Духовна хвороба
Андрій дуже любив слухати лекції з богослов’я. Навіть у зошит записував дещо. Завжди міг при нагоді на багато запитань відповісти. Його за це Ніна дуже поважала і навіть трохи хвалилася ним перед своїми подругами в храмі.
...Цього чоловіка вони зустріли на шляху до моря. Звичайний чоловік середніх років. Ішов до моря, в руці тримав пляжну сумку. У вусі в нього стирчав навушник від «хендс-фрі», проводок тягнувся до кармана.
Андрій дивився, як цей чоловік віддаляється у променях сліпучого кримського сонця, і розповідав Ніні про те, що буває такий духовний стан людини, коли вона на природі, вдалині від міського гамору просто боїться залишитися наодинці з собою. І тоді приглушує голос своєї душі голосною музикою. Вона вже не може слухати спів пташок і шум прибою. Вона духовно хвора.
Наступного дня Андрій сам зустрів цього чоловіка. Він ішов і говорив по телефону. В руці в нього знов була пляжна сумка, навушник стирчав із вуха... Зручна все ж таки річ ― «хендс-фрі». Вільні руки, значить.
У цю мить навушник став випадати з вуха, і чоловік трохи повернувся до Андрія боком, намагаючись плечем придавити навушник. Другої руки в нього не було.
Андрій потім довго думав, чому він раптом згадав тоді, у розмові з Ніною, саме лекцію про духовні стани. І вирішив, що богослов’я тут ні до чого.
Гороскоп
Цей храм він випадково помітив. Точніше сказати, не помітити його було неможливо. Величезний красень на березі моря біля дороги. Храм святителя Миколая. З меморіальним комплексом, присвячений загиблим у морі.
Красою і величчю вражало все. І пам’ятники зі справжніми морськими корабельними якорями, і сама архітектура, розписи, іконостас, панікадило. Незвичайно виконані на куполах хрести, що їх завжди було видно саме як хрести, з якої б сторони світу на них не дивилися. І кораблики з вітрилами з усіх боків даху...
Уже вдома, розбираючи фотографії, Ігор наткнувся ― саме наткнувся ― на знімок з розписами притвору. На стелі кружечком були намальовані знаки Зодіаку. Всі знаки. Скорпіон, Стрілець, мовчазні Риби ― вся компанія. Спочатку він не повірив своїм очам. А потім згадав книгу одного відомого журналіста, який рахував масонські символи на головному храмі Москви. Здається, 164 нарахував, а потім з рахунку збився...
«Оце то так...» ― задумливо гриз ніготь Ігор. Гороскоп у храмі!
Забутий випадок згадався через місяць, коли в літньому таборі при гімназії батюшка ввечері виніс на галявину телескоп і всі по черзі взялися розглядати місячні кратери. Ігор чекав своєї черги, стоячи поряд із батюшкою і слухав, як він розповідав комусь із дітей і батьків про те, як знайти Малу Ведмедицю. Ігор згадав про дивні розписи і навіть устиг розкрити рот і питально промовити «Батюшка, а...» ― коли в голові загорілася лампочка, а може ― зірочка?
Карта зоряного неба. Знаки Зодіаку. Скільки моряків щасливо повернулися додому завдяки химерно розсипаним по небу небесним світилам! І що, після цього віддати Скорпіона з його товаришами окультистам? Ні-ні-ні, обійдуться астрологи. Наш Скорпіон — і все тут.
Ігор іще подумав, засинаючи в наметі: велике діло все ж таки ― батюшка. Навіть мовчки постоїш поряд із ним ― і набагато розумнішим стаєш.
Ліфт
Спускалися ми якось із дітьми на ліфті. Ліфт у нас непростий. Коли вниз їде — щоразу зупиняється, якщо на поверсі кнопочку натиснути. Дуже стимулює, знаєте...
Цього разу ліфт розкрився там, де розкривався у 9 випадках з 10. Тобто на третьому поверсі. Там самогон варять і люди всілякі непевні на цей запах ідуть. Ось розкрився ліфт, і я побачив дві п’яні морди. Одна сказала: «Їдьте!» А друга, схожа на жіночу, ще й цигаркою запаленою махнула: «Їдьте, ми на наступному!»
«От виродки», ― подумав я.
А дочка сказала:
― Які хороші люди.
А син додав:
― Особливо тьотя...
Дах
У понеділок дах у будинку протік. Тобто, не так щоб зненацька ― у понеділок. Він, мабуть, поступово непридатнів. Просто в понеділок сильний дощ пішов. І одразу стало ясно ― дах протікає.
Іванівна з роботи прийшла і почала миски й відра по кімнаті розставляти, краплі дощові збирати. Багато назбирала... Тут і сини з роботи стати повертатися.
Першим прийшов старший. Михась. Мамина гордість і надія. Нещодавно на інженера вивчився, у конструкторському бюро працює. Шкода, батько не дожив, от би порадів. Але не судилося: похоронку принесли разом із вістями про Перемогу...
Іванівна змахнула з обличчя дощову краплю, а може, зовсім і не дощову, і сказала:
― Михасю, ти поїж, а я до сусідів сходжу, за драбиною.
― Ну що ти, мамо, я сам.
Дощ закінчився й визирнуло сонечко, коли Михайло Вікторович піднявся нагору. Спочатку він уважно дивився на майже висохлу поверхню даху. Потім довго й обережно ходив по ній, роблячи заміри мотузочкою і щось записуючи в блокнотик. Нарешті, акуратно спустившись на землю, оголосив:
― Справа це мамо, серйозна, поспішати не варто. Для початку треба накреслити рисунок і все уважно прорахувати. Я сьогодні роботу додому взяв. От закінчу з нею ― й одразу займуся нашим дахом. Не хвилюйся, мамо, зробимо все капітально і якісно.
Іванівна лише руками сплеснула: ну який же син у неї розумний і освічений! Великим начальником буде, по всьому видно. І побігла вечерю готувати.
Пізно ввечері й молодший, Сергій, прийшов із другої зміни. Сергій школу нещодавно закінчив, але так нікуди й не вступив. Усе в хмарах витав: у Москву їздив, в театральний. Тільки не чекали там його.
От, прилаштували на місцевому заводі електриком, лампочки вкручувати й фарбувати їх різними кольорами. Увімкнуть потім лампочки, що їх Сергій розмалював, і виходить: «СЛАВА ОКТЯБРЮ!» Або «МИР. ТРУД. МАЙ.» Чим не творча робота? Ну, хоч не на вулиці дитина ― і слава Богу. Артист...
Іванівна налила в миску борщу й почала жалітися, що ноги й руки крутить, що дах у них протік, а він, Сергій, десь пропадає вічно, хоч би старшому брату поміг. У брата робота відповідальна, але й він ― все кидає, щоб матері допомагати.
Сергій навіть плюнув спересердя. Вже хотів і борщ не доїсти, але, подумавши, досьорбав. Після цього зайшов у їхню з братом кімнату. Ну, така, знаєте, велика, простора, два на три, ковдрою на мотузочці перегороджена. Брат щось вимальовував.
― Я там, тойво, ну, ще позавчора з Федоричем щодо руберойду...
― Не заважай, ― тихо сказав Михайло Вікторович.
Тому що дах ― це не жарти. Все треба добре продумати й прорахувати. А найголовніше ― проект розробити. До всього потрібен науковий підхід. Тому що живемо ми не в темні царські часи, а будуємо нове й світле майбутнє.
Рано-вранці Сергій вийшов надвір, потягнувся, почухався, збігав до Федорича, розпалив багаття, понашукував якихось дощечок, приніс із сараю банку з гвіздками. Заліз на дах, розстелив руберойд, залив де-не-де смолою, набив дощечок... Власне кажучи, стукіт молотка й розбудив усіх інших.
Михайло Вікторович Сергієву роботу розкритикував, назвав її варварством і дилетантством і довго показував слабкі місця, в яких дах міг за першого ж дощу протекти. І кут нахилу там був невитриманий, і ступінь герметичності. Та й опірність принесеного Сергієм Федоричевого руберойду теж була піддана найсерйознішій критиці.
Отже, вирішено було переробляти дах, щойно будуть готові рисунки й розрахунки. Тому що й дитині зрозуміло ― дах потече знову.
Проект Михайло Вікторович закінчив через тиждень. А дах чомусь так і не протік. Ні через тиждень, ні через рік. Усупереч усім законам сопромату.
А через два роки вони переїхали, і їхній будинок знесли. Разом із невміло зробленим дахом. Рисунок Михайла Вікторовича зберігся. В нього потім курку загорнули, коли він у відрядження їхав, на Байконур. Але це вже зовсім інша історія.
Усмішка не Мони Лізи
Настала осінь, і мене потягло мандрувати. У цій справі головне ― зважитися. І ось, уже лежиш не на улюбленому дивані, а на вагонній полиці. І через певну кількість тисяч вагонного «та-да, та-да» стою я посеред собору Донського монастиря і, до болю задираючи голову все вище й вище, дивлюся на його височенний, ледь не до неба, іконостас. У храмах Русі вони часто тягнуться до самого купола, в усякому разі, в тих, які я бачив. Чому? Мабуть, це одне з тих запитань, відповідей на які ми не знаходимо ― вони самі знаходять нас. Тільки для цього треба постояти трохи із затерплою шиєю...
Потім я сидів у темному кутку біля колони і думав ні про що і про все одразу, коли помітив його. Підрясник, нагрудний хрест, борода. Батюшка як батюшка. Лише невеличкий рюкзак за спиною виглядав легковажно. По-студентському. Теж прочанин, значить. Він щось розповідав двом жінкам, вказуючи на ікону преподобномучениці Єлизавети, і вони з цікавістю його слухали.
Я не знаю, чому я підійшов до нього. Можливо, запитання, яке я хотів поставити, справді мало для мене значення, а можливо, просто дуже захотілося взяти ієрейське благословення в стінах древнього храму. Я іноді розумію апостола Петра, який каже: Добре нам бути тут... (Лк. 9, 33).
Ніколи, ніколи не забуду, як змінювалося його обличчя, коли він спочатку побачив мене, а потім складені хрестом мої долоні. Він усміхався, благословляючи, і, дивлячись на цю усмішку, я вже зрозумів, що відповіді на своє придумане запитання не отримаю. Ще до того, як батюшка вимовив: «Фогів мі», ― стало ясно, що він американець. Так широко можуть усміхатися лише вони. Але помітив я ще й те, що усмішка його хоч і була білозубою американською, але зовсім не голлівудською. Він не обличчям мені усміхався, а душею.
Дивно, ще вчора я доволі непогано теревенив англійською з однією пані на Арбаті про Пушкіна і його жінку Наталі. Позавчора пояснив двом немолодим іспанкам, чому вони не можуть відвідати Діамантову кімнату в Кремлі... А зараз в голові залишилася тільки одна англійська фраза: «Лондон із е вері біг сіті». Добре нам тут бути...
Коли трохи відпустило, я зміг із себе видавити, що в мене друзі в Америці, що один із них військовий льотчик, живе в Техасі, що він нещодавно хрестився в Православній Церкві, що... Ну що я міг іще сказати? Батюшка відповів, що в Америці все більше людей звертаються до Православ’я. «Thank God», ― додав, подумавши. Після короткої паузи ми обмінялися «фогівами», і він пішов до виходу, залишивши мені в подарунок іще одну свою чарівну усмішку.
У дворі він підійшов до двох жінок, котрі чекали його біля виставки воєнної техніки Великої Вітчизняної.
Вони щось почали спокійно обговорювати, а я здаля дивився на американського священика, який стояв у дворі руського православного монастиря на тлі радянського танка Т-34, і думав про те, що американці, якщо захочуть, вміють усміхатися сліпуче й водночас зовсім не по-голлівудськи. Душею усміхатися. Мені б так...