«Які хороші люди…»

Духовна хвороба

Андрій дуже любив слухати лекції з богослов’я. Навіть у зошит записував дещо. Завжди міг при нагоді на багато запитань відповісти. Його за це Ніна дуже поважала і навіть трохи хвалилася ним перед своїми подругами в храмі.

...Цього чоловіка вони зустріли на шляху до моря. Звичайний чоловік середніх років. Ішов до моря, в руці тримав пляжну сумку. У вусі в нього стирчав навушник від «хендс-фрі», проводок тягнувся до кармана.

Андрій дивився, як цей чоловік віддаляється у променях сліпучого кримського сонця, і розповідав Ніні про те, що буває такий духовний стан людини, коли вона на природі, вдалині від міського гамору просто боїться залишитися наодинці з собою. І тоді приглушує голос своєї душі голосною музикою. Вона вже не може слухати спів пташок і шум прибою. Вона духовно хвора.

Наступного дня Андрій сам зустрів цього чоловіка. Він ішов і говорив по телефону. В руці в нього знов була пляжна сумка, навушник стирчав із вуха... Зручна все ж таки річ ― «хендс-фрі». Вільні руки, значить.

У цю мить навушник став випадати з вуха, і чоловік трохи повернувся до Андрія боком, намагаючись плечем придавити навушник. Другої руки в нього не було.

Андрій потім довго думав, чому він раптом згадав тоді, у розмові з Ніною, саме лекцію про духовні стани. І вирішив, що богослов’я тут ні до чого.

Гороскоп

Цей храм він випадково помітив. Точніше сказати, не помітити його було неможливо. Величезний красень на березі моря біля дороги. Храм святителя Миколая. З меморіальним комплексом, присвячений загиблим у морі.

Красою і величчю вражало все. І пам’ятники зі справжніми морськими корабельними якорями, і сама архітектура, розписи, іконостас, панікадило. Незвичайно виконані на куполах хрести, що їх завжди було видно саме як хрести, з якої б сторони світу на них не дивилися. І кораблики з вітрилами з усіх боків даху...

Уже вдома, розбираючи фотографії, Ігор наткнувся ― саме наткнувся ― на знімок з розписами притвору. На стелі кружечком були намальовані знаки Зодіаку. Всі знаки. Скорпіон, Стрілець, мовчазні Риби ― вся компанія. Спочатку він не повірив своїм очам. А потім згадав книгу одного відомого журналіста, який рахував масонські символи на головному храмі Москви. Здається, 164 нарахував, а потім з рахунку збився...

«Оце то так...» ― задумливо гриз ніготь Ігор. Гороскоп у храмі!

Забутий випадок згадався через місяць, коли в літньому таборі при гімназії батюшка ввечері виніс на галявину телескоп і всі по черзі взялися розглядати місячні кратери. Ігор чекав своєї черги, стоячи поряд із батюшкою і слухав, як він розповідав комусь із дітей і батьків про те, як знайти Малу Ведмедицю. Ігор згадав про дивні розписи і навіть устиг розкрити рот і питально промовити «Батюшка, а...» ― коли в голові загорілася лампочка, а може ― зірочка?

Карта зоряного неба. Знаки Зодіаку. Скільки моряків щасливо повернулися додому завдяки химерно розсипаним по небу небесним світилам! І що, після цього віддати Скорпіона з його товаришами окультистам? Ні-ні-ні, обійдуться астрологи. Наш Скорпіон — і все тут.

Ігор іще подумав, засинаючи в наметі: велике діло все ж таки ― батюшка. Навіть мовчки постоїш поряд із ним ― і набагато розумнішим стаєш.

Ліфт

Спускалися ми якось із дітьми на ліфті. Ліфт у нас непростий. Коли вниз їде — щоразу зупиняється, якщо на поверсі кнопочку натиснути. Дуже стимулює, знаєте...

Цього разу ліфт розкрився там, де розкривався у 9 випадках з 10. Тобто на третьому поверсі. Там самогон варять і люди всілякі непевні на цей запах ідуть. Ось розкрився ліфт, і я побачив дві п’яні морди. Одна сказала: «Їдьте!» А друга, схожа на жіночу, ще й цигаркою запаленою махнула: «Їдьте, ми на наступному!»

«От виродки», ― подумав я.

А дочка сказала:

― Які хороші люди.

А син додав:

― Особливо тьотя...

Дах

У понеділок дах у будинку протік. Тобто, не так щоб зненацька ― у понеділок. Він, мабуть, поступово непридатнів. Просто в понеділок сильний дощ пішов. І одразу стало ясно ― дах протікає.

Іванівна з роботи прийшла і почала миски й відра по кімнаті розставляти, краплі дощові збирати. Багато назбирала... Тут і сини з роботи стати повертатися.

Першим прийшов старший. Михась. Мамина гордість і надія. Нещодавно на інженера вивчився, у конструкторському бюро працює. Шкода, батько не дожив, от би порадів. Але не судилося: похоронку принесли разом із вістями про Перемогу...

Іванівна змахнула з обличчя дощову краплю, а може, зовсім і не дощову, і сказала:

― Михасю, ти поїж, а я до сусідів сходжу, за драбиною.

― Ну що ти, мамо, я сам.

Дощ закінчився й визирнуло сонечко, коли Михайло Вікторович піднявся нагору. Спочатку він уважно дивився на майже висохлу поверхню даху. Потім довго й обережно ходив по ній, роблячи заміри мотузочкою і щось записуючи в блокнотик. Нарешті, акуратно спустившись на землю, оголосив:

― Справа це мамо, серйозна, поспішати не варто. Для початку треба накреслити рисунок і все уважно прорахувати. Я сьогодні роботу додому взяв. От закінчу з нею ― й одразу займуся нашим дахом. Не хвилюйся, мамо, зробимо все капітально і якісно.

Іванівна лише руками сплеснула: ну який же син у неї розумний і освічений! Великим начальником буде, по всьому видно. І побігла вечерю готувати.

Пізно ввечері й молодший, Сергій, прийшов із другої зміни. Сергій школу нещодавно закінчив, але так нікуди й не вступив. Усе в хмарах витав: у Москву їздив, в театральний. Тільки не чекали там його.

От, прилаштували на місцевому заводі електриком, лампочки вкручувати й фарбувати їх різними кольорами. Увімкнуть потім лампочки, що їх Сергій розмалював, і виходить: «СЛАВА ОКТЯБРЮ!» Або «МИР. ТРУД. МАЙ.» Чим не творча робота? Ну, хоч не на вулиці дитина ― і слава Богу. Артист...

Іванівна налила в миску борщу й почала жалітися, що ноги й руки крутить, що дах у них протік, а він, Сергій, десь пропадає вічно, хоч би старшому брату поміг. У брата робота відповідальна, але й він ― все кидає, щоб матері допомагати.

Сергій навіть плюнув спересердя. Вже хотів і борщ не доїсти, але, подумавши, досьорбав. Після цього зайшов у їхню з братом кімнату. Ну, така, знаєте, велика, простора, два на три, ковдрою на мотузочці перегороджена. Брат щось вимальовував.

― Я там, тойво, ну, ще позавчора з Федоричем щодо руберойду...

― Не заважай, ― тихо сказав Михайло Вікторович.

Тому що дах ― це не жарти. Все треба добре продумати й прорахувати. А найголовніше ― проект розробити. До всього потрібен науковий підхід. Тому що живемо ми не в темні царські часи, а будуємо нове й світле майбутнє.

Рано-вранці Сергій вийшов надвір, потягнувся, почухався, збігав до Федорича, розпалив багаття, понашукував якихось дощечок, приніс із сараю банку з гвіздками. Заліз на дах, розстелив руберойд, залив де-не-де смолою, набив дощечок... Власне кажучи, стукіт молотка й розбудив усіх інших.

Михайло Вікторович Сергієву роботу розкритикував, назвав її варварством і дилетантством і довго показував слабкі місця, в яких дах міг за першого ж дощу протекти. І кут нахилу там був невитриманий, і ступінь герметичності. Та й опірність принесеного Сергієм Федоричевого руберойду теж була піддана найсерйознішій критиці.

Отже, вирішено було переробляти дах, щойно будуть готові рисунки й розрахунки. Тому що й дитині зрозуміло ― дах потече знову.

Проект Михайло Вікторович закінчив через тиждень. А дах чомусь так і не протік. Ні через тиждень, ні через рік. Усупереч усім законам сопромату.

А через два роки вони переїхали, і їхній будинок знесли. Разом із невміло зробленим дахом. Рисунок Михайла Вікторовича зберігся. В нього потім курку загорнули, коли він у відрядження їхав, на Байконур. Але це вже зовсім інша історія.

Усмішка не Мони Лізи

Настала осінь, і мене потягло мандрувати. У цій справі головне ― зважитися. І ось, уже лежиш не на улюбленому дивані, а на вагонній полиці. І через певну кількість тисяч вагонного «та-да, та-да» стою я посеред собору Донського монастиря і, до болю задираючи голову все вище й вище, дивлюся на його височенний, ледь не до неба, іконостас. У храмах Русі вони часто тягнуться до самого купола, в усякому разі, в тих, які я бачив. Чому? Мабуть, це одне з тих запитань, відповідей на які ми не знаходимо ― вони самі знаходять нас. Тільки для цього треба постояти трохи із затерплою шиєю...

Потім я сидів у темному кутку біля колони і думав ні про що і про все одразу, коли помітив його. Підрясник, нагрудний хрест, борода. Батюшка як батюшка. Лише невеличкий рюкзак за спиною виглядав легковажно. По-студентському. Теж прочанин, значить. Він щось розповідав двом жінкам, вказуючи на ікону преподобномучениці Єлизавети, і вони з цікавістю його слухали.

Я не знаю, чому я підійшов до нього. Можливо, запитання, яке я хотів поставити, справді мало для мене значення, а можливо, просто дуже захотілося взяти ієрейське благословення в стінах древнього храму. Я іноді розумію апостола Петра, який каже: Добре нам бути тут... (Лк. 9, 33).

Ніколи, ніколи не забуду, як змінювалося його обличчя, коли він спочатку побачив мене, а потім складені хрестом мої долоні. Він усміхався, благословляючи, і, дивлячись на цю усмішку, я вже зрозумів, що відповіді на своє придумане запитання не отримаю. Ще до того, як батюшка вимовив: «Фогів мі», ― стало ясно, що він американець. Так широко можуть усміхатися лише вони. Але помітив я ще й те, що усмішка його хоч і була білозубою американською, але зовсім не голлівудською. Він не обличчям мені усміхався, а душею.

Дивно, ще вчора я доволі непогано теревенив англійською з однією пані на Арбаті про Пушкіна і його жінку Наталі. Позавчора пояснив двом немолодим іспанкам, чому вони не можуть відвідати Діамантову кімнату в Кремлі... А зараз в голові залишилася тільки одна англійська фраза: «Лондон із е вері біг сіті». Добре нам тут бути...

Коли трохи відпустило, я зміг із себе видавити, що в мене друзі в Америці, що один із них військовий льотчик, живе в Техасі, що він нещодавно хрестився в Православній Церкві, що... Ну що я міг іще сказати? Батюшка відповів, що в Америці все більше людей звертаються до Православ’я. «Thank God», ― додав, подумавши. Після короткої паузи ми обмінялися «фогівами», і він пішов до виходу, залишивши мені в подарунок іще одну свою чарівну усмішку.

У дворі він підійшов до двох жінок, котрі чекали його біля виставки воєнної техніки Великої Вітчизняної.

Вони щось почали спокійно обговорювати, а я здаля дивився на американського священика, який стояв у дворі руського православного монастиря на тлі радянського танка Т-34, і думав про те, що американці, якщо захочуть, вміють усміхатися сліпуче й водночас зовсім не по-голлівудськи. Душею усміхатися. Мені б так...

Опублiковано: № 6 (36) Дата публiкацiї на сайтi: 15 January 2009

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
«Які хороші люди…»

«Які хороші люди…»

Дмитро Забєлін
Журнал «Отрок.ua»
Спускалися ми якось із дітьми на ліфті. Ліфт у нас непростий. Коли вниз їде ― щоразу зупиняється, якщо на поверсі кнопочку натиснути. Дуже стимулює, знаєте... Цього разу ліфт розкрився там, де розкривався у 9 випадках з 10. Тобто на третьому поверсі. Там самогон варять і люди всілякі непевні на цей запах ідуть.
Розмiстити анонс

Результати 1 - 17 з 17
17:02 14.05.2009 | Марк
ОЧЕНЬ хорошие рассказы! Смешные, но мудрые. :) А Дима, твой друг в Техасе не лётчик, а работал с лётчиками в ВВС в двух авиабригадах истребетелей-бомбардировщиков. (Привет из Хьюстона!)
16:56 18.04.2009 | Chivas
Для В.А.С.!
Что искал то и нашёл! :)
Ничего! :)))))))
Ты хоть сам понял что написал? ГЫ
14:08 01.04.2009 | Наташа
Спаси вас Господи! Много почерпнула из ваших зарисовок.
20:28 22.02.2009 | Юлия
Спаси Вас Господь! Дмитрий, очень замечательные рассказы. Перечитываю по многу раз. Светлее на душе становиться от таких произведений. Творческих успехов!!!
13:05 18.02.2009 | В.А.С.
С начала, я хотел впечатления от прочитанного вместить в три слова: «Мне не понравилось…», но, я прочитал отзывы других людей, и стало как-то стыдно. Многим нравится, благодарят, а у меня какая-то нескладность в голове – не нравится. Долго я не мог понять, что именно не нравится: рассказ как рассказ, всё ровненько, хорошо, люди хорошие. Напившись крепкого чая, не мог ночью заснуть, а в голове кружился вопрос: - «Что же не так в тех рассказах?». И, я, наконец, понял. Рассказы эти не понравились мне тем, что они написаны, словно на одной линии, нет в них ни радости, ни горя, не переживания, не мыслей и впечатлений автора (тоесть, есть но как-то логично, как по программе – у робота; событие – мораль).
Ведь в жизни как: холодно – жарко, хорошо - плохо, вверх - вниз. Как диаграмма сердечного сердцебиения: линия идет ровно, затем вверх, в низ скачок, бьётся сердце. А в рассказах этого я не нашел.
01:13 02.02.2009 | Маргарита
Замечательные, светлые, добрые рассказы!
Очень понравились, особенно про лифт - наши дети действительно добрее нас.
Спаси вас Господь, Дмитрий!
15:42 31.01.2009 | Елена
Спасибо. улыбнулось
16:54 23.01.2009 | Yarick
мдаа... а в метро все в "мобильники" повлезали - английский учат, а трусы(извините) девки на колготки натянули - жарко, а на рекламе голые тетки - чтобы напоминать о лете.
Да, не надо судить человека, но зачем же оправдывать то безобразие кторое творится вокруг????
12:48 23.01.2009 | Nadia
Спаси Вас Господь, Дмитрий!
Рассказы замечательные!
Желаю дальнейших творческих успехов!
18:35 21.01.2009 | Костя
Ничего в этом удивительного, назидательноо не нашёл(
10:50 21.01.2009 | Дмитрий
Спасибо за рассказы. Хороший урок для людей, когда они делают скоропостижные выводы, для людей задравщим нос и для нас православных, которые забыли, что такое улыбаться и радоваться Богу. Спасибо.
13:12 19.01.2009 | Алла
Дмитрий, рассказы замечательны ещё и тем, что при всей своей краткости они так много содержат! И конец у них условен. Уже видишь на бумаге точку, а мысли стремятся дальше, приходит волнение, и не скоро ещё заканчивается Ваш рассказ.
10:55 19.01.2009 | Р.Б.
Спасибо за такие добрые рассказы. Иногда так на душе кошки скребут! А когда прочтешь, улыбнешься невольно и жить хочется дальше.
19:38 17.01.2009 | Екатерина
Хорошие истории.Мне очень понравились.Особенно первая,потому что я очень часто так же ошибаюсь в людях.Спаси Вас Господи!
22:30 16.01.2009 | Катя
Очень добрые, но мудрые рассказы. Стиль написания похож на Гришковца. Читается с удовольствием)
13:02 16.01.2009 | Galina
С удовольствием прочла!!! Назидательно!
22:47 15.01.2009 | Ксения
Спаси Вас, Господи, Дмитрий! Чудесные рассказы, добрые, искренние и жизненные, особенно последний. Я живу в Амстердаме, а наш приход недавно посещал настоятель монастыря в Сан-Франциско - отец Джон. Вот его-то Вы и напомнили мне своим американским священником :) Словно образ его в моей памяти воскресили!Они и вправду умеют и улыбаться, и любить ..всей душой!

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: