОгом! С крещением!
10:59 18.01.2013 | Гена
Прекрасная статья! И хорошо, что пишет об этом профессионал. Многое о себе узнаешь.
13:36 17.01.2013 | Михаил
Простите, Анна, но эта статья написана психологом, а не христианином (речь только о статье). Вы рассматриваете бедняг, как клиентов на приеме, да еще и вздумавших прийти за помощью без денег. А Вы попробуйте присмотреться к тем, о ком пишете, заглянуть им в душу поглубже. Именно заглянуть, а не вскрыть пси-инструментами. Вы были в их роли? Часто люди с "заниженной самооценкой" претерпели более нежели другие, но только вот смирения еще не нажили. А это другое. Ваше отношение к ним построено на "скорее всего". Разве не "Сильные должны терпеть немощи безсильных и не себе угождать."?
00:15 17.01.2013 | Svetle
а если в свете данного анализа взять жизнь не героини Достоевского, а к примеру апостола Павла - уж кто кто, а он только и хвалился своим крестом да немощами...
20:01 16.01.2013 | Светлана
Спаси Господи за статью. Узнала себя. И хотя я люблю говорить: "Славянский менталитет: не что делать, а кто виноват" , сама же всегда ищу крайних. Теперь появилась надежда на исправление - нечего на детство пенять, и на родителей, которые баловали. Ведь действительно, кто-то перешагнул трудности и идет дальше,а кто-то на поиске крайних застрял. Вот куда расти надо. И еще, недавно прочитала: "диавол может подделаться под любую нашу добродетель, кроме смирения и любви". Это ограничение с другой стороны, чтобы не нырнуть в самоуничижение.
21:42 14.01.2013 | Вячеслав
Статья хорошая,однако кажется неоконченной оттого, что отсутствуют рекомендации психологов- специалистов о выходе из этой ситуации. В связи с чем возникает просьва к автору Анне Лелик о дополнениях к статье с описанием возможных вариантов преодоления проблемы низкой самооценки для детей и взрослых.
16:22 14.01.2013 | Максим
По-моему, здесь речь идет не об идеях, а о практике. Просто не могу понять, при чем "гордость и самомнение" в данном конкретном случае - у детей, которые столкнулись с реальной жестокостью - а с ней вообще и сегодня в особенности сталкивается почти каждый. Уж если цитировать Достоевского по этому поводу, то другие вещи - "Братьев Карамазовых", например.
11:50 12.01.2013 | максим
Ну и что, что "жизнь"? Идеи следует сверять не с жизнью, которая в основном протекает неправильно (например, дети жестоко и бессмысленно избивают мальчика в школе, у мальчика нет отца, а мать все время работает), а с заповедями.
19:50 11.01.2013 | Максим
Поверьте, когда ребенка избивают и унижают в школе, так жестоко и бессмысленно, как это делают дети, тут не до "гордости и самомнения". Особенно если у него нет отца, а мать все время на работе. Когда к такому протягиваешь руку, он отстраняется, ожидая удара. Герои Достоевского в основном - "живые идеи", не люди, а это - жизнь.
17:24 11.01.2013 | Валентина
хорошая работа, заставила искать дополнительных ответов:
http://orthodoxy.org.ua/content/toska-v-rozhdestvo-otkuda-63589
11:59 11.01.2013 | Hokun
Спасибо.
Есть о чем подумать.
11:14 11.01.2013 | Hokun
Ой... что-то я увлеклась. Простите.
Не люблю статей про "эмоциональных вампиров и как с ними бороться".
Но вы написали не только об этом. Или не столько?

У меня вопрос по последнему абзацу.

"При этом и мозоль, и больная тема, и живое — у него повсеместно, и счёт с количеством обид будет непременно предъявлен."
А если тема одна? Но она слышится в каких-то разговорах вроде бы не по этой теме?
Если человек, например, переживает, что не состоялся профессионально, и не выносит упоминания о совей неудавшейся карьере, професии, других людях той же профессии, одноклассниках, одногруппниках, не может помочь профессионально, объяснить?
То это завышенная самооценка или что похуже?
11:04 11.01.2013 | Hokun
Пыталась описать контрпример к некоторым выводам автора.

Я имею ввиду, что когда я сижу в теплой квартире и отдыхаю после ужина, мне легко навесить на мою куму пару ярлыков.
А будь я на ее месте, я бы кого-то убила. Потому что я гневлива и я хуже ее. Потому что за эти годы она приобрела огромное терпение. И кротость. И частично прощение. Она пытается мать любить, увидеть хорошее. Она пытается убирать квартиру, у которую мать тащит вещи с помойки, растить детей, воспитывать, не пьет ни капли и не курит, зарабатывает и платит за квартиру. А что двое ее бросили беременной - ну так сердце не камень, даже если ты очень некрасива и никому не нужна с такой мамой. Случайно получились. А детей убить не смогла. Вот растит.
Не стоит думать "таких надо стерилизовать" или "она что, не смогла избежать зачатия?". Именно дети сделали ее сильной и очень-очень работящей.
Легко думать, что вот хроническая жертва, не будем ее слушать, пусть вылезает сама, раз у нее нет денег на психолога.
В моей юности говорили "Да не грузи!"
А груз - это бремя.
И иногда стоит поднести чье-то бремя, как нам апостол говорил.
10:49 11.01.2013 | Hokun
Одна моя знакомая - казалось бы жертва - дважды одинокая мать, живет с матерью-алкоголичкой, которая старшего внука (нашего крестника) очень даже била. И не жить не может - квартира не приватизированная, и есть на нее желающие, да и мать пропить может. В общем, я ее выслушиваю уже почти 19 лет. А что бы я сделала на ее месте? Я бы не плакалась, я бы уже сидела в тюрьме, она слишком добрая. И хотя ее друзья обзывали в юности "вампирчиком" - за ужасные рассказы, лишающие сил, друзья выжили, и она выжила. И каждый раз, когда я оказываюсь в некотором роде донором, а бывает это нечасто, я думаю, что она позвонит через месяц, не раньше, но зато кто-то ее услышал, и это важно. Звонить ей больше некому. Конечно, я ее водила на исповеди, как же без этого, но священнику полчаса не поревёшь в жилетку. Да, я злюсь, что ничего не меняется в ее жизни, но она делает ещежневно труд и добрые дела, и возможно, в рай попадет, в отличие от меня.

10:17 11.01.2013 | svetlana
Спасибо за Ваш труд.
03:44 11.01.2013 | Ирина Дмитриева
Анна, благодарю за прекрасный текст. Не хотите посотрудничать с якутским "Логосом"? Была бы чрезвычайно Вам благодарна
18:40 10.01.2013 | Сергей
Анна, спасибо Вам за статью!
17:28 10.01.2013 | Константин
Страдаю низкой самооценкой, какие есть конкретные шаги, чтобы изменится и не передать своему сыну?
14:36 10.01.2013 | Anna
Мой покойный отец до женитьбы на моей покойной матери, а было это давным-давно, состоял в браке в течении полугода и развелся, не заведя детей.
Я как-то спросила его, почему прожил так мало. А он сказал такую фразу:
"Ее кто-то, до меня, сильно обидел, и она не могла это МНЕ простить".
13:33 10.01.2013 | Максим
С этими штуками трудно иметь дело в одиночку или только с "посюсторонней" помощью психолога. "Сердце сокрушенно и смиренно Бог не уничижит" - а ближние весьма охотно. И я с азартом отвечу им тем же. И так без конца. Где уж тут взойти смирению...

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: