Інструкція до дій

Про стосунки свекрухи й невістки сказано достатньо. Численні прислів’я та анекдоти різних народів переконують нас: ці дві жінки не можуть співіснувати мирно. А якщо й живуть без сварок — то лише задля дотримання пристойності. Так би мовити, на обличчі усмішка, а за пазухою — камінь. Але з будь-якого правила є винятки. Такі, наприклад, як мама мого чоловіка. Ось я і подумала: а що, якщо взяти виняток і вивести з нього правило? Кінець кінцем, та ж народна мудрість попереджує — кожна невістка коли-небудь стане свекрухою.

Діагноз

Жіночій душі потрібна драматургія. Так уже вона влаштована. Споглядально-пасивне життя — не для нас. Ми хочемо постійно залагоджувати конфлікти, будувати стосунки і впливати на ситуацію. А якщо впливати поки нема на що — що ж, будемо дивитись, як це роблять інші — на сторінках романів, на блакитному екрані чи в сусідній квартирі, оскільки в нас самих зараз у житті тиша та спокій. Чи не тому більшість із нас «підсідають» на довжелезні серіали чи їх паперовий еквівалент — детективні і любовні романи?

Якщо поглянути на стосунки свекрухи й невістки з цієї точки зору, відразу стає зрозуміло, в чому суть проблеми. Є дві жінки, чиї інтереси зійшлися в одній точці. На одній людині. Яку обидві люблять і хочуть зробити щасливою. Причому кожній з них абсолютно точно відомо, що їй потрібно для щастя. Ось і все — драматургія гарантована! Вічний конфлікт тому і вічний, що обумовлений не вихованням, менталітетом чи освітою, а самою приналежністю до жіночої статі.

Мій некласичний приклад

Незважаючи на велику мою схильність залагоджувати конфлікти, ми зі свекрухою завжди знаходили спільну мову. Довгий час я цьому навіть не дивувалась, по молодості років приписуючи всі досягнення в даній галузі власним чеснотам. Щось на кшталт: ну, і зрозуміло, що не сваримось, а які, власне, можуть бути претензії до такої славної невістки? Проте, з часом, порозумнішавши і надивившись на сімейні пристрасті заміжніх подруг, до слова, незрівнянно більш славних, — я зрозуміла, що ні поступливість характеру, ні рідкісні душевні якості — ще не гарантія гарних стосунків. Тоді, може, вся справа в тому, що ми живемо в різних містах і бачимося рідко? І знову життя підкидало наочні приклади того, що сотні кілометрів і навіть державні кордони — аж ніяк не перепона для активних бойових дій. Ну, значить, свекруха мені «дісталася» надзвичайно неконфліктна. Характер у неї такий — і все.

Так би вся класика жанру стосунків між двома «нерідними родичками» і пройшла повз нашу сім’ю, якби не одна обставина. У мене народився син. Взагалі-то, у нас двоє дітей. Але першою з’явилась на світ донька. Я дуже люблю мріяти про те, як вона виросте, вийде заміж за хорошу людину і народить мені внуків. Але варто було уявити, що синочок теж коли-небудь підросте й ожениться, емоції були зовсім інші. Навіть уявивши собі ідеальну партію в усіх подробицях — дівчину милу, добру, сором’язливу, розумну і дуже працьовиту — я чітко усвідомлювала, що полюбити її буде важкувато. А якщо тільки подумати про те, що вона виявиться неприємною особою, котра буде капризувати, сваритися з чоловіком і робити кар’єру заміть того, щоб заводити дітей, то хочеться цю «партію» придушити, і бажано до того, як вона піде під вінець із моїм сином.

Подумати тільки, моєму хлопчику ледве виповнилось два роки, а я вже — потенційно небезпечна свекруха! Для якої ніяка невістка не буде достатньо хорошою.

Так, тепер я не вважаю Кайдашиху Нечуй-Левицького вигаданим монстром. І мені дуже жаль Ізольду Тихонівну з фільму «За сімейними обставинами». Ту, котра спочатку з усіх сил намагалась оженити свого дорослого сина, а потім так щиро страждала від того, що він щасливий з дружиною. І як я могла над нею сміятися? Адже зрозуміло, що ніякої особливої злостивості тут не потрібно — достатньо просто піддатися владі інстинкту — материнського, а може, власницького. Взагалі, того, який ми часто і неправильно плутаємо з любов’ю.

Ось тут я нарешті зрозуміла дещо по свою свекруху. Я зрозуміла, що наші гарні стосунки — не випадковість, а плід чиїхось зусиль і старань. І якщо мені за роки шлюбу не треба було терпіти, страждати, намагатися полюбити й навчитися прощати свою свекруху — все це, вочевидь, доводилось робити їй.

Препарувати стосунки важко. Простіше сказати, що моя свекруха — людина унікальна. Їй від Бога дано багато терпіння і розуміння. Вона неревнива і доброзичлива в силу природних нахилів. З одного боку, це, звичайно, правда. Але якщо я хочу, щоб у чоловіка моєї невістки коли-небудь виявилася така ж чудова мати, треба намагатися виявити якісь правила, віхи, а заодно — і підводні камені процесу перетворення на гарну свекруху.

Перший крок — декларація про наміри

Перед весіллям мама сказала моєму майбутньому чоловікові, що після укладання шлюбу вона не хоче слухати від нього скарг на дружину і його сімейне життя — навіть якщо скарги ці будуть справедливими. Як кажуть, бачили очі, що купували… Одружуватися одне з одним нас ніхто не примушував — значить, і з проблемами повинні розбиратися самі.

Мабуть, саме завдяки озвученим намірам свекрухи не втручатися в наше життя я завжди дуже комфортно відчувала себе в її присутності, бо мені не треба було побоюватися інтриг за своєю спиною. І саме тому я швидко навчилась адекватно реагувати на мамині поради і практичні рекомендації. А то ми, невістки, народ підозрілий. У словах: «Я купила шикарний новий засіб для чистки каструль. Запиши назву», — якщо вони сказані свекрухою, ми в кращому випадку чуємо обвинувачення в неохайності.

Збоку може здатися, що така політика невтручання і є найлегшою лінією поведінки. Може бути. Але це якщо не намагатися щиро прийняти вибір сина, а відсторонено-осуджуюче спостерігати збоку, як невістка все неправильно робить, і перемивати їй кісточки з подругами й родичами.

А наскільки близько до серця свекруха брала наші з чоловіком стосунки і чого їй коштувало толерантне до мене ставлення, я повністю зрозуміла тільки минулого літа. Тобто, на п’ятнадцятому році шлюбу.

Вона раптом розповіла мені, що перші роки дуже переживала за сімейне щастя свого сина. І сумнівалася, що це щастя можливе особисто зі мною. Взагалі-то, нічого дивного — якщо згадати мене двадцятирічну. Слава Богу, що ми тепер можемо разом посміятися (чи зітхнути) наді мною тодішньою. Але головне — не це. Найбільш вражаюче те, що весь цей час я ні краплі не сумнівалася, що мама мене любить. Більше того, я і тепер вважаю, що так воно й було. Бо в чому виражалась її любов? Не в тому, що вона закривала очі на мої недоліки й намагалась поменше зі мною спілкуватись, щоб не засмучуватись даремно. А в тому, що вона щиро не бажала сину іншої дружини.

Підводний камінь — чоловік і син в одному обличчі

Особисто мені на початку було важко звикнути до думки, що улюблений чоловік — ще і люблячий син. З одного боку, чоловік, котрий поважає і любить свою матір, сам достойний всілякої поваги. І будь-яка нормальна жінка це оцінить — адже з його ставлення до мами можна припустити, яким він буде чоловіком і батьком. Але коли благородний принцип переходить у практичну площину — починаються проблеми. Нам, невісткам, не так важко прийняти і втілити в життя поради його мами з експлуатації довіреного нам чоловіка в побуті (тобто як його правильно годувати, одягати і т.д.), як побачити наочне підтвердження, що мама для нього — авторитет.

Фрази типу «А ти не хочеш запитати про це маму?» — ранять дружину в саме серце, і відразу хочеться думати про чоловіка в невтішних категоріях безвольного маминого синочка. Але, якщо перестати ображатися і трохи подумати, стає зрозуміло, що ревнощі до мами — це всього лише форма гордині, протест проти того, що моїй думці (однозначно єдиній правильній) намагаються протиставити чиюсь іще.

Чоловіки ж — істоти прямі і простодушні. Їм невтямки, що свої прохання треба зодягати у форму, щадну до нашого самолюбства. Хоча інколи — чесне слово — можна було б і постаратися.

Ну, ось, наприклад. Місяць після весілля. «Запитай, будь ласка, в мами, як вона тісто для пельменів робить, а то після твоїх у мене завжди живіт болить».

В жіночій голові просто не вкладається, що таке можна сказонути не з єхидно-уїдливою метою, а з бажання… ну, я не знаю, зробити світ кращим. Мама — вміє, дружина — поки ні. Чому б не виправити ситуацію для обопільної вигоди?

Я жахливо ображалась — і на чоловіка, і на його маму заодно теж. А що ж зробила свекруха? Важливіше те, чого вона НЕ робила: не раділа подібним ситуаціям і не намагалася всіляко підкреслити, що вона — куди більш майстерна господарка. І навіть заспокоювала мене, що чоловіче травлення — річ непостійна, і через кілька років його шлунок буде поважати тільки мої пельмені й борщі.

Внуки — великі примирителі

«Наші внуки за нас помстяться», — зазвичай казав мій тато, коли вичерпував усі аргументи в суперечці зі своєю донькою. І дійсно — помстились. Бо тільки ставши батьками, на особистому досвіді ми нарешті розуміємо більшість речей, які не доходили до нас в період безтурботної бездітності.

Пам’ятаю, раніше мене дуже бентежили погляди свекрухи на роль жінки в сім’ї. Це ж треба, яке середньовіччя — про серйозну кар’єру забути, вдома сидіти, дітей в дитсадок не здавати, в школі на ГПД не лишати, годувати лише домашнім обідом. А якщо не готова до такого рівня самовіддачі — краще взагалі не народжувати!

І ось я сама — мама. Я не лише повністю поділяю думку свекрухи, а й розумію, чому вона, зазвичай доволі м’яка і стримана в судженнях, дозволяла собі такі різкі висловлювання. Це право — зароблене. Вихованням двох синів у суворих умовах шлюбу з капітаном далекого плавання, котрий місяцями — в морях. Відмовою від кар’єри, щоб серйозно зайнятися здоров’ям молодшого сина, коли в недалекому майбутньому маячило дуже вигідне просування по службі. Чи змогла б я так само? Не впевнена. Адже є санаторії, дитсадки і бабусі, нарешті. Але в тому то й справа, що мама завжди вважала виховання дітей тільки своїм обов’язком. І знала, що за результат відповідає тільки вона.

Черпаємо силу в народній мудрості

В дитинстві всі прислів’я здаються притягнутими за вуха, але в міру дорослішання їх сенс обов’язково нам відкривається. І тоді раптом виявляється, що банальні істини і затягані кліше — правдиві й актуальні. Наприклад, те, що для батьків діти завжди залишаються дітьми. І в десять років, і в двадцять, і в сорок. І якщо в мене трирічний агресор, новачок у нашій пісочниці, який відбирає іграшки в мого сина, викликає інтелігентне бажання відлупцювати його, то і матері дорослого сина повинно бути так само боляче, коли її дитя ображають, не люблять, не цінують. І, мабуть, двічі образливо, коли це робить його дружина. Тепер мені соромно за кожне різке слово, сказане чоловікові в присутності його мами. Можливо, деякі різкості він і заслужив, але все одно — при мамі краще не треба…

А ось іще одна народна мудрість: стерпиться — злюбиться. І це сказано не лише про подружжя. От ким була для мене свекруха п'ятнадцять років тому? Чужа, незнайома жінка, до якої я повинна була виявляти повагу в силу обставин, що склалися. А тепер вона мені — рідна. Рідні ж люди одне на одного не ображаються, не церемоняться і не шукають у словах прихованих підтекстів. Тепер у нас — спільна історія, згадки, і навіть спільні родичі — діти, в яких є і мої, і її гени. Тепер вона для мене — мама, котру я люблю і поважаю не з обов’язку, а тому, що не любити її не можна.

Висновок

Ось що у мене вийшло з правилами й віхами. Чи зможу я винести з них якусь користь? Не втручатися в сімейні конфлікти і не ставати на чийсь бік. Не обговорювати невістку за її спиною. Пам’ятати, що вона — ще молода і дурна, і не ображатися на неї за це. Не забувати, що час лікує, і взагалі, стерпиться — злюбиться. А потім з’являться внуки, котрі — в хорошому сенсі — за нас помстяться. З цим усе зрозуміло. Це я, можливо, осилю. А от де взяти стільки любові і щирої доброзичливості, яких у моєї свекрухи виявилось для мене багато з самого початку? Так би мовити, авансом. Підозрюю, що саме це найважче. Але і найголовніше також. Без цієї основи всі мої добрі наміри виродяться в лицемірні намагання подобатись усім. Не бути хорошою, а здаватися.

Загалом, потрібно починати працювати. Років двадцять у мене в запасі ще є.