Століття двадцяте. Бунтівне та криваве, яке принесло із собою дві світові війни, революцію і забрало близько 60 мільйонів життів. Похмуре та жорстоке, яке на роки занурило одну шосту суходолу в хаос лихоліть і безвір’я. Століття дивовижне та прекрасне. Воно явило світу тисячі героїв, які віддали не вагаючись, своє життя за друзів своїх і вітчизну... Століття шалене та праведне. Саме в першій половині ХХ століття було явлено світу святих більше, ніж за тисячу років християнства на Русі. У православному календарі додалося понад 1700 імен новомучеників і сповідників!
Якщо поставити собі за мету й щоденно прочитувати по житію одного з новомучеників, знадобиться близько п’яти років. Щоправда, іноді відомості про святих обмежуються стислими рядками з особистих справ в’язнів: народився, навчався, заарештований, розстріляний. А поміж ними — дати.
Часто-густо слідчі справи й відсутність у них фактів співпраці з владою правили за основні документи при розгляді питання про канонізацію. Особливу цінність мають рідкісні збережені свідчення очевидців, листи. Як, наприклад, лист протодиякона Миколая Тохтуєва. У ньому він пробачає своїх мучителів і повідомляє, що готовий постраждати за Христа. Давайте перечитаємо його разом. І десь між рядків постараємося роздивитися життя, долю, душу людини. Душу, загублену для світу й розкриту Небу.
«Громадянине начальнику! Дозвольте порозумітися з Вами письмово: я говорити багато не вмію через свою неосвіченість. Що ви від мене вимагаєте, те я зробити не можу. Це моє останнє й остаточне рішення. Більшість з нас іде на таку справу, аби врятувати себе, а ближнього свого згубити, — мені ж таке життя не потрібне. Я хочу бути чистим перед Богом і людьми, бо коли совість чиста, то людина буває спокійною, а коли не чиста, то вона не може ніде знайти собі спокою, а совість у кожної людини є, тільки вона брудними справами глушиться, а тому я не можу бути таким, яким Ви б хотіли...»
Так розпочинав свого листа до НКВС — відмову бути інформатором — Миколай Тохтуєв. Селянський син, батько великої сім’ї, протодиякон. А тоді, у 1940 році, цілком земна людина тридцяти семи років стояла перед непростим вибором: служити Богу або працювати на безбожну державу, зберігши своє життя і сім’ю?
«Хоч я і сімейна людина, але заради того, аби бути чистим перед Богом, я залишаю сім’ю заради Нього... Хіба не важко мені залишити... сім’ю з восьми осіб і жодного працездатного? Та мене підкріплює і бадьорить дух мій Той, заради Якого я піду страждати, і я впевнений у тому, що Він мене до останнього мого подиху не залишить, якщо я Йому буду вірний, а звіт ми всі маємо дати, як жили ми на землі...»
Миколай Васильович Тохтуєв народився в 1903 році в селі Бимі Кунгурського повіту Пермської губернії. Оскільки хлопчик народився на свято перенесення мощей святителя Миколая, назвали його на честь великого святого. Миколаєм був і дід по батьківській лінії. Василь Миколайович Тохтуєв — спадковий коваль, вів рід від хрещених татар, які два століття поспіль працювали на бимських заводах. Він був людиною віруючою і працелюбною, його поважали односельці. У тридцять років селяни обрали його волосним старшиною, а потім обирали на цю посаду ще чотири рази поспіль. У тридцять п’ять він овдовів, залишившись із чотирма дітьми, та одружився на дочці священика Матвія Цвєтова, Марії. У них народилося ще шестеро дітей. Марія Матвіївна була глибоко віруючою, тихою та дбайливою матір’ю великої сім’ї. Її молитвами й стараннями Миколай рано полюбив храм, відправи й особливо церковні співи.
За дев’ять кілометрів від Бима був Білогірський Свято-Миколаївський чоловічий монастир. Заснований 1897 року у відлюдному лісовому місці, він швидко став центром духовного просвітництва Уралу. Протягом кількох років число мешканців монастиря зросло до п’ятисот осіб. Сюди приїздили поговіти й помолитися і великі князі, і робітники навколишніх заводів.
Прикметним явищем Білих Гір був чудовий хор, який складався майже зі ста осіб. Благочестя батьків і часта присутність на монастирських службах справили на Миколая Тохтуєва величезний вплив. Він почав співати в церковному хорі. Існує припущення, що приблизно між 1916 і 1917 роками він був послушником у Білогірському монастирі.
У 1919 році Миколай вступив до Пермської духовної семінарії і тоді ж був призначений псаломщиком до Свято-Троїцької церкви села Ашапа. Коли він був на другому курсі, семінарію закрили.
У 1922 році Миколай обвінчався з Марією Зоріхіною і невдовзі був рукопокладений у сан диякона. За рік його направили служити до Петропавлівської церкви села Уїнського, ще за рік — до Миколаївської церкви села Киласове. Мало не щорічно мінялися храми, місця, парафії. По всіх околицях йшла слава про могутній голос отця Миколая. Він мав абсолютний слух і гарний голос — високий бас. Брав уроки з постановки голосу в самого Олександра Олександрова. Той пропонував протодиякону стати співаком у його ансамблі. Кажуть, що батюшку кликали навіть до Великого театру. Але він незмінно відповідав, що голос йому потрібний лише для однієї мети: служити Божественну літургію.
У січні 1925 року єпископ Кунгурський Аркадій (Єршов) запросив отця Миколая правити службу до Успенського кафедрального собору Кунгура. Владика любив диякона Миколая не тільки за гарний голос, але й за його добродушність, простоту й безкорисливість. Незабаром диякона Миколая було зведено в сан протодиякона й нагороджено подвійним орарем.
Храми були ще відкриті, й священнослужителі ще окормлювали своїх чад, але співробітники ОДПУ не дрімали. Усі двадцяті й наступні роки велося стеження за священнослужителями: одних заарештовували, інших схиляли до співробітництва, третіх змушували полишати служіння в храмі.
В один із днів 1931 року протодиякона Миколая Тохтуєва також викликали до ОДПУ, ознайомили з показаннями проти нього, а тоді запропонували стати інформатором. В іншому випадку пригрозили арештом. Підписку він дав, і його відпустили. Проте жодних доносів в органи від нього так і не надійшло. Вочевидь, за таке «співробітництво» він би не уникнув покарання, але, як-то кажуть, коли б не нещастя, не було б і щастя. Його батька, Василя Миколайовича, як колишнього члена Державної Думи, в 1931 році позбавили виборчих прав, і двох його синів відправили до тилового ополчення. Протодиякона Миколая послали до Єкатеринбурга (на той час — Свердловськ), де в 1931–1932 роках він із товаришами по нещастю в каторжних умовах працював на будівництвах.
У грудні 1932 року ОДПУ заводить справу на Миколая Тохтуєва за фактом «активної антирадянської діяльності», яка полягає в тому, що він, як деякі інші священнослужителі та миряни, начебто пророкує «швидку загибель радянської влади, загибель світу й пришестя Страшного Суду».
19 січня 1933 року отець Миколай був заарештований, утримувався в кунгурському арештному домі. Проходив за груповою «справою священнослужителів і мирян Кунгурського р-ну Уральської області 1933 року».
Його посадили до підвальної камери, розрахованої на десять осіб, яка, проте, вмістила близько п’ятдесяти. Вологість, тіснява, задуха, сморід. Деякі помирали, не витримавши цих умов. У камері отець Миколай пробув півроку. Зміцнюваний Господом, він залишився твердим у вірі. На допиті заявив, що є переконаною віруючою людиною, що вірить у прихід на землю антихриста, друге пришестя Христа, неминучу кончину світу й Страшний Суд.
«Але термінів цієї кончини я не встановлював і не пророкував, — сказав він слідчому. — Існування радянської влади несумісне з релігією та моїми переконаннями, оскільки радянська влада проповідує атеїзм, безвір’я...»
31 січня слідчий знову допитав протодиякона, поцікавившись, чи давав той підписку про співробітництво з ОДПУ.
«У 1931 році я давав органам ОДПУ підписку про співробітництво в ролі секретного агента з висвітлення контрреволюційної діяльності церковників і духовенства, але я не тільки не виконав цю підписку, а сам вів антирадянську діяльність. З радянською владою я рахуюсь і визнаю її остільки, оскільки це не шкодить вірі. Від подальших показань відмовляюся».
28 травня 1933 року протодиякона Миколая звинуватили в «участі в церковно-монархічній контрреволюційній організації» і засудили до трьох років «вільного вислання» на Урал. Але в Кунгурському арештному домі він захворів на тиф, і виконання вироку було відкладено. Він пролежав місяць, потім були ускладнення після хвороби. Про нього начебто забули. Тимчасово. У листопаді 1933 року Микола Тохтуєв з дружиною та чотирма дітьми їде до Москви. Звідти через Калугу до селища Угода (зараз місто Жуков). У 1935 році його переводять до Наро-Фомінська.
А в 1938-му повідомляють про можливий арешт. І знову, нашвидкуруч зібравшись, сім’я Тохтуєвих знімається з місця. До цього періоду відноситься цікавий факт біографії отця Миколая. Старший брат Аркадій умовляє його пройти прослуховування у Великому театрі. Отець Миколай потрапляє до головного диригента Великого, і той, прослухавши його, пропонує вступити до хору із зарплатою в 300 карбованців на місяць і готувати сольні партії. Але для цього слід піти з Церкви... Він відмовляється не роздумуючи.
Останнім місцем його служіння став храм святих безсрібників Косми й Даміана в селищі Болшеве Московської області (зараз район міста Корольова). А 16-метрова кімнатка в будиночку при храмі — останнім помешканням, де ще два роки він житиме з дружиною і шістьома дітьми. Сьома дитина народиться за два місяці до повторного арешту батька.
У грудні 1939 року в Митищінському районі було заарештовано кілька православних віруючих. Серед них парафіянин Космодаміанівської церкви — якийсь Тимофій Князєв. 26 квітня 1940 року, у Вербну неділю, у будинок протодиякона Миколи постукали. У Митищінському відділенні УНКВС його допитали. Він зізнався, що знайомий з Князєвим і знав про його антирадянські настрої та висловлювання, але навмисно не розголошував. Тоді отцю Миколаю запропонували вибір: співробітництво у виявленні «антирадянськи налаштованих» — або вісім років таборів. Рішення для себе він прийняв одразу. Та вже дуже хотілося зустріти Великдень із сім’єю. І він знову дав зобов’язання, виконувати які не збирався. Його відпустили. До понеділка. Відправивши Великодню літургію, він попередив старосту храму, що у Світлий понеділок уже не прийде. Цього дня він попрощався із сім’єю.
Зразу ж після явки він написав коротку заяву про відмову від співробітництва:
«Товаришу начальнику, я відмовляюся від підписки і давав її лише тому, аби в мене була можливість зустріти Великдень і попрощатись із сім’єю. За моїми релігійними переконаннями і за саном не можу бути зрадником навіть найлютішого мого ворога...»
Цей папір він вручив начальнику Митищінського відділення УНКВС. Той, прочитавши заяву, усе-таки запропонував протодиякону ще трохи подумати й відпустив його додому. Але Миколай Тохтуєв свого рішення не змінив.
"... Ви мені обіцяєте вісім років — за що ж? За те, що я дав життя дітям? Їх у мене семеро, і один одного менший. Старший син дванадцяти років перейшов до 6-го класу, другий син десяти років перейшов до 4-го класу, третій син восьми років перейшов до 2-го класу, четвертий син шести років, п’ятий син чотирьох років, шоста донька двох років і сьомому лишень два місяці; дружина хвора, не може взяти дитину — так їй покрутив руки ревматизм і серце болить. Радянська держава вітає і дає нагороду за багатодітність, а ви мені в нагороду вісім років концтабору пообіцяли — за що? Який я злочинець? Тільки один злочин, що служу в церкві, але це законом поки не заборонено. Якщо я не можу бути агентом за своїм переконанням, то це зовсім не доводить, що я противник влади...
Ось ви говорите, що ми обманюємо народ, одурманюємо й інші безумні глаголи, — а чи можете ви про це напевно сказати, коли, можливо, і церковних книг не брали до рук, і не читали їх, і не заглиблювалися в християнську віру, а судите поверхово, що, мовляв, у нас написано в газетах і книгах, то правильно, а що за тисячу років написано було до Христа і про Нього, що Він буде і ось так поживе, і ось такою смертю помре і воскресне (це за тисячу років пророками було написане й уже збулося), то це, по-вашому, неправильно. Або ось, скажімо, радіо передає за тисячі верст без дроту — як це залишаються слова в ефірі й передаються, а вся людина кудись дівається, зникає? Ні, вона ніколи не зникне і нікуди не дівається, помре, стліє і потім воскресне в кращому вигляді, як зерно, кинуте в землю...
Ось уже двадцять три роки існує радянська влада, і я нічим не виявляв себе ворожим стосовно неї, був завжди лояльним, виконуючи всі розпорядження влади, податки завжди виплачував справно, діти мої вчаться в радянській школі, і вся моя провина лише в тому, що, будучи переконаним християнином, я твердо тримаюся своїх переконань і не хочу укладати угоду зі своєю совістю... І вам не можу прислужитися, як ви хочете, і перед Богом не можу кривити душею. Тож я хочу очиститися стражданнями, які будуть від вас покладені на мене, і я їх прийму з любов’ю. Тому що я знаю, що заслужив їх.
Ви нас уважаєте ворогами, тому що ми віруємо у Бога, а ми вважаємо вас ворогами за те, що ви не вірите у Бога. Але якщо розглянути глибше й по-християнськи, то ви нам не вороги, а спасителі наші — ви заганяєте нас у Царство Небесне, а ми того зрозуміти не хочемо, ми, як уперті бики, ухилитися хочемо від страждань: адже ж Бог дав нам таку владу, щоб вона очищала нас, адже ми, як-то кажуть, заїлися... Хіба так Христос заповідав нам жити? Та ні, і сто разів ні, і тому слід шмагати нас, і більше шмагати, аби ми схаменулися. Якщо ми самі не можемо... то Бог так улаштував, що ви силоміць нас тягнете в Царство Слави, і тому треба вам тільки дякувати«.
Ордер на арешт був виписаний 4 липня 1940 року. Згідно з ним, протодиякон Миколай Тохтуєв звинувачувався в тому, що «будучи вороже налаштованим до наявного в СРСР політичного ладу, був тісно пов’язаний з окремими учасниками групи..., що існувала в Митищінському районі, Князєвим та іншими (арештовані в 1939-му році й засуджені в 1940-му) ... Знаючи про відкриті висловлювання Князєвим антирадянських настроїв, Тохтуєв покривав його і не довів його слів до відома органів радянської влади...»
У ніч з 5-го на 6-е липня 1940 року Миколая Тохтуєва було заарештовано й ув’язнено до внутрішньої тюрми УНКВС Москви й Московської області на Малій Луб’янці. 2 вересня 1940 року Особлива Нарада при НКВС засудила протодиякона до восьми років ув’язнення у виправно-трудовому таборі. Він був відправлений до Північного залізничного табору в Комі АРСР. Матушка Марія встигла попрощатися з чоловіком на Луб’янці.
17 травня 1943 року, не доживши п’яти днів до свого сорокаріччя, отець Миколай помер у Печорському виправно-трудовому таборі за нез’ясованих обставин. Був похований у безіменній могилі. У 1957 році був реабілітований.
Після арешту чоловіка матушка з дітьми продовжувала жити там само, у Болшеві, при храмі. Марія Євгенівна померла в липні 1996 року у 94-річному віці, переживши коханого чоловіка на 53 роки. Діти протодиякона Миколая Тохтуєва й Марії Євгенівни виросли глибоко віруючими людьми. Із семи дітей тільки Вірі Миколаївні, єдиній доньці, судилося дожити до прославлення батька.
Протоієрея Миколая Тохтуєва зараховано до сонму святих 6 жовтня 2005 року. Його пам’ять Церква вшановує 17 травня. У 2006 році було складене житіє святого й написана його ікона. Священномученик зображений на ній на весь зріст із кадилом у руці на фоні Болшевського храму.