Хочу і не можу писати про село, про його запахи і звуки, про землю, з якої я взятий і в яку маю повернутись. Є в містах покинуті будинки, без вікон, без даху. На їхніх балконах часом ростуть не знати звідки взяті низькі дерева. Мешканець міста — таке ж дерево, що росте на балконі. Дерево, що не приносить плоду. Взимку його кору не обгризе заєць, влітку в його гілках не зів’ють гніздо птахи. Співати і говорити він може лише про те, що бачить, — про машини, про фабричні труби, про нічну темряву, зловісно прикрашену електричним світлом.
Мовчання — це подвиг. Мовчання нам не дано. Ми приречені говорити, нехай навіть і ні про що. Що ж, поговорімо про тебе, багатоликий кам’яний привиде.
Як театр починається з вішалки, місто починається з вокзалу — залізничного, морського, повітряного. Місто з порогу дає зрозуміти, що все воно в русі. Село прив’язане до поля, до ріки, до могил померлих. Село конкретне і неквапливе. Місто в турботах. Його наводнюють люди, які знялися з місця, і, когось покинувши, їдуть кудись. В їхніх головах струменять міражі — пам’ять про минуле, мрії про майбутнє. Сьогоднішнім днем місто не живе, особливо на вокзалі.
Сталевий голос оголошує про відправлення і прибуття. Цей голос холодний і безжальний, як доля. До твоїх сліз йому немає діла. Якщо ти проводжаєш когось, бережися, затикай ватою вуха. Як запрошення на страту, оголосить він про відправлення потяга, і поїзд, як Харон, забере того, кого ти проводжаєш. Потяг залізний. Він нікого не пожаліє. А взагалі, звикай. Місто не любить сентиментальності. Його наводнюють натовпи людей, яким ні до кого немає діла, натовпи людей, що не знають про твоє існування.
Про те, хто ти, тобі нагадають люди, які називаються бомжами. Вокзал — їхній дім, і роль їхня у ньому та ж, що й у пацюків у корабельному трюмі. Ти дуже схожий на них, тому що в певному сенсі також бездомний. Бо не маємо тут постійного міста, а майбутнього шукаємо (Євр. 13, 14). Щодо моралі, думаю, ми смердимо не менше за них і викликаємо змішане почуття огиди і жалості. Волосся, що збилося в ковтун, божевільні очі, одяг із чужого плеча. Обиватель уникає бомжів, можливо тому, що в духовному відношенні він — точна копія їхнього зовнішнього вигляду.
Міські відстані — не для кволих м’язів. Мешканцю міста потрібен транспорт. Ця щоденна близькість із сотнями людей в годину пік і не тільки, ці нудні очікування на зупинках іще чекають свого осмислення.
Третину життя людина спить. Решту часу витрачає на заробляння хліба і того, що «до хліба». Зароблені грошові знаки міняє на продукти, готує з них їжу, миє потім посуд... Чи багато часу залишається? І, крім того, городянин ще декілька годин на день, сидячи чи стоячи в метро чи в маршрутці, долає простір між домом і роботою, роботою і магазином. Духовне житіє, чи не так? Але нікуди не дінешся. Кров має бігати жилами, вода має здійснювати свій кругообіг у природі, а мешканець міста має бігати туди-сюди. Ситуацію можна змінити, тільки якщо навчитися думати про щось корисне.
Нехай трамвай зі скрипом повзе по двох струмках застиглого металу, нехай несеться переповнена підземка, нехай свариться за здачу з водієм вередливий пасажир. Ми будемо рятувати те, що є в нас вічного, читаючи про себе з пам’яті шматочки безсмертних текстів, повторюючи короткі та великі слова... Будемо? Повинні. Інакше майбутнє буде жахливим.
Багато в місті є такого, що говорить тобі на кожному кроці: ти — воша. Або краще — ти мураха. Але є в місті місця, що шепочуть тобі на вухо: ти цар. «Чого бажаєте, Ваша Величносте? Як Вам буде завгодно, Ваша Величносте». Це де таке можна почути, запитаєте? Наприклад, у ресторані. Ресторани вигадали ті, що живуть у містах, щоб трішки побути царем після того, як останнім царям відтяли голову на пласі. Навколо вас прислужливо ходять і бігають. Грає музика, в кухонному чаді для вас шаманять кухарі та кухарчуки. Ви нікуди не поспішаєте. Відповідно до того, що міститься в вашій кишені, їсте і п’єте. І тільки якщо, дійсно відчувши себе царем, п’яно вигукнете: «танцюють всі!», тоді про те, що ви не цар, нагадає вам значно вищий за вас охоронець.
Трохи схожа на ресторан будь-яка дорога крамниця. Там також легко відчути себе дорогоцінним в очах оточення, такою собі цяцею, якій променисто всміхаються і перед якою розкладають товари, як на східному базарі.
Але ресторан і крамниця — це не трамвай. Для них треба більше грошей. Власне, від ступеня платоспроможності і залежить те, як часто ви можете дозволити собі залізти в царську шкуру.
Колись один із римських імператорів увів податок на міські вбиральні. Його син зазначив, що гроші ці будуть погано пахнути і почув у відповідь слова, які так і не розчинилися в повітрі. Цей вислів класичний: гроші не пахнуть. Може, вони і не пахнуть. Може, вони тільки те й роблять, що хрустять, шурхотять, дзвенять. Але в міське повітря вони додали якусь ледь уловиму нотку, відчутну, однак, навіть для тих, хто не розрізняє запахів «Шипру» і «Шанелі». Повітря міста пахне грошима. Пробач, Веспасіане, але саме грошима воно пахне в першу чергу. Вже потім — вихлопними газами, дезодорантами, заводським димом, свіжими пиріжками. Спершу воно пахне грошовими знаками.
В селі можна прожити, не маючи грошей. Працьовитій людині земля не дасть померти, але і навряд чи зробить її багатою. Курка знесе яйце, коза чи корова дасть молока, яблуня нахилить гілку зі свіжими плодами. В селі гроші потрібні на те, що не росте із землі: на гас, сірники, вугілля, ліки. Місто без грошей прожити не дасть. Навіть поховати без грошей місто не погодиться. Тому городяни стурбовані заробітком і краще за селян знають арифметику.
Той, хто живе в місті, може не відрізнити не лише бальзамін від жовтцю, але навіть ромашку від кульбаби. Але він знає багато іноземних слів, таких як інфляція, котирування бірж, дефолт, демпінг. Наявність цих слів у свідомості змушує мешканця міста поважати самого себе. Побачивши в кіно чи прочитавши в газеті про людей, які збили або вкрали казкові багатства, він таємно мріє увійти до їх складу або хоч трішки бути на них схожим. Це його idee fix, синій птах. Це його далеке і солодке Ельдорадо.
Набравшись розуму в епоху капіталізму, ця людина твердо знає: щоб стати багатим, треба гроші або знайти, або вкрасти, або зробити з повітря. В місті гроші з повітря роблять на кожному кроці. Місто — це кузня грошових знаків із тієї сировини, якою ми дихаємо. Ігрові автомати або казино — кращий тому приклад. «Кину копієчку — візьму мільйон», — думає мешканець міста, програючи за ніч всю зарплатню в нерівному бою з одноруким бандитом. «Куплю жетончик, кину кульку, назву карту, поставлю в тоталізаторі велику суму на фаворита спортивних змагань. Словом, зроблю щось таке, від чого не проймає потом, щось швиденьке і хитреньке — і розбагатію одним махом». В цих думках весь сучасний городянин. Від того він і нещасний. І Сам Господь, напевно, з гіркою усмішкою дивиться на дурнів, які бажають перед лицем Бога зробити гроші з повітря.
Є ще багато людей, характерних саме для міста, людей, яких майже не зустрінеш у селі. Наприклад, вчені чи генерали. Але вони яскравої когорти не становлять. Значно яскравіші та помітніші такі городяни, як повії і чиновники. Перші вульгарно помітні. Інші схожі на бійців невидимого фронту. Це сірі мишки, які перевертають великі гори, знавці законів і робітники паперової праці, від яких залежить доля маленької людини. Чиновник також народжений і вигодуваний жінкою, він уміє сміятись і плакати, але на роботі він одягнений у неприступну велич. Я боюся про нього говорити, тому що також від нього залежу.
А от про жінок дещо скажу. Сучасний світ не розуміє чернецтва. Він уже не гонить ченців, але тепер просто сміється над ними і зневажає їх. Проте світ добре розуміє античернецтво. Проституція — це жіноче античернецтво. Монахиня долає стать, вона прагне її преобразити. Вона у вищому ступені носій статі, оскільки бореться з нею, приносить її у жертву більшому. Це виснажлива боротьба тваринного та ангела всередині людини.
Грішна жінка, яка заробляє тілом, також у вищому ступені особа зі статтю. Тільки вона не долає стать, а її експлуатує. Вона типова мешканка міста, оскільки хоче грошей і розкоші, а працювати не хоче. А навіщо їй трудитись, якщо їй можуть платити саме за те, що вона — жінка? Чернецтво і проституція — два полюси жіночої природи. Посередині — звичайна мати, дружина і господиня...
Розмова про жінок тонка і небезпечна, як лезо. І ще додам лише, що черниць мало, звичайних жінок — матерів, дружин і господинь — з роками стає менше. І, як ви здогадались, якщо десь чогось меншає... Ні, не хочу сказати, що кількість «метеликів» на окружних дорогах і в «масажних салонах» зростає в геометричній прогресії. Їх кількість в усі епохи була більш-менш сталою. Але їхні звичаї, як інфекція, розповсюджуються серед звичайних жінок. І не лише в місті. Селу тут нічого сказати, в цьому відношенні воно часом переганяє мегаполіси.
Щось луснуло в жіночій свідомості, щось зрушило з підвалин, і жіночій нелогічній душі марно пояснювати щось словами. Вона встала на лижі та покотилася з гірки. Зміни в одязі, в мові, в способі мислення, в способі проведення часу, в розширенні сфери того, що жінка собі дозволяє і за що їй не соромно, в останні десятиліття перевершили революційні зміни. Жіноча природа все ще залишається собою, але помітно рухається в бік другого негативного полюсу. Шторм розірвав канати і поніс корабель у бурхливе море. Що там нас чекає попереду? Якими будуть люди, народжені в ХХІ столітті?
Міський житель — це споживач і покупець. Він бачить щастя в тому, щоб споживати як можна більше послуг і купувати як можна більше товарів. При цьому він сам — муха, яка потрапила в павутиння до тих павуків, що виробляють товари і надають послуги. У його мозку з ранку до ночі, як гусениці трактора, з гуркотом повзають рекламні ролики. Деякі народились і померли в місті, ні разу не побачивши, як на світанку купається сонце, як сіріє небо і ранок змітає з видноколу згаслі зорі. Гори, дерева, дзюркотливі струмки, мільйони запахів, тисячі звуків лежать за межами міста, непотрібні. А городянин спостерігає, як біліє сорочка, випрана «Тайдом», як пістрявіють будинки, пофарбовані «Тиккурилою».
Всі наші біди — в нашій свідомості. Людина дорогоцінна і сильна завдяки розуму. В тварин сильніші м’язи, гостріший погляд, тонший слух. Вони чіпляються за життя міцніше. Але слабкий замориш, який народжується голим і довгі роки залишається безпомічним, — розумний. Розум — перша й остання наша гідність. Якщо око засмітити, воно нічого не побачить. Якщо розум засмітити, життя втратить сенс. Місто — це майстерня з переінакшування людського розуму. Тут видувають зі свідомості залишки здорового глузду й останні крихти священних почуттів. Тут у вікна очей залазять глянцеві злодії. Тут у вуха шепочуть, дують, наспівують, кричать ідеї і думки, від яких душу нудить.
Але в кожній пустелі є оаза. І до хворих бегемотиків на африканському березі поспішає верхи на птахові добрий Айболить. І для змученого зубами серед ночі є кабінет гострого болю. Місто не могло б жити, якби в ньому не було чогось такого... Світлого? Так. Чистого? Так. Смачного? Звичайно. Доброго? Авжеж. А де ж воно?!
Шукайте, панове, аж поки не прийдуть злі дні, й не наступлять літа, про які говорити ти будеш: «Для мене вони неприємні!», — аж поки не стемніє сонце і світло і місяць і зорі, і не вернуться хмари густі за дощем (Еккл. 12, 1–2).
