І ви, коли йтимете повз мій дім, — сказав Більбо, —
не топчіться на порозі, заходьте зразу!
Чай о четвертій, але я радий кожному з вас у будь-який час!

Джон Рональд Руел Толкін. «Гобіт, або Туди і звідти»

З дитинства була в мене мрія: мати друзів скрізь у світі, аби можна було запросто постукати у двері й зайти на чай десь у Мехіко чи в Сибіру. Ми дорослішали, дехто з друзів поїхав за кордон, і тепер на мене й справді чекають — у Барселоні, Франкфурті, Москві, Римі. А мрія про теплий прийом скрізь у світі втілилася в несподіваний спосіб: я зареєструвалася на сайті couchsurfing.org, і розпочалися знайомства з дивовижними людьми, які щедро діляться притулком і шматком хліба з мандрівниками.

«Каучсерфінг» перекладається з анг­лійської як «пошук канапи», хоча милозвучніше словосполучення, що передає філософію руху, — «обмін гостинністю». Будь-хто може безкоштовно зареєструватися на сайті й чи то подорожувати, задаючи в пошуку напрямок своєї поїздки й проглядаючи профілі місцевих учасників, чи то приймати гостей у себе вдома, а якщо це через якісь причини незручно — то просто показувати мандрівникам місто й знайомити їх із місцевим життям зсередини. Хоча участь не передбачає грошових відносин, учасники все одно платять: своїм часом, спілкуванням, емоціями. Такий обмін безцінний також для тих, хто бажає покращити свій рівень володіння іноземними мовами. Для тих, хто живе в провінції й кому бракує подій соціального та культурного життя, це до того ж своєрідне вікно у світ. Навіть коли сам ти не подорожуєш, а приймаєш гостей — це завжди подорож у іншу культуру, мову, звичаї. З разу в раз показуючи своє рідне місто гостям, наново відкриваєш його куточки й закапелки. А якщо подорожуєш — яка ж це цінність — бачити й відчувати країну, людей, пізнавати їхній побут зсередини, їсти за одним столом, не задовольняючись екскурсійними буклетами, безликим готелем і сувенірними крамницями.

Проте треба усвідомлювати, що це не система безкоштовних готелів, і якщо їдеш у гості до людини, то ділитимеш із нею свій час, розмови, прогулянки. Споживацьке ставлення до гостинності не вітається.

Сайт улаштований так, щоб допомогти учасникам знайти максимально близьких за інтересами людей. У профілі вказують вік, освіту, інтереси — що більше інформації учасники представлять, то більше шансів зустріти саме «свого» співрозмовника.

Історія каучсерфінгу як руху гостинності почалася невигадливо: у 2004 році один молодий американець, вирішивши поїхати до Ісландії, розіслав тисячу емейлів місцевим студентам із проханням прихистити його — і отримав численні відгуки. Так у нього виникла ідея, що люди по всьому світі могли б ділитися дахом над головою і шматком хліба із незнайомцями. Було створено сайт, і кількість учасників почала зростати в геометричній прогресії.

Каучсерфінг — не єдина й далеко не перша система гостинності. За кілька років після Другої світової війни, у 1949 році, була заснована некомерційна волонтерська організація Servas Open Doors, спрямована на розвиток ідеї миру, у якій практикувався такий прийом гостей. Згодом з’явилася ціла низка організацій, спрямованих на обмін гостинністю, здешевлення подорожей, подолання культурних бар’єрів. У 2000 році був заснований Hospitality Club (hospitalityclub.org) — перший інтернет-сервіс, що втілив ці ідеї.

Тим, хто недовірливо ставиться до ідеї їздити в гості чи приймати у себе незнайомців, буде приємно дізнатися, що система піклується про безпеку своїх членів. Після особистого знайомства учасники лишають відгуки на сторінках профілів одне одного, тож, зібравшись до когось у гості, можна прочитати відгуки про цю людину чи зв’язатися з її колишніми гостями. Система відгуків працює прозоро: як позитивні, так і негативні отримані відгуки не можна видалити самостійно. Також існує «взаємна порука» — можна ручитися за учасника, але лише в тому випадку, коли за тебе вже ручилися троє. І ще одна опція безпеки: за бажанням самого учасника з сайту робиться запит через його банківську картку для підтвердження особистості, імені й місця проживання — і тоді у профілі стоїть позначка «перевірений». Можна бути впевненим, що їдеш у гості до реальної особистості з реальним іменем. У пошуковику сайту можна налаштувати необхідні саме тобі фільтри безпеки.

У мене особисто поки небагатий досвід подорожей як каучсерфера: кілька тижнів у іспанській глибинці, кілька поїздок Туреччиною, вилазка в Грузію. Прекрасно працює і «внутрішній» каучсерфінг: нещодавно я випробувала його в Криму. У Києві я регулярно воджу іноземців старим містом і улюбленими місцями. Часто трапляється, що, познайомившись, мандрівники потім їздять одне до одного в гості.

На одну з моїх перших таких подорожей мене надихнула мрія про Каппадокію. Знайома розповіла про бюджетні авіарейси до Туреччини, про каучсерфінг і поділилася контактами своїх місцевих «вписок». За рік мрія втілилася: я сконтактувалася з юнаком із каппадокійського містечка і він, написавши, що тимчасово мешкає в іншому місті, все ж запросив зупинитися в нього і передав ключ від будинку через друзів. Старий печерно-кам’яний будинок, мов із казки, став нашим притулком на чотири дні. З того часу було багато знайомств із надзвичайно цікавими людьми: архітектором, психіатром, художником, цілими родинами — список можна продовжувати довго.

Одного разу мені висловили думку, що такі знайомства — завжди поверхові, що учасники не прагнуть глибоко пізнати своїх гостей чи господарів. Неможливо дати відповідь за інших, але я продовжую спілкування й листування з деякими з тих, кого зустріла. Я глибоко вдячна тим, чиї серця й двері дому відкриті для мандрівників у світі, який закрутила й розчавила влада грошей, всепоглинальна жага споживати й купувати. Тим людям, які творять світ безпечніший і привітніший, аніж той, що постає перед нами у щоденних новинах.

Сьогодні існують соціальні рухи, суголосні обміну гостинністю, — наприклад, бартерний обмін. Суть його — у тому, що люди обмінюються послугами без залучення грошей, грубо кажучи: я буду давати тобі уроки англійської, а ти зробиш мені ремонт. Документальний фільм «Життя без грошей» (Living Without Money) оповідає про 68-річну мешканку Німеччини Хайдемарі Швермер, яка 14 років тому вирішила припинити використовувати гроші. Вона покинула свою практику психотерапевта, з’їхала з орендованої квартири, роздала майно і лишила у своїй власності тільки валізу з одягом. Жити без грошей у суспільстві, побудованім на філософії грошей, де часто людину оцінюють за тим, наскільки вона багата, — це виклик. Звісно, її позиція викликає суперечки, і якщо для одних її спосіб життя — джерело натхнення, то інші вбачають у ній неробу, що паразитує на тілі суспільства. Так чи так, жінка запевняє, що живе з меншим стресом, не думаючи про день післязавтрашній. Зупиняється на ночівлю в друзів, дає лекції, видала книгу — словом, живе повним життям.

Приклад німкені — не єдиний. Люди по всьому світу проводять такі соціальні експерименти. Російський художник Сергій Баловін вирішив об’їхати світ без грошей — малюючи портрети людей у місцях, де він зупиняється, в обмін на їжу, квитки на проїзд, житло. Нещодавно зустрічі з ним пройшли в Києві.

Існують також інші цікаві соціальні експерименти: наприклад, «банк часу» (time banking). Валюта вимірюється годинами. Це нагадує бартерну систему, проте все ж функціонує по-іншому: роблячи щось стільки-то годин, ти заробляєш їх собі на рахунок і далі за рахунок накопичених годин можеш користуватися тими послугами, які тобі потрібні. Банк часу функціонує в деяких європейських селах. Симпатична система самоврядування, чи не так?

Інший приклад: безкоштовні мовні клуби Language Exchange Club (LEC) (languageexchangekyiv.ning.com). Цікаво, що свою історію LEC розпочав саме в Києві, а сьогодні нараховує десятки клубів у Європі та колишньому СРСР. В Україні зустрічі LEC проходять у Києві, Львові, Донецьку, Харкові, Запоріжжі, Сімферополі, Черкасах. У своїй останній подорожі я познайомилася з одним із його активних членів — французом Ремі, який протягом двох років підтримував французький, іспанський, англійський та російський напрямки мовного клубу в Києві. Клуб живе силами волонтерів-організаторів: носіїв мови чи ентузіастів вивчення іноземних мов. Зазвичай на зустрічах присутні й ті, й інші. Яка радість, що сьогодні вже не можна поскаржитися із сумом у голосі на те, що нема де практикувати англійську та інші мови. Щотижня члени і гості LEC зустрічаються в кафе (у Києві це часто «Пузата хата») чи на природі, аби практикувати як популярні, так і екзотичні мови. Живе спілкування часто приносить значно більше користі в опануванні мови, ніж сухі підручники. Хай моє твердження не виглядає голослівним: кажу це як викладач із багатолітнім стажем.

Соціальний експеримент каучсерфінгу прижився — сьогодні рух охоп­лює шість мільйонів учасників зі ста тисяч міст, і всі вони готові ділитися своїм життям із гостями. Окрім очевидних переваг таких подорожей, є ще одна — вони допомагають побороти культурні стереотипи. Адже стереотипи, як відомо, більш за все шкодять тим, у кому вони живуть. Спілкування людей різних культур завжди має відтінок певної культурної місії. Одні іноземці мало знають про Україну, інші — повні упереджень, як, власне, і я сама стосовно багатьох націй. Випадає унікальна можливість розповісти про свою країну, про те, чим дихають люди, що в них болить і що їх радує. Після такого глибинного занурення в їхню культуру інші нації стають ближчими і зрозумілішими: розділиш побут із реальними людьми, і важко буде вважати всіх французів снобами, іспанців — легковажними, американців — неосвіченими.

Обмін гостинністю близький до традиції прийому у свій дім прочан і мандрівників, надання їм притулку та їжі — це вважалося богоугодною справою. Зараз, у час надзвичайної психологічної відокремленості, показної незалежності таке прагнення людей наблизитися до життя іншого, можливо, випливає з бажання пережити відчуття, що всі у світі взаємопов’язані, що світ — прекрасний і доброзичливий, а не лише кривавий і жорстокий.

Народне прислів’я каже: «Гість на поріг — щастя в дім». Якщо вітер змін не лякає і дозволяє житлова площа, — кличте гостей.