Людина — не тварина й не Ангел. Вона — живий зв’язок і того, й іншого. Ця двоїстість людської природи потребує двох видів їжі. Як Ангел, людина потребує благодаті, як істота, взята від землі, потребує земної їжі. Філософи давнини сказали: «Людина є тим, що вона їсть». Це слушно стосовно обох видів їжі. Харчуючись хлібом, овочами, молоком, ми причащаємося тіла світу й підтверджуємо свій сутнісний зв’язок із землею, від якої нас узято. Це мертва їжа для смертного єства. А для підтвердження нашого зв’язку з духовним світом нам потрібен інший Хліб, Жива Їжа для життя безсмертного.

Одного разу Христос довго розмовляв із народом про Небесну Їжу. Він нагадував євреям про манну, яку в пустелі їли їх отці. Він говорив їм про те, що дасть їм для живлення Свою плоть і кров, і ця їжа, своєю чергою, дасть людям життя вічне (див. Ів. 6:31-58). Люди тоді до кінця не розуміли сенсу почутих слів, і лише на Тайній Вечері вперше в історії людства звершилося те, про що говорилося раніше. Ісус узяв хліб, і поблагословив, поламав, і давав Своїм учням, і сказав: Прийміть, споживайте, це тіло Моє. А взявши чашу, і подяку вчинивши, Він подав їм і сказав: Пийте з неї всі, бо це кров Моя Нового Заповіту, що за багатьох проливається на відпущення гріхів! [Мф. 26:26-28].

Апостоли їли й пили із рук Христа, і стали першими людьми у Всесвіті, які вкусили Тіла й Крові Божого Агнця, Який ішов на смерть за всі гріхи світу. Посеред пасхальної трапези Христос також додав: Творіть це на згадку про Мене. Ці слова стосуються буття Церкви в усі часи до кінця віку.

Після пасхальної вечері була Голгофа, і плоть Христа була понівечена й скалічена, а кров неодноразово пролита під час бичування, під час одягання тернового вінця, насамкінець, під час розп’яття й пробиття ребер списом. Щоб зерно стало борошном, а потім хлібом, його необхідно стерти в борошно у жорнах. Христос пішов на Хрест, кинувши Своє тіло в жорна жахливих страждань. Щоб виноград став вином, його необхідно витоптати в чавилі. Христос упокорився й був потоптаний у чавилі страждань, щоби пролитою кров’ю очистити світ. Так із голгофського страждання народилися Хліб і Вино причастя. Саме їх, а не щось інше, ми й приймаємо, підступаючи до Чаші «зі страхом Божим і вірою».

Коли апостоли розійшлися світом із проповіддю Євангелія, вони не лише проповідували, хрестили й звершували знамення, але й неодмінно здійснювали «переломлення хліба». Так мовою Біблії називають літургію. Людині мало чути про Христа, вірувати в Нього, молитися Йому та славити Його. Людині необхідно істотно возз’єднатися з Христом, і немає іншого способу щонайтіснішого єднання зі Спасителем, як прийняття Святого Причастя. Таїнство Тіла і Крові Христових сучасне з апостольською проповіддю й неподільне з нею. Апостол Павло в посланні до Коринфян детально говорить про євхаристичне зібрання як про невід’ємну й найважливішу частину християнського життя [див. Кор. 11:17-30].

Для причастя Христос обрав найпростіший і природний продукт — хліб і вино. Як прийнята нами їжа перетворюється в нас самих і стає частиною нас, так Святі Тайни, змішуючись із нами, роблять нас «христоносцями», живим храмом для Живого Бога. Прийняття Святих Таїн незбагненним для розуму чином лікує все людське єство: і розум, і душу, і тіло. Воно спалює терни гріха, що ростуть із серця людини. Воно примножує віру й зігріває серце.

Бути християнином і не причащатися так само абсурдно й неможливо, як і бути людиною й нічого не їсти. Між причастям і життям Церкви існує непорушний зв’язок. Адже Церква — це Тіло Христове, і неможливо бути частиною цього тіла, і не причащатися Христу. І кров Його, пролита на Хресті заради спасіння світу, повинна струменіти в наших жилах. Дякуючи цьому Христова святість, Його мужність, простота, велич, благородство, милість зі всіма іншими незліченними якостями Боголюдини входять до нас і з нами сполучаються. Безумство — віддаляти себе від цього джерела й украй нечестиво прагнути святості, нехтуючи єдиним Джерелом освячення.

В історії християнської церкви було багато періодів, що характеризувалися різним ставленням до частоти причастя. У апостольські часи вся община причащалася щонеділі. У часи Василія Великого причащалися два-три рази на тиждень. Згодом виникла традиція причащатися декілька разів на рік. Багато поколінь християн відвикли від Святих Таїн, що своєю чергою фатальним чином змінило обличчя світу. Отець Олександр Шмеман, наприклад, вважає, що головною причиною революції в Росії стало вкрай рідке причастя більшості християн. Нинішня історична епоха проходить під стягом євхаристичного відродження. Будь-яка парафія чи монастир — це в першу чергу євхаристична, духовна родина людей, які зібрані довкола чаші Господньої. І всі зовнішні атрибути Церкви, такі як передзвони, прекрасний спів, кадильний дим, оздоблення храму всього лише обрамляють літургію, вказують на неї, закликають до неї. Якщо життя віруючих утратить цей вектор — устремління до Чаші — то Церква перетвориться на етнографічний музей, на мумію, що має вигляд тіла, але втратила життя. Тому від нашої любові до Христа і Його Таїнств залежить ні багато ні мало й нинішнє життя Православної Церкви, і її майбутнє.

Як повітрям, кожен із нас оточений милістю Божою. Невідплатна й незліченна ця милість, і головне, що від людини вимагається — це вдячність. Та служба, на якій Тіло й Кров Христа істотно споживаються, називається Благодарінням (Євхаристією). Участь у цій службі — це найкращий спосіб подяки Богу за всі відомі й невідомі Його дари та ласки. «Чим я відплачу Господеві за всі добродійства Його на мені?» — питає Давид і відповідає: «Я чашу спасіння прийму, і прикличу Господнє Ім'я!» [див. Пс. 115:3-4].

Не варто відгороджувати себе від причастя хибною смиренномудрістю і думкою про свою «крайню недостойність». Христос і прийшов спасати не праведників, а грішників; не славних, а обезчещених; не тих, що сяють чистотою, а брудних і тих, що осквернилися. Якщо ти недостойний, то знай, що Він для тебе й прийшов, і ти не маєш права відхиляти Його дари. Достойних того, щоб куштувати Плоть Сина Божого, на землі бути не може. Це саме незаслужений дар. За розмовами про недостойність часто приховується маловір’я або небажання змінювати життя. Слушно сказали древні: той, хто недостойний причащатися раз на тиждень, ще більше недостойний причащатися раз на рік.

До переліку необхідних дій для підготовки до причастя входять молитви, піст, трезвіння , сповідь. Нерідко забувають про головне: причащатися варто в мирі. Варто всім пробачити все для того, щоб і Господь простив нам все. Ця робота над серцем, це прагнення до досягнення, коли можливо, миру зо всіма людьми (Рим. 12:18) перевищує важливість вичитування канонів. Канони можна читати роками, не звертаючи уваги на те, що ти зловтішаєшся, гніваєшся, заздриш, осуджуєш. Тому правило до причастя слід читати уважно і з любов’ю, але вважати його «перепусткою на причастя» не варто.

Людині потрібен посильний піст як певна вузда для всежадаючої плоті. Потрібні покаяння та сповідь. Але найпотрібніші сердечне бажання причаститися, смирення й віра.

Достойна уваги молитва безпосередньо перед причастям, перед уже винесеною Чашею. В межах Кесарії Палестинської Петро одного разу дякуючи дару небесного Отця сповідував Христа словами: Ти — Христос, Син Бога Живого. Це Петрове сповідання ми повторюємо після слів «Вірую, Господи, і ісповідую…» Павло одного разу сказав, що з усіх грішників він — перший. І ми услід за Павлом говоримо, що Христос прийшов у світ грішників спасти, «от них же первий єсмь аз». Ми йдемо до причастя, пам’ятаючи про Іуду, і не хочемо бути на нього схожими, не хочемо лицемірно наближатися до Сина Божого («не лобзанія Ті дам, яко Іуда»). Ми згадуємо розсудливого Розбійника, що першим увійшов до Раю, і, бажаючи бути спадкоємцями його віри, повторюємо услід за ним «пом’яни мя, Господи, во Царствії Твоїм». Таким чином, у своїх головних моментах євангельська історія стискається до точки; і Петро, і Павло, і Розбійник у цю мить стають нашими вчителями, і причасник, що стоїть перед чашею, занурюється з головою в Божественну присутність.

Осилить дорогу той, хто крокує. Господь не сховається й не втаїться. Він проявить свою Царську силу й цілющу мудрість, лікуючи серце й керуючи життям того, хто прагне причастя Його Таїн. І це буде досвідним знанням смиренного любителя Євхаристії. Таке знання не можна буде відібрати, і воно саме надалі буде вчити й провадити людину.

Той, хто причащається рідко, нехай піклується про те, аби причащатися частіше. Той, хто жодного разу не причащався, нехай думає про це вже зараз.