Сьогодні людство заражене пристрастю побудови ідеальних стосунків. Люди читають психологічні, езотеричні, художні та духовні книги й статті, маніакально прагнучи щось «покращити» у своїх стосунках, — з обранцями, чоловіками та дружинами, дітьми, колегами та батьками. Зіткнувшись із марнотою своїх зусиль, впадають у депресію, зневірюються. Ми стурбовані створенням ідеальних стосунків настільки, що часто абсолютно не бачимо Іншого в тому, хто поруч. Йому просто не вистачає місця в нашій душі.

Епідемія покращення стосунків

Групу психологічної допомоги відвідувала жінка (назвімо її Юлею), котра щиро хотіла налагодити стосунки із чоловіком. Він натомість ставав усе агресивнішим щодо неї, ігнорував її запитання та пропозиції, а з часом з’їхав жити на зйомну квартиру. Вона у відчаї пішла на тренінги спокушання власного чоловіка, семінари із залежностей (він став випивати) та інші заходи на тему зміцнення подружнього зв’язку. У нашій групі один із учасників запитав, яка улюблена страва її чоловіка. Після міркувань Юля перелічила, що вона йому готує: називала страви, яких міг би забажати справжній гурман. Учасник групи знову, цього разу роздратовано, повторив своє запитання. Жінка стала розповідати, як нещодавно відвідала майстер-клас з приготування суші та, мандруючи Італією, опанувала тонкощі італійської кухні. Учасник групи вже гнівно повторив своє запитання, але відповіді Юля дати не змогла. Увесь цей час вона перераховувала, що вона йому готує. Вона. А чого потребує він, вона так і не дізналася за всі роки шлюбу.

Тоді той, хто питав, розповів свою історію розлучення. Його дружина дуже переймалася, щоб усе було «добре» в їхніх стосунках, але напередодні розлучення не змогла відповісти на елементарні запитання, пов’язані з життям чоловіка: виявилося, вона не знає, чим конкретно він займається на роботі, скільки людей у нього в підпорядкування і де він з дитинства любить відпочивати. Коли він якось сказав їй, що танець живота, вивчений «для нього» з метою зміцнення шлюбних пут, — це, звісно, добре, але в нього проблеми на роботі, дружина грюкнула дверима, пригрозивши, що знайде того, хто оцінить її талант.

Перебуваючи у світі своїх ілюзій стосовно взаємин, ми рідко стикаємося з реальністю. Щоб охарактеризувати це явище, психологи ввели поняття «сценарію» та «гри». Сценарії та ігри допомагають взаємодіяти один з одним відповідно до власних уявлень, звичок, тієї ролі, котра звільнює від необхідності щоразу дивитися новими очима на Іншого. Вони дають можливість діяти імпульсивно, звично, за заданою «схемою», позбавляють перспективи реальної, відкритої взаємодії. Можливо, саме тому люди все більше почуваються ізольованими, самотніми, навіть коли на перший погляд «усе добре». Часто людина ставить запитання іншій лише для того, щоб далі повідомити щось про себе, посилюючи, таким чином, відчуття ізоляції, лишаючи іншого з відчуттям, що його використали. Ми йдемо від діалогу кожен у свій монолог: нам щиро віриться, що ми розмовляємо один з одним, у той час як насправді ми лише в порядку черги — репліка твоя, репліка моя — вибудовуємо свої монологи. «Там, де щирість між людьми владарює навіть без слів, слово діалогу виникає як священне», — пише філософ минулого століття Мартін Бубер у своїй праці «Я і Ти».

«Черв’яки»

Кожній людині важливо, щоб її зрозуміли, і все частіше люди шукають цього безумовного розуміння в кабінеті психолога. Зацикленість на тому, що є важливим для тебе самого, не дає шансу зосередитися на іншій людині, проявити турботу.

Якось до мене звернулася мама одинадцятирічного хлопчика. «Цілими вечорами ми робимо уроки. На його навчання я витрачаю більше часу, аніж на власну роботу. А він чим далі, тим більше стає безвідповідальним, лінивим і некерованим. У нас геть немає контакту, і все частіше я не хочу повертатися додому і бачити його відсторонене обличчя. Як він не може зрозуміти, що оцінки важливі не мені, а йому?»

Я запропонувала їй згадати себе в його віці, подумки «прийти зі школи та прочинити двері в дім». Жінка мовчала, потім стала плакати. «Щоразу, повертаючись зі школи, я знала, що мене зустріне мама з цим самим запитанням: „Що сьогодні принесла в щоденнику?“ Я була відмінницею, але в голосі матері щоразу чувся докір, мовби я якась нероба. Коли я хотіла розповісти матері те важливе, що сталося того дня, та втинала: „Передусім уроки, а вже потім балачки балакати“». «А яке питання Ви хотіли почути, прийшовши додому?» — питаю її. Жінка мовчала, сльози котилися по щоках. Подякувавши, пішла.

Через кілька місяців вона ділилася своїми переживаннями: «Я стала питати сина, як його справи. Що нового він сьогодні дізнався на уроках (а не приніс у щоденнику), як справи в його друзів, що було важливого, який анекдот почув у школі... Він усе частіше ділиться своїми історіями і навіть став виявляти інтерес до деяких шкільних предметів. Наші розмови тривають не більше 10–15 хвилин, але в нас з’являється зв’язок. Я не думала, що таке просте запитання може змінити наше життя. Звільнилися вечори, які раніше йшли на „виконання уроків“, зникла напруга з наших стосунків».

Послуговуючись мовою німецького філософа Мартіна Гайдеґґера, можна сказати, що людина все більше стурбована і все менше здатна проявляти турботливість. Стурбована матір буде витрачати час та енергію, контролюючи харчування, сон, зовнішній вигляд, оцінки чада. Турботлива матір буде цікавитися самопочуттям, настроєм, думками, переживаннями. Відчуваєте різницю? Стурбована дружина буде думати, як уберегти чоловіка від зради, урізноманітнити спільне дозвілля, як бути для нього найголовнішою. Турботлива дружина намагатиметься щиро бажати чоловікові щастя та розвитку, навіть якщо в якісь моменти вони не пов’язані особисто з нею, залишаючись, таким чином, важливою людиною в його житті, другом. Так само й чоловік: чим більше він стурбований тим, щоб дружина відповідала його уявленням, тим самотнішою вона почуватиметься поруч із ним.

Ось як це описує один із найгеніальніших психотерапевтів сучасності Рональд Лейнг у своїй праці «Я та інші»: «Під час прямого спостереження взаємодій між матір’ю та дитиною фіксувалися всі випадки, в яких з’являлася усмішка. Передусім було відзначено, що мати й дитина всміхаються один одному досить часто. Далі було зауважено, що матір упродовж усього періоду спостереження жодного разу не всміхнулася у відповідь, коли першою всміхалася дитина. Проте вона викликала у дитини усмішку, усміхалася їй сама, бавлячи її та граючись із нею. Якщо їй удавалося ініціювати в дитини усмішку, то вона всміхалася у відповідь, та коли ініціатором була дитина, матір відповідала знудженим та похмурим поглядом». І ще, там же: «Маленький хлопчик років п’яти біжить до своєї матері, у руці в нього великий жирний черв’як, він каже: „Мамо, поглянь, який у мене величезний жирний черв’як“. Вона каже: „Ти вимастився, а ну йди і негайно вмийся“».

Якщо замислитися, кожен може відшукати у своєму житті ті моменти, коли ігнорувалися наші усмішки або «черв’яки», і моменти, коли ми самі ігнорували когось...

У родинному житті історії з «черв’яками» — звична річ. Чоловік, із захватом: «Учора був дуже цікавий матч. Такої гри я давно не бачив. Подивися, у мене є ролик останнього голу, прямо зі стадіону». Дружина: «Зізнайся мені чесно, ти не пив учора спиртне? Ти ж за кермом був». Лейнг називає це «відповідь, щоб зісковзнути»: відповідь, яку дає людина, абсолютно не має стосунку до того посилу, який звучав. Своєю реакцією на репліку чоловіка дружина дає зрозуміти, що для неї є питання, важливіше за його захоплення футболом, вона «зісковзує» з його теми на іншу тему, що хвилює її. Чоловік, який хотів похвалитися своїм «черв’яком», почувається незрозумілим, самотнім зі своїми цінностями, що їх не поділяє кохана. Звісно, у такому разі йому закортить туди, де з ним поділяють його радість. Так, самі того не розуміючи, ми відштовхуємо близьких, а потім ображаємося, що вони надають перевагу товариству «сторонніх».

Часом нам здається, що не вистачить жодних сил і часу на спів-участь у житті іншого у всій його повноті, що на себе не залишиться часу, що ми розчинимося безслідно в піклуванні про іншого. Ось що пише про це філософ Еріх Фромм у «Мистецтві любити»: «Бути зосередженим у стосунках з іншими людьми — це означає, у першу чергу, бути спроможним слухати. Більшість людей слухають інших чи навіть дають поради, фактично не слухаючи. Вони не сприймають слова іншої людини всерйоз, вони не сприймають всерйоз і свої власні відповіді. У результаті розмова втомлює їх. Вони підвладні ілюзії, що втомилися б ще більше, якби слухали зосереджено. Але істина в протилежному. Усяка діяльність, якщо вона звершується зосереджено, — пробуджує (хоч згодом і настає природна та корисна втома). У той самий час будь-яка незосереджена діяльність — присипляє, хоча наприкінці дня вона не дає заснути».

Що тобі від мене треба?

Фразою анонімного автора, що облетіла світ з допомогою Інтернету, висловлена нинішня філософія стосунків: «Усі люди діляться на два типи — тих, кому щось потрібно від мене, і тих, від кого щось треба мені». Автор цієї фрази не схожий на людину щасливу. Хто хотів би почути в лоб: "Ти зі мною, що тобі від мене треба?«— або: «Я з тобою, тому що мені від тебе дещо треба». Хотілося б запитати у цього «філософа»: чи є на світі той, хто, питаючи тебе про те, як твої справи, щиро чекає на відповідь? Чи є той, хто готовий говорити з тобою про тебе? Кому ти оповідаєш свої сни? Хто знає твої мрії? І чи зможеш промовити натомість «розкажи про себе, мені це важливо, адже ти мій друг»? Цікаво, що слово «друг» — спільнокореневе до слова «другий» (в значенні інакший). І потреба в другові (як Інакшому), і потреба бути другом — одна з базових потреб, необхідних для душевного й духовного зростання.

Цей феномен описав Лейнг: «Медичну сестру запросили доглядати пацієнта... Незабаром після їхньої зустрічі сестра подала пацієнтові чашку чаю. І цей хронічний хворий [на шизофренію], узявши чашку чаю, сказав: „Уперше в житті мені нарешті дали чашку чаю“. <...>

Не так уже й просто одній людині дати чашку чаю іншій. <...>

Наша чайна церемонія містить у собі найпростішу і найважчу річ на світі — одній людині, щиро залишаючись самим собою, дати насправді, а не для видимості, іншій людині, взятій у її власному бутті, чашку чаю, — справді, а не для видимості. Цей хворий хотів сказати, що впродовж його життя багато чашок чаю переходили з рук інших до його рук, а проте, в його житті не було чашки чаю, котру б йому направду дали».

Самотність межи людей

Буває самотність, коли людина залишається без інших, сам на сам із собою. А буває самотність межи людей, її психологи називають «самотою». Можна перебувати межи людей, але при цьому нікому нема справи до того, про що ти говориш і про що мовчиш. Але самотній ти ще й тоді, коли сам нікого не чуєш, потопаючи у своїх думках і почуттях. «Нездоланна важкість, проти якої кожен із нас веде безкінечну боротьбу, — фрагментованість життя людини: або ми напружено думаємо про кошмари й удачі минулого, або стурбовані кошмарами й удачами майбутнього. І ми не живемо, а просто за допомогою лівої півкулі мозку без кінця думаємо про життя. <...> Ми живемо в такому середовищі, де розмовляють про розмови, часто нічого не кажучи», — каже психотерапевт Карл Вітакер.

Часто психологу випадає чути фразу: «Що, я його (її) не знаю, чи що?» І як дивується людина, коли чує: «Будьте певні, ви не лише його (її) не знаєте, ви й себе не знаєте». Багато написано й сказано про роз’єднаність, споживацьке ставлення — те ставлення, яке Бубер називав «Я-Воно» (замість «Воно» може бути «Він», «Вона»; мова про не цілісне, не відкрите сприйняття Іншого). Коли ми звертаємося до когось не всім своїм єством, а лише певною своєю стороною, то, в свою чергу, Інший повертається до нас так само — не всією повнотою, а лише якоюсь зі своїх частин. Наприклад, дівчина намагається виглядати привабливо й одягається так, щоб привернути до себе увагу чоловіків. Відповідно, відкриваючи лише цю частину самої себе, вона приваблює чоловіка, котрий саме це в першу чергу й оцінить. Він побачить у ній передусім об’єкт для задоволення своїх певних потреб. На обох чекає розчарування: вона отримає досвід, що «всім чоловікам потрібно одне», він вирішить, що «всі дівчата — легковажні ляльки». Кожен з них торкнувся до іншого лише однією зі своїх сторін, знаходячи відповідний відгук у іншого, і кожен залишився самотнім у такій неповноцінній зустрічі. Часто і в родинах живуть люди, яким не вдалося зустрітися в глибокому екзистенційному смислі, вони живуть у своїх сценаріях, звертаючи до іншого тільки частину себе і отримуючи у відповідь теж частину. Вони жаліються на відчуження, на те, що родина — це далекі люди, котрі не розуміють, а в стосунках немає повноти. Відкритися всією своєю повнотою, цілісністю — велика праця й ризик. Альтернативою стосункам «Я-Воно», за Бубером, є стосунки «Я-Ти». Сутність стосунків «Я-Ти» полягає в тому, щоб повністю віддатися переживанню Зустрічі, у готовності зустріти Іншого у всій його інакшості. «Я-Ти» — це не думки й уявлення про іншого, це бути тут-і-зараз з Іншим.

Співзвуччя я знайшла в щоденниках священика Олександра Шмемана.

«П’ятниця 9 березня 1973 року»

Страшна помилка сучасної людини: ототожнення життя з дією, думкою і т. д., і вже майже повна нездатність жити, тобто відчувати, сприймати, «жити» життя як безупинний дар. Іти на вокзал під дрібним, уже весняним дощем, бачити, відчувати, усвідомлювати пересування сонячного променя по стіні — це не лише «також» подія, це і є сама реальність життя. <...> І це так тому, що тільки в цьому дає нам Себе відчути й Бог, а не в дії та не в думці. І ось чому правий Julien Green: «Tout est ailleurs», «Il n’ya de vrai que le balancement des branches mis dans le ciel» [Жюльєн Грін: «Усе там, усе інакше», «Правда тільки в гойданні гілок на тлі неба» (фр.)] і т. д. Те саме й у спілкуванні. <...> Чи розмовляв Христос зі Своїми дванадцятьма, ідучи галілейськими дорогами? Чи розв’язував їхні «проблеми» і «труднощі»? Між тим усе християнство є, врешті-решт, продовження цього спілкування, його реальність, радість і дієвість. «Добре нам тут бути»«.

«Один одного називати на ім’я»

Сучасний американський психотерапевт Ролло Мей описує випадок, як чоловік після сварки із дружиною, у важкому душевному стані, вийшов на вулицю. Він ішов уздовж вулиць, і люди довкола були немов у тумані чи за склом. Усім у світі було байдуже до нього, усе стало двомірним, пласким, безглуздим. Він почувався безвихідно самотнім. У кав’ярні до нього звернувся офіціант, китаєць середніх років: «„Я бачу, Ви дуже багато думаєте, — він показав на чоло, — у Вас проблема?“ Я всміхнувся й кивнув. Він продовжив: „У наш час у всіх проблеми“. Його слова чомусь подіяли на мене заспокійливо. Він пішов, похитуючи головою. Уперше до мене прорвався зовнішній світ. Це мене розсмішило й допомогло набагато більше, аніж можна подумати» (Р. Мей Сила й невинність).

У зв’язку із цим хотілося б згадати роман Володимира Набокова «Захист Лужина» — роман про людину, якої не було. Тут ми маємо справу з людиною без імені. Він — Лужин, так його ще в дитинстві став називати батько. Матері він був байдужий, вона надала перевагу своїй хворобі та жалощам до себе замість любові до сина. Батько писав свої книги про ідеального хлопчика, на якого син геть не був схожий. Для дружини він об’єкт, що має «вписатися в обстановку». Для психіатрів — об’єкт для вивчення. Лужин — «людина-Воно» (послуговуючись термінологією Бубера), і немає у світі нікого, хто б сказав йому правдиве «Ти». Читаючи, розумієш: страшніше, ніж зазнати відцурання, — бути ніким, об’єктом, бути «Воно». Відцурання переживається як горе, коли ж дитина змалечку не бачить свого відображення в очах іншого, коли вона ніхто й звати її ніяк, — це умертвіння душі, її розщеплення, початок патології. Набоков невипадково відкриває нам ім’я геніального шахіста лише в останньому рядку роману: «Учепившись рукою за щось угорі, він боком проліз у пройму вікна. Тепер обидві ноги висіли назовні, і треба було тільки відпустити те, за що він тримався, — і врятований. Перш ніж відпустити, він подивився вниз. Там йшло якесь поспішне приготування: збиралися, вирівнювалися відображення вікон, уся безодня розпадалася на бліді й темні квадрати, і тієї миті, що Лужин розтиснув руки, тієї миті, що ринуло в рот стрімке крижане повітря, він побачив, яка саме вічність запопадливо й невблаганно розкинулася під ним. Двері вибили. „Олександре Івановичу, Олександре Івановичу!“ — заревіло кілька голосів. Та ніякого Олександра Івановича не було». Справді, ніякого Олександра Івановича, на жаль, ні для кого ніколи не було.

У гурта «Високосний рік» є пісня про люблячу людину, яка не знала на світі більшої радості, аніж «называть её по имени».

И было ей семьдесят шесть,
когда её самой не стало.
Нет, не страшила её смерть,
скорей, она о ней мечтала:
бывало, знаете ли, сядет у окна,
и смотрит-смотрит-смотрит в небо синее —
дескать, когда умру, я встречу его там,
и вновь тогда он назовёт меня по имени.

Хочу поділитися прикладом, протилежним нещасному Лужину. Моя знайома, молода жінка, доглядала свого смертельно хворого чоловіка. У якийсь момент стан його став настільки важким, що він практично цілодобово отримував знеболювальні препарати і не приходив до тями. Але щось давало їй сили доглядати його, маленького сина і при цьому ще ходити на роботу. Діагноз не лишав жодних шансів, та вона так само відчувала себе коханою дружиною свого чоловіка. Коли його не стало, на жінку спало горе. Але це було не лише горе втрати: за її словами, вона вперше в житті відчула таку розпачливу самотність. Знайомі не розуміли: ось уже півроку він був у стані, що його називають коротко й жорстко — «овоч». Вона відповідала натомість, що їй досить було побачити його просвітлений на мить погляд, почути, як він, зібравши всі сили, тихо назве її Тетянкою, і це давало їй сили жити далі й навіть бути щасливою. Як тут не згадати «Маленького принца» Екзюпері: «Якщо ти любиш квітку, яка існує єдина на світі й лише на одній з мільйонів і мільйонів зірок, цього досить: милуєшся на зорі й почуваєшся щасливий. Кажеш собі: „Десь там і моя квітка...“ Але коли баранець її з’їсть, це все одно, мовби всі зорі раптово згасли!»

Мене завжди дуже радує, коли психологи й філософи у своїх працях дослідним шляхом приходять до того, що християни знають уже понад дві тисячі років. Так, наприклад, Мей пише про те, що піклування по відношенню до іншого є шляхом повернення до своєї сутності. У Бубера ми знаходимо схоже: «Лише співучасть у бутті інших живих істот відкриває смисл і підґрунтя власного буття». Спростовується міф про те, що є хтось, хто може дати нам забракле, наповнивши нас. Навпаки, віддаючи, проявляючи піклування, ми стаємо усе більше собою і віднаходимо цілісність.