Стіни їдальні в школі, де я навчався, були прикрашені різними плакатами. Один із текстів надовго залишився в моїй пам’яті. «Хліб до обіду в міру бери. Хліб ― коштовність. Ним не сміти».
Подібні агітки, у віршах і в прозі, траплялися тоді часто. Їх можна було побачити в основному в закладах громадського харчування та в хлібних магазинах.
Через багато років я часто думаю про це. Що це? Рецидив селянської свідомості в країні, де переміг соціалізм? Пам’ять про голодні роки та пережиті біди? Тривога про національне багатство? А можливо ― зв’язок з Євхаристією?
Ставлення до хліба наскрізь містичне. Воно ніяк не обмежується ставленням до продукту харчування. Адже, правду кажучи, молоко, яйця, овочі також годують, рятують від голоду, вони теж ― коштовність, але любов’ю користуються меншою. Якщо хліб падав, його поспішно підіймали та цілували. Так не робили ні з картоплею, ні з ріпою.
У селянській (читай, християнській) країні хліб міцно асоціювався з Євхаристією, тобто був такою їжею, таким даром землі, який за відомих умов ставав Їжею безсмертя і Манною Небесною.
Ось одне з прислів’їв, яке говорить про це: «Коли хліб на столі, так і стіл ― престол. Коли хліба ні шматка, так і стіл ― дошка». До речі, і стіл, за яким їли, був святим, він мислився як розкрита долонь Божа. Покласти на нього по-ковбойські ноги або сісти на нього було власне наругою над святинею.
Як син невиноробного народу, я підозрюю, що в любові грузинів, вірмен, молдован до виноградної лози прихована все та ж любов до Євхаристії. І не можна дивитися без трепету на чорно-білі кадри старого фільму «Батько солдата». Дідусь-грузин дає ляпаса молодому танкісту, який повів танк на виноградник. «Ти його садив? ― кричить старий. ― Ти знаєш, як він росте? Ти ― фашист». Обидва ― радянські воїни. Обидва наступають на Берлін. Хлопець у танку ― не фашист. Він ― росіянин, але він не обкопував лозу, не чекав від неї плодів. Він не знає пісень, які треба співати під час збирання врожаю. Він навряд чи знає красиві тости й до цього часу пив тільки самогон...
Якщо селянин шанує плід своєї праці ― це природно. Мозолі на руках, натруджена спина, пропотіла сорочка не дадуть йому забути, що звичне (а ми так звикли до хліба) дається дорого. А ось як привчити любити хліб, цінувати чужу працю тих, для кого хліб «росте» не на полях, а на полицях магазинів?
Городянин, який кидає скоринку на підлогу, ― це паразит, який не тільки користується чужою працею, але ще й з презирством до неї ставиться. Якщо він не зміниться, то неодмінно буде покараний, можливо, навіть голодом.
А ось городянин, який підіймає з асфальту кинуту кимось скоринку, ― це чудо. Якщо він сам родом не з села, то хтось навчив його цьому. Можливо, священик; можливо, батьки. Як вірний у малому, він може бути достойним більшого.
Міський житель може бути якось по-особливому жорстоким і по-особливому дурним одночасно.
З річкою, деревами, тваринами він не спілкується (вода ― з крана, тепло ― з батареї, суп ― з напівфабрикатів). Він і з людьми майже не спілкується. Усе більше з паперами (довідки, бланки, документи) та з механізмами. Новини ― по телевізору. Шлях до деградації відкритий, протоптаний. Багато хто крокує ним. До такої людини потрібний особливий підхід. Їй потрібні особливі заповіді.
Єпископ Калліст (Уер) говорить про те, що слова «люби природу», «не ламай дерева» можуть сьогодні сприйматися як заповідь. Можна додати сюди ще: «читай книги», «учися думати», «радій звичним речам».
Хтось зі святих сказав про бісів, що вони нічого не творять і тому їм нічого не шкода. Боюся, що сьогоднішня нетворча епоха загрожує людині тим, що зробить її подібною до демонів.
Про таку людину буде пізно молитися. Адже Христос прийшов у світ врятувати людину. Якщо людство, розбещуючись, зміниться невпізнанно ― світ втратить сенс існування і знову буде вартим знищення, як це вже було одного разу.
Повернемося до хліба. У Серафима Саровського є така порада монахиням, які впадають у тугу, ― пожувати хлібець. Хлібець, мовляв, тугу й прожене. Є у хліба така сила, але на людину, яка переситилася, вона не діє. Треба вміти поститися та утримуватися, щоб зрозуміти житній окраєць як милість Божу ― і втішитися.
Між тим, сучасна культура зневажає утримання, а ось тужить людина не менше.
Не плоть, а дух растлился в наши дни,
И человек отчаянно тоскует...
Сказано в ХІХ столітті. Відтоді туга примножилася. Вона штовхнула мільйони людей у петлю або з даху будинку, або в розпусту, або на голку. Індустрія розваг тугу не лікує, а робить її ще більш гострою, ускладнює похмілля.
Треба спробувати старий спосіб. Затеплити лампадку, покласти поклон. Не поїсти до вечора. Почитати Євангеліє. Таку людину втішить хлібець. І тугу прожене.
Та що тугу... Він і дітей виховувати вміє. Діти повинні знати відчуття голоду. Не тому, що вони кинуті й безпритульні, а тому, що інакше вони не зрозуміють життя, не зможуть співчувати біднякові, не захочуть працювати.
Ми самі зіпсували наших дітей обжерливістю, перебірливістю в їжі. Ми зіпсували їхній смак солодощами. Навчили відвертати носа від тарілки звичайного супу, говорити «не люблю», «не хочу».
Є хороше старе правило: якщо дитина хоче їсти, але відмовляється від хліба ― значить, вона не хоче їсти. Треба дати її апетиту розігратися. Адже, як відомо, голод ― найкраща приправа.
Якщо ми не хочемо відчути справжній голод-кару, якщо прагнемо досягти рятівної простоти, хочемо відчувати себе дітьми Отця Небесного ― нам треба звернути увагу на те, що ми не звикли помічати, на те, про що ми часто думаємо як про повсякчасне та неодмінне.
Ну а якщо ви зі мною не згодні, то не збагну, якими очима ви дивитеся на небо й вимовляєте: «Хліб наш насущний дай нам сьогодні...»
