Вони не бачилися цілий рік. Він і вона. Він, молодий і сильний, пішов до армії, а матір проплакала і промолилася весь рік в очікуванні сина. Один він у неї. Тепер син ось-ось має повернутись, і жінка всі очі видивилась у віконце на кухні й радісно схоплюється, зачувши кроки на сходах.
Ці двоє теж не бачилися цілий рік. Вони кохають один одного, та обидва бідні. Щоб заробити грошей на весілля, він їздив далеко від дому. Тепер із дня на день вона чекає на його повернення, і серце в її грудях то солодко завмирає в очікуванні щастя, то колотиться, мов упійманий птах, перед невідомим майбутнім.
Ось іще двоє не бачили один одного протягом року. Минулого разу він увірвався в її життя, як морозяне повітря у задушливе приміщення. Він закружляв її у радісному танці, зацілував, обдарував, а потім зник. Після нього залишилася радість від зустрічі й сум від неминучості прощання. Але ті, хто знають його добре, втішили її: ще трохи — і вона його зустріне. Він — це день Різдва. Вона — це душа людська, віруюча в Сина Божого.
Скільки разів ми зустрічали Різдво, а здається, що по-справжньому його ще й не святкували. Ми вже в Церкві, але ми все ще на шляху до неї, — говорив митрополит Антоній (Блум). Це саме можна сказати і про свята. Ми так часто зустрічали і відзначали їх. Та може, саме зустрічали і відзначали, і ще жодного разу не святкували?
Почуття вічної новизни має супроводжувати людину завжди. Це обов’язкова умова правильного життя. І дружина мусить бути завжди по-новому гарна, і їжа смачна, мовби ніколи такого не їв. Новий ранок — хіба це не нове життя? Хороша книга — хіба це не віднайдення друга? От і свята так само. 2008 разів повторене у житті Різдво не тільки не встигло приїстися і стати звичайним. Воно мовби досі ховалось, і тільки зараз відгортає покривало зі свого юного обличчя. Чесне слово, ми ще жодного разу Різдво не святкували. Ото вже радості буде цього року!
Витримали піст, причастилися, навідали друзів, роздали милостиню, примирилися зі своєю совістю і з усім світом — і ось тепер, налякані дивом, обережно йдемо слідом за волхвами в гості до Боголюдини. З острахом зазирнемо у печеру. Чи не насупить брівки Немовля, чи не прогнівається, чи не заплаче, побачивши нас? Чи благословить?
Відчуваю, що благословить, але все одно страшно. Дай нам, Новонароджений Господи, прожити новий рік краще за попередній. Не дай піти з життя неготовими, обтяженими гріхами, без Твого імені на вустах...
Нехай глобальне потепління розтопить сніг і намочить ватяні вуса всіх Дідів Морозів у світі. Нехай хтось десь, почувши слово «Різдво», уявляє один лише накритий стіл із гусаком у яблуках. Але ж ми знаємо і не забудемо, що смисл свята у тому, що у Христі Бог і людина так міцно і з такою любов’ю обнялися, що тепер не розлучаться ніколи. Ця вічно нова радість знову зігріває нас, але так, що залишає жагу і не дає до себе звикнути.
Я чекаю на тебе. Я сумую за тобою. Зараз рано темніє, і я з надією вдивляюся в усіяний зірками небосхил. Чи не знайду ту саму зірку, неповторну, єдину, Вифлеємську?
