Підписатись на розсилку нових статей

С 2009 года журнал издается при поддержке Международного благотворительного фонда в честь Покрова Пресвятой Богородицы


Журнал «Отрок» приглашает авторов для сотрудничества! Пишите нам на адрес: otrok@iona.kiev.ua

Рекомендуємо відвідати

Свято-Троицкий Ионинский монастырь Молодость не равнодушна Покров Страничка православной матери Журнал Фамилия Ольшанский женский монастырь

Наші друзі

Гойдання маятника

Коротка історія мистецтва

Тим, хто цікавився історією культури і потрудився розібраться в послідовності стилів, напрямків, або задовільнявся висновками мистецтвознавців, або оцінював достоїнства тієї чи іншої культурної епохи, керуючись власним смаком, «Отрок.ua» пропонує здійснити черговий екскурс у світ мистецтва. Основний критерій оцінки мистецтва для нас — чи підносить воно нас ближче до Неба? Спробуємо розібратися разом.


Сандро Боттичелли. Фрагмент картины «Весна»

У мистецтвознавстві та літературознавстві такі великі стилі, як романський, готика, Ренесанс, бароко, класицизм, романтизм, реалізм — найчастіше визнаються рівноправними та рівнозначними. Існує також інший досить розповсюджений погляд на розвиток мистецтва, на розвиток та зміну стилів, який називають «гойданням маятника». Згідно з цією теорією, стилі утворюють пари: романський — готика; Ренесанс — бароко; класицизм — романтизм. Кожен первинний стиль у цій парі значно глибше пов’язаний із ідеями часу, а вторинному стилю властиві зростання декоративності, ускладнення форми, ослаблення зв’язку з ідеологією аж до можливості втілювати у своїх різновидах найпротилежніші спрямування. Перед нами не звичайне «гойдання маятника», а таке гойдання, при якому помах в один бік швидкий, чіткий, сильний, а помах в інший бік поступово уповільнюється, поринає у невизначеність, і силові лінії його дробляться. Наприклад, переважання у готиці вертикальних ліній над горизонтальними прийнято трактувати як спрямованість угору, властиву релігійній свідомості. Але готика емоційна та ірраціональна, тоді як романське мистецтво має істотно виразніший зв’язок із християнською філософією та богослов’ям.

Ренесанс

Гуманізм Епохи Відродження являє собою антропоцентризм, котрий прийшов на зміну геоцентризмові Середніх Віків. У центр світу на місце Бога ставиться людина. Зворотна перспектива в іконопису виносить центр за межі людини: не щось значиме тому, що включене у мій світ, у мій горизонт, моє поле зору, а навпаки, я можу щось значити тільки тому, що я включений у щось більше, ніж я сам. Картини ж Епохи Відродження навіть релігійного змісту Мадонни Рафаеля або Леонардо да Вінчі, наприклад, уже не вимагають від людини зусиль і роботи над собою: звична лінійна перспектива, зрозуміла краса материнства.

Ренесанс відроджує притаманну античності зосередженість на людині. Боги античності антропоморфні (людиноподібні). Справжню невигадану спорідненість Ренесансу й античності цікаво підтверджує творчість Сандро Ботічеллі. За влучним зауваженням М. Бердяєва, його Мадонни схожі на Венер, а Венери на Мадонн.

Гуманізм (він же антропоцентризм) Ренесансу радує тим, що він оспівує краще, що є в людині. Гуманісти Ренесансу ніколи не протиставляли себе Церкві. Підносячи людину, вони бачили в ній образ Божий. Коли ми дивимося на «Давида» Мікеланджело або на портрети Дюрера, звісно, і на думку не спадає, що мистецтво, поставивши людину на місце Бога, з часом візьметься за зображання не тільки кращого, а всього підряд, що є в людині: і бруду її, і хтивості, і збочень. Дивно навіть порівняти Петрарку і Зюскінда. Але Ренесанс — це граючий веселкою свіжий початок того потоку, який розіллється з часом каламутними хвилями постмодернізму. Потік цей — поклоніння людини самій собі.

Бароко

Стиль бароко вміщує в себе таких несхожих художників як Рембрандт і Рубенс. В епоху бароко людина зрозуміла, наскільки трагічним та нетривким є її земне буття, і почала з новою глибиною шукати Бога (Рембрандт, Бах, пізній Джон Донн), і в той же час пишністю, святом плоті намагалася відгородитися від страшних думок (Рубенс, барокова архітектура, барокові інтер’єри).

У тому, який різний вигляд має європейське, з одного боку, і російське та українське (воно ж козацьке) бароко, з іншого боку, видно, що не тільки і не стільки історія, як особливості віри створюють обличчя мистецтва.

Світогляд західної католицької людини був більш розумовим, Бог ставав не центром світу, не смислом та метою життя, а об’єктом чисто теоретичного пізнання, котрий допускав різного роду сумніви.

Російське та українське відродження не містило в собі ослаблення віри. Православ’я не вивчало Бога, а жило ним — у російському та українському бароко відсутні надрив, трагізм та надмірна прикрашеність. Листя, квіти та виноград українських барокових різьблених іконостасів, вкритих позолотою, котра символізує Божу благодать, зображують чи то райські рослини, чи то щедро розімлілу під сонцем благословенну Богом рідну землю. Я — Лоза, а ви — гілки (Ін. 15, 5), — згадує людина слова Христа, стоячи перед таким іконостасом — і тиха радість близькості та неодмінної допомоги Божої, неосяжного з’єднання з Ним у таїнстві Євхаристії гріє душу.

Класицизм та романтизм

Класицизм — безсумнівне породження раціоналізму. Зародився у сімнадцятому столітті, а у вісімнадцятому був тісно пов’язаний з ідеями епохи Просвітництва. Матеріалістами були Дідро та Гольбах. Великого розповсюдження набув деїзм (деїстами вважають Вольтера та Монтеск’є) — уявлення, що Бог створив світ і не втручається в його існування, як, наприклад, людина може зробити і завести годинник — і він уже йде без її безпосередньої участі. Висновок у будь-якому разі був один: людина сама за допомогою розуму може організувати ідеальне життя на землі. З Епохи Просвітництва походить і міф про прогрес, який нині щасливо існує.

Регулярный парк

Та, зрозуміло, для створення золотого віку треба дотримуватися законів, грати за правилами. Мабуть, найпростіший та найнаочніший приклад класичного мистецтва — регулярний парк, у якому дерева та кущі підстрижені у вигляді правильних геометричних фігур: кулі, піраміди, куба. Бажання підкорити живе життя певній схемі (чи то правило трьох єдностей у драматургії, чи то сувора ієрархія жанрів) таке підстрижене дерево ілюструє з усією наочністю.

В епоху романтизму з’являється пейзажний парк, в якому до рослин мовби не торкалися руки людини. Ідея «природної людини», головний творець якої — Руссо, вийшла за рамки Епохи Просвітництва й істотно вплинула на уми аж до Лева Миколайовича Толстого.

Романтизм протиставив особистість і суспільство. Романтичний герой — гордий незрозумілий самотній бунтар, відчуття його глибокі, а сам він сповнений суму. Для визначення романтизму введено навіть термін «світова скорбота», тобто глибока невдоволеність усім існуючим. Байрон — апофеоз і прапор романтизму. Пушкін називає його «властителем дум», юний Лермонтов пише: «Нет, я не Байрон, я другой… как он, гонимый миром странник…" Пушкінський Онєгін зберігає книги Байрона у своєму кабінеті. Мода на романтичного героя не обмежувалася літературою: «всегда восторженная речь и кудри черные до плеч» Ленського — це вигляд романтика у повсякденному житті. А Тетяна навіть помилилася в Онєгіні, запідозривши в ньому наслідувача, «москвича в гарольдовом плаще».

«Паломництво Чайльд Гарольда» — найславетніша (і найнудніша) книга Байрона, в якій страждає дистильовано романтичний герой. Нещодавно я почула від родички історію про те, як працівники редакції обізвали свого похмурого і вічно невдоволеного колегу Чайльд Гарольдом, а потім просто Гарольдичем. Половині редакції смішно, що свідчить про те, що половина ця живе в глибшому культурному прошарку. Це радує, бо чим глибший культурний шар, у якому вкорінена людина, тим самостійніше вона думає і менше піддається різноманітним маніпуляціям із людською свідомістю, дуже поширеним у наші дні.

Перш ніж розпрощатися безпосередньо з романтизмом у чистому його вигляді, я хочу поділитися своїми спостереженнями над літературознавством як таким. Радянське літературознавство у переважній його складовій мені хочеться назвати романтичним: уся література до жовтневого перевороту досліджувалася з точки зору протистояння хорошого героя та поганого суспільства або героя поганого з вини поганого суспільства. Це було зрозумілим і виправданим для людей, впевнених, що вони будують краще, ніж дотепер, суспільство. Але та сама домінанта, що простежується у сучасних шкільних підручниках, котрі наслідують із цілком зрозумілих причин радянське літературознавство, здається мені щонайменше дивною.

Більше того, подібний погляд на світ, що поєднує невдоволену вимогливість до оточуючих, каламутні марення та цілком капіталістичну хватку породжує уже в житті, а не в літературі страшнуватий коктейль із Байрона та Чічікова в одній персоні. Втім, персонаж цей вже описаний геніальним Достоєвським у романі «Біси». Це такий собі Ліпутін — «непоказна і ледь не підленька фігурка губернського чиновниська, скнари і лихваря, і в той же час шаленого прихильника не знати якої майбутньої „соціальної гармонії“, у найближче здійснення якої він вірив, як у своє власне існування. І це там, де сам-таки він накопичив собі „хатинку“, де вдруге одружився і взяв за дружиною грошенята. Бог знає, як ці люди робляться!»

Коли я бачу на телеекрані палаючі очі людей, що твердять про нечувану справедливість, котра з них і тільки з них почнеться, я згадую роман «Біси».

Модернізм та постмодернізм

Пабло Пикассо. «Девушки из Авиньона»

Якщо реалізм дев’ятнадцятого століття досліджував життя, як лікар досліджує організм, із надією вилікувати суспільство, чи, принаймні, максимально об’єктивно описати його, всі різновиди модернізму та постмодернізму здаються мені вторинним стилем стосовно реалізму. Вони сповнені того нетворчого задушливого відчаю, котрим не варто було б так щедро заповнювати шкільну програму. Рисою і модернізму, й авангарду, і постмодернізму є свідома декларована відмова від розрізнення добра і зла, краси і потворності. Коли Пікассо вперше представив на виставці «Дівчат з Авіньйона», дехто плакав. А коли я думаю про те, що «Парфумер» Зюскінда введений до шкільної програми, щоразу хочу вщипнути себе за руку і прокинутися: мені важко повірити, що це так і є, що я не з’їхала з глузду і не згущую барви. «Парфумер» Зюскінда — історія маніяка, котрий убиває дівчат та колекціонує їхній запах. Коли його нарешті впіймали, він наприскав себе цим запахом — і замість страти почалася шалена оргія. Який би символічний смисл не вигадували тут автори підручника, смисл у «Парфумера» один: людина — істота, в якій немає ні любові, ні душі, ні совісті. Це щось таке, на зразок пацюка: всі почуття і вчинки регулюються молекулами речовини, розпиленої у повітрі. Тотальна іронія, установка на гру, так звана «інтертекстуальність», тобто гра з цитатами і чужими текстами в постмодернізмі — це гра на гордині та снобізмі, це певний найвитонченіший спосіб упіймати і розбестити тих, кого не вдалося просто проштрикнути пірсингами, накачати пивом чи затягнути у світ глянцевих журналів.

Працюючи в ліцеї, я час від часу беру участь у кипучих запальних баталіях із моїми старшокласниками, захищаючи добро, красу, істину. Ці наші суперечки, мені здається, роблять честь моїм опонентам не тому, що вони праві, а тому, що вони сперечаються, а отже шукають і думають. Справжній закінчений сноб і гордій, так само, як і людина, котра замінює будь-які мисленнєві процеси жуванням жуйки та грою в мобілці, сперечатися не стане.

В одній із суперечок мені запропонували уточнити таке твердження: мистецтво не поклоняється бруду й гидоті, котрі є в людині, а тільки відображує їх. У запалі битви я погодилася з подібним уточненням, а потім замислилася: ні, не так це. Мистецтву людина віддає свій вільний час, душу йому відкриває. Це в медичній лабораторії не поклоняються виділенням організму, а якщо бруд і гидота стають предметом мистецтва, це те саме, що виділення ці розмістити у себе на столі замість букета.

Тисячі разів із різних приводів до спільного знаменника зводиться те, що правою є Церква, що без Господа ми задихнулися б або з’їхали з глузду. А от культура Європи, пронизана колись християнськими цінностями, сама по собі не рятує хисткий людський розум. Вона все ж таки пісок, часом по-справжньому золотий, але Камінь — єдиний.

Опублiковано: № 1 (31) Дата публiкацiї на сайтi: 20 March 2008

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Гойдання маятника

Гойдання маятника

Ірина Гончаренко
Журнал «Отрок.ua»
Тим, хто цікавився історією культури і потрудився розібраться в послідовності стилів, напрямків, або задовільнявся висновками мистецтвознавців, або оцінював достоїнства тієї чи іншої культурної епохи, керуючись власним смаком, «Отрок.ua» пропонує здійснити черговий екскурс у світ мистецтва. Основний критерій оцінки мистецтва для нас — чи підносить воно нас ближче до Неба? Спробуємо розібратися разом.
Розмiстити анонс

Результати 1 - 3 з 3
20:42 09.06.2008 | Анна
Мне вот волею судеб предстоит сдавать культурологию-через пару недель.Так что спасибо за шпаргалку!
20:36 03.04.2008 | Майя Полякова
Говоря о направлениях в искусстве, вы не зря коснулись Баха, который хоть и относится к барокко, по целе, силе и красоте не вписывается ни в какие "измы".Я вообще против противопоставления Восток-Запад. То, что создано тем же Ботичелли, не только не ротиворечит замыслу творца о красоте, но и говорит, возможно, о том идеале, который был утрачен. Я думаю вашим студентам есть что Вам возразить.
20:27 21.03.2008 | Dmitry
Спасибо, очень люблю статьи, заставляющие меня задуматься. Разные люди, которых я знаю, специалисты в области культуры или философии, иногда говорят примерно одно и то же о европейской культуре: "Античность, Средние века, Эпоха Возрождения, Новое время! А всё остальное от лукавого." И в этом есть доля правды. Вот если начать со Средневековья, то мне более верной кажется модель "концентрических кругов". В центре - христианская тематика, а каждый следующий "круг" - очередной "-изм". Конечно же, модернизм гораздо дальше (и оттуда длиннее путь к Богу), чем, например, классицизм. Хотя разные стили - просто разные средства, которые могут оказать некоторую помощь в нашем стремлении к вечности, всё же у реализма шансов на это больше, чем у модернистских течений. Не следует поддаваться моде времени на постмодерн, а выбирать сердцем, что тебе ближе. Мне вот ближе библейская тематика Ренессанса и Гойя - просто важно видеть в каждом благородном творении искру Бога в авторе.

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: