Діти відкривають світ, як Колумб відкрив Америку, — як незвідану землю, про яку нічого не відомо, але стільки марилось і мріялось. З віком притупляється гострота сприйняття, зору й зубів. «Терра інкогніта» вже не манить. На зміну сонячним дитячим мріям приходить «мрія безкрила приземлена» — про спокій, комфорт, затишок. Але треба хоча б пам’ятати свої дитячі мрії — і хто знає, може, їх на дотик відчутна реальність скине нас із продавленого дивана й змусить знову мріяти про подорожі та відкриття. А може — і подорожувати, і відкривати!

Коли я був маленьким, я мріяв про подорожі й незнайомі країни, таємничі глибини океану й амазонські джунглі. Я малював карти невідомих материків, запоєм читав Жуля Верна, Джека Лондона й Альфреда Шклярського, підписувався Т. В. (Томек Вільмовський, герой епопеї Шклярського). Я хотів бути моряком, іхтіологом, зоологом, археологом і заздрив Лівінгстону, Гумбольдту, Стенлі, Шліману й усім тим, хто ще застав незвідане й відкрив його людству. Я збирав рюкзак, мама варила мені квасолю («Боби», — виправляв я її), і я нескінченно довго пробирався нашою двокімнатною квартирою — до верхів’їв Юкона, або Маккензі, або Порк’юпайна, або куди там ще заносила мене фантазія...

На щастя, на околиці села, в якому я проводив літо, завжди було достатньо і таємничого, й небезпечного, і радісного. Цей світ виявився таким великим і різноманітним, що буквально за порогом починалося Відкриття — нехай маленьке, нехай тільки для мене, а не для всього людства, але Відкриття! Слава Богу — тоді моя дитяча жага подорожей і пригод була цілком утамована невеликою ділянкою узбережжя між Херсоном і Миколаєвом, а сьогодні, коли моя доросла пам’ять наповнює мене тим яскравим сонцем і тим теплим вітром, я розумію, що був щасливий тоді і щасливий тепер, тому що у мене є ці спогади...

З тих пір багато що змінилося. Я якщо й став мандрівником, то таким, як Жак Паганель, який, сидячи у своєму кріслі, «об’їхав» весь світ. Я читав про багато країн і побував-таки в деяких, але хіба туризм — це подорожі, а відрядження — це пригоди? Немає поруч тих, хто поділяв зі мною радість і небезпеку славних походів і героїчних розвідок. Тепер я вже не малюю карти уявного світу, а все більше дивлюся на карти світу реального, плануючи чергову «подорож». Чи не для таких мандрівників якісь доброзичливці випустили «Гід по туалетах Європи»?

Ось нещодавно знову дивився на карту й упіймав себе на думці, що у Європі я бував тільки в «далекому зарубіжжі», а у найближчих наших сусідів по Європі — у Польщі, Чехії, Словаччині, Румунії, Болгарії — бувати доводилося лише проїздом — до «старої Європи» й звідти — або зовсім не доводилося.

Італія, Швеція, Голландія, Норвегія, Англія, Франція, Німеччина, Бельгія, Люксембург — це ж усе те, що т. Бендер називав «Європа-„А“» («Подивіться на брюки. Європа-„А“!»). Але у мене виникли зовсім не брючні асоціації — сума накопичених спогадів принесла несподівані відсотки у вигляді деяких узагальнень.

Ранок вихідного

Це найкращий час у європейських містах — і в столичних мегаполісах, і в провінційних містечках. На вулицях зовсім пусто, й твої кроки тільки підкреслюють прозору тишу ранку. Вогні реклам і вітрин непомітні в сонячному світлі. Місто легко й невимушено відкриває тобі своє справжнє обличчя.

Звісно, городяни — важлива риса міського вигляду, однак вони дуже привертають до себе увагу, відтісняючи місто на задній план. А головне — турист тільки один! Натовпи туристів перетворюють давні міста Європи на вагони переповненого метро, і хочеться скоріше вирватись — у тишу, в споглядальну інтимність суботнього ранку, коли сплять і туристи, й місцеві, і можна побачити те, про що не пишуть у путівниках.

Майже так само добре, як рано-вранці у вихідний, в європейських містах буває тільки вночі, — з настанням темряви вся активність концентрується в кафе й пабах, а навколо палаців, замків, пантеонів, університетів і монастирів можна блукати в тиші й на щасливій самоті.

Є, однак, і деякі «національні» відмінності. У Німеччині закон говорить, що у вихідні дні треба відпочивати — і чашку кави випити ніде години до 12, поки не відкриється який-небудь торговий центр. З цієї ж причини у Швеції в вихідний можна померти від головного болю або авітамінозу — всі аптеки закрито (а там без рецепту тільки й купиш, що аспірин і вітаміни). У Франції до цього ставляться простіше, і, піднявшись зранку на Монмартр, можна милуватися панорамою міста крізь ранковий серпанок і ароматну кавову пару над твоїм горнятком.

Кава

Кава — теж окрема тема. Італієць-таксист, перша людина «звідти», з якою я поспілкувався під час своєї першої подорожі до Англії (і за кордон взагалі), запитав мене, чи люблю я каву. На мою ствердну відповідь він заперечив: «Ні, ти не любиш каву». І з гіркотою додав: «Хіба тут кава? Це просто чорна вода!» Він мав рацію. Втім, поки що найкраща кава виявилася в Берліні (як і найкращий італійський ресторан, як не дивно), а найпалкішими шанувальниками цього напою виявилися голландці, про яких у популярній книзі UnDutchables (в російському перекладі «НеЛетучие голландцы») пишуть, що вони «працюють на каву». Навіть вихололу каву голландці пускають у діло — поливають нею домашні квіти (тепер і я так роблю).

Поліція

Поліції в Європі немає. Точніше, вона вправно створює таке враження. У кожному місті я бачив непомітні будівлі з відповідною вивіскою, але поліцейські, мабуть, ніколи не покидають своїх офісів.

Музеї

Європейці вважають справою честі добитися, щоб музеї їхньої країни (міста) були най-найкращими. Тому там немає музеїв, які постраждали від відключення тепла чи світла за несплату, від затоплення через гнилі труби, а музейні працівники не голодують. Звичайно, там теж крадуть шедеври, проте злочинцям доводиться викручуватись і ухитрятися, тоді як з наших музеїв не вкраде тільки ледачий — адже на охорону ніколи не знаходиться грошей. Щоравда, чимало експонатів у музеях Європи з’явилося завдяки колоніальному грабунку, але там хоч зберегли награбоване.

Європейські музеї — це палаци за формою, храми науки й мистецтва за змістом і пам’ятники людському генію за значенням. Вони помалу виселяють європейські королівські династії з їх палаців — і процес цей почався ще в 1793 році, коли французи відняли Лувр у корони й відкрили його для відвідування. Свого роду «переоцінка цінностей».

У нас також є прекрасні музеї — але враження таке, що існують вони не завдяки, а всупереч. І часто в наших музеях згадуються такі рядки: «З першого ж погляду я зрозумів, що це музей. Паркетна підлога була вкрита густим шаром пилу, і такий же сірий покрив лежав на дивовижних і різноманітних предметах, безладно звалених усюди». Таким побачив музей Мандрівник у Часі Герберта Уеллса, в далекому-далекому майбутньому, коли людська цивілізація вже майже згасла.

Якщо вам пощастить подолати «залізну завісу» Шенгену — проведіть час у музеях. Витрачений час буде щедро оплачено — яскравими враженнями й абсолютно новим сприйняттям шедеврів. Одна справа знати, що Рембрандт — великий майстер, а інша справа — побачити «Нічний дозор» у величезній, просто неосяжній залі Рейксмюсеум в Амстердамі...

До речі, Амстердам виявився типовим прикладом європейської терпимості, до якої нашій людині важко притерпітися. Зовсім недалеко від шедеврів старих голландських майстрів знаходиться яскравий зразок вульгарності й поганого смаку — Сексмюсеум. Туди йдеш із цікавістю, а біжиш звідти з відразою. Правду кажуть: «Все тобі дозволено, але не все корисно».

А десь людський геній, людські чесноти, пристрасті й пороки працювали так довго й щедро, що жоден музей не вмістить їх плодів. Час перетворює і славне, і гідне осуду на пам’ятники й експонати, а саме місто тоді стає музеєм. Такий Рим — з його колонадами, портиками, храмами, гробницями, мавзолеями, арками, статуями імператорів вздовж Віа дель Корса. Кажуть, за часів розквіту імперії колонади розташовувалися на Капітолійському пагорбі так тісно, що між ними ледве могла пройти людина. Час і варвари прибрали все зайве, і виник неповторний ансамбль римської архітектури, історії та середземноморської природи. Це дуже сильні почуття викликає, коли в кінці вулиці видно Колізей, а крізь арку найближчого будинку — внутрішній дворик з апельсиновими деревами і яскраво-червоними квітами. І грудень.

Відносність

Можна скільки завгодно розмірковувати про те, що ми — частина Європи, чи Азії, або всього світу, або всесвіту, але правду про те, де проходить таємничий вододіл культур і цивілізацій, дізнаєшся лише тоді, коли можеш порівняти своє сприйняття світу зі сприйняттям іншої людини.

Колись я був студентом європейського університету, і мій курс цілком можна було назвати Збірною світу — Еквадор, Бразилія, Німеччина, Іспанія, Франція, Польща, Молдова, Італія, Англія, Македонія, Угорщина... «Діти різних народів», ми з подивом виявляли одне в одному багато спільного. І не лише одне в одному — мій знайомий голландець, дивлячись на фотографії Києва, сказав, що очікував би побачити щось подібне десь поруч — за рогом.

І ось одного разу з навчальною метою нас повезли у Франкфурт-на-Майні (ознайомитися з роботою Центробанку ЄС). Ознайомилися ми з цією нудною роботою досить швидко, й нас полишили самих. Ось тут, у неформальній обстановці, й почали виявлятися наші відмінності. Почалося з малого: виявилося, що ніхто не знав, що тополиний пух, який влітку накопичується уздовж тротуарів, горить, і горить прекрасно. Ну, цього вони навчилися швидко. Нам навіть довелося перейти на інший берег річки, де пуху було набагато менше, але обурених перехожих не було зовсім.

Був серед нас один німець, який любив радянську символіку й часто наспівував мелодію гімну СРСР. У Франкфурті, сидячи з ним та іншими за келихом пива, я навчив їх слів нашого гімну, й, повертаючись пізно вночі до готелю, ми йшли, обійнявшись і похитуючись, як матроси в шторм, і хором співали «Союз нерушимый республик свободных». Мої товариші весело сміялися й говорили, що це так чудово — крокувати вночі з друзями обійнявшись і співати таку красиву пісню. Наступного дня наш невиспаний і тому дуже злий товариш-англієць повідомив нам, що о третій ночі він був розбуджений радянським гімном, що його виконував якийсь хор із величезним піднесенням. «Коли я прокинувся, я був упевнений, що почалася війна, й на вулиці — радянські танки», — сказав він (а відбувалося це в 2001 році). Напевно, наш спів міг багатьох жителів Франкфурта налякати, особливо людей старшого віку.

А мені не було ні весело, ні страшно тієї ночі у Франкфурті, коли вночі над містом лунала найкраща пісня у світі — гімн батьківщини мого дитинства. Я не чув фальші й різноплемінних акцентів, горді слова урочисто пливли над заснулою річкою, а поруч зі мною йшли не німці й іспанці, а Діма з Кишинева, Толик із Донецька, Саша з Інти, Рома з Москви й усі ті, з ким я по-братськи ділив одну шосту частину суші...

...Коли-не-коли, та й нагадає про себе «Європа-„А“» такими неочікуваними узагальненнями. А ось горло судомно стискається лише від тих щасливих дитячих спогадів — про яскраве сонце й теплий вітер на березі великої прісної води між Херсоном та Миколаєвом.

Іноді сильне бажання пожаліти себе, коханого, змушує думати, що між моїми дитячими мріями й моєю дорослою дійсністю пролягла справжня прірва, і прірва ця нездоланна, й життя не вдалося, і «где мои шестнадцать лет»... Але це не так, над прірвою протягнута надійна драбина — мої щасливі дитячі спогади. Вони зігрівають і розцвічують сірі будні — адже для маленького хлопчика, уява якого легко трансформувала звичний світ то в арктичну пустелю, то в сибірську тайгу, все це було по-справжньому. Тому побачення зі стерильним цивілізованим світом мене не дуже обтяжують — адже я вже побував там, де не ступала нога людини.