Стосовно Господа Ісуса Христа сказано чимало як дурниць, так і гидоти. Ще за життя на землі Його називали то біснуватим, то самарянином, що для слуху іудеїв звучало не краще, ніж прокажений. Та справжній розквіт як зловмисних, так і мимовільних фантазій на цю тему припав на пізніші часи.

Спасителю відмовляли у Божественній гідності. Його чудеса заперечували, Його називали мандрівним філософом-невдахою, Його учнів іменували брехунами. У довгій низці мудреців землі втіленому Творцеві відводили місце у самому хвості шеренги, далеко після Магомета та Конфуція. Нарешті піддали сумніву сам факт того, що Христос — реальна історична особистість.

Хибні вчення про Христа не з’являлися на арені історії одразу, гуртом. Вони, мов добре навчені актори, з’являлись у певний час, відігравали свою роль і щезали. Серед чуток і фантазій, що живуть донині, є місце і такій: у юнацькому віці Христос начебто відвідував Тибет, учився різним премудростям, які й демонстрував потім, коли повернувся на землю Ізраїлю.

Формальним приводом фантазувати на цю тему є той факт, що про період життя Христа між дванадцятьма та тридцятьма роками нічого не говориться у Писанні. У дванадцять років ми бачимо Господа в Єрусалимському храмі, Він задає питання і веде бесіду зі старцями. У тридцять Він, увійшовши у вік зрілого мужа, приймає від Іоанна хрещення і виходить на проповідь. А от що відбувалося у незгадані роки? Чи ходив кудись Христос, і якщо так, то куди?

Спаситель, безсумнівно, нікуди не відлучався з Палестини. Віруючі у Христа як у Бога розуміють, що Бог не має чому вчитися у людей. Не вчитись у них, а спасати їх Він прийшов. Але є ще один аргумент.

Христос — єврей, і цим усе сказано. Він довгожданий Месія єврейського народу. Те, що євреї Його не прийняли, — окрема тема. Євангеліє говорить, що Він до своїх прийшов, але свої Його не прийняли. Зі Свого боку Господь зробив усе, щоб Його і впізнали, і прийняли. Головною умовою прийняття віри були не формальні ознаки, а умови моральні. Ті люди, які каялись і змирялись, були вірні Богові отців за істиною, а не лицемірно, у словах і справах Ісуса Христа бачили здійснення древніх пророцтв.

Христу належало не прийти звідкись, а явитися з надр Ізраїлю. Месія повинен бути відомим. Він має бути обрізаним, має дотримуватися суботи, не їсти заборонену законом їжу. Він повинен відвідувати Храм у строго визначені дні, повинен слухати Закон і пророків у синагогах. Він не може вчити до досягнення певного віку. Його повинні бачити і знати з дитинства. Одним словом, Месія має бути повноцінним і стовідсотковим сином богообраного народу. Таким Христос і був.

Ми часто недооцінюємо чи легковажно забуваємо про факт приналежності Богоматері, Христа та Його апостолів до єврейського народу. Хоча факт цей говорить не проти нашої віри, а за неї. Сперечатися з Богом марна справа. Якщо він когось обрав, то так тому й бути. А з обраних і спитають суворіше, і винагородять щедріше.

Ось що каже апостол Павел про це: Скорбота й утиски всякій душі людини, по-перше, іудея, а потім і елліна! І навпаки, слава і честь, і мир всякому, хто чинить добро, по-перше, іудею, а потім і елліну! (Рим. 2, 9–10). І в безчесті, і в славі іудей стоїть «по-перше».

Саме існування єврейського народу говорить всьому світові про те, що Христос — історичний. Якщо цей народ у чомусь і змінився, то це тільки на поверхні. Це італійці ніяк не нагадують древніх римлян, і греки мало чим схожі на нащадків Перікла та Солона. А от єврей сьогоднішній набагато менше відрізняється від себе самого з будь-якої відомої нам історичної епохи. Риси психологічного портрета єврея не зумів розмити ні тривалий час, ні розсіяність серед різних народів. Відзначимо до того ж, що чимало народів уже зникло. Деяким суджено зникнути. І тільки євреї не зникнуть нікуди до самого Другого Пришестя і Страшного Суду. І скрізь, де вони жили або будуть жити, всі інші мають зрозуміти наступне: цим людям, і через них — нам, Господь вручив священні книги. Серед цих людей з’являлися найпалкіші й ревні служителі Істинного Бога. Саме цей народ найдовше з усіх і найвпертіше за всіх дратував і продовжує дратувати Того, Хто його обрав, відділив і возвеличив. З-поміж них явиться антихрист, але не всі з них вклоняться йому. Як було раніше, так і тоді буде священний «залишок», котрий відчує підміну і згадає, звернеться до знехтуваного раніше істинного Месії.

Якби драма земного життя Спасителя розігрувалася в наші дні, Він знову прийшов би до них. Так належить. Так написано. Він знайшов би їх навіть за нинішньої розсіяності світом. Вони б теж дізналися про Нього і зібралися до Нього. Далі все було б точно так само, як 2000 років тому. Вожді сперечалися б із Ним. Народ любив би Його земною, нетривкою любов’ю. Він був би обмовлений і вбитий під злостивий шепіт начальників, під крики збудженого натовпу. Але ж і Йосиф Арімафейський, і Никодим, і дівич Іоанн, і гарячий Петро, і, звісно, Чесніша від Херувимів були б теж із цього народу.

Оскільки все це вже було і ніколи більше не повториться, ми можемо стверджувати: не ходив нікуди Христос. Він не ходив не тільки на Тибет чи в Гімалаї, але навіть не виходив за межі Палестини. Нема чого.

Він народився у Вифлеємі та прожив тридцяти років у смиренному Лазареті, якщо не рахувати втечу в Єгипет незабаром після народження. Назарет залишав тільки заради святкових молитов у Єрусалимському храмі. Та й то, щоб виконати Закон і не давати приводів дорікнути Собі будь у чому.

Безпідставні чутки про Христові «мандрівки» народжуються не на Сході, а на Заході. Це західний обиватель, втративши свою віру, формує суспільне замовлення на подібні байки. Західній людині хочеться пояснити для себе Христа, не вдаючись ні до молитви, ні до каяття. Комусь, можливо, хочеться кинути тінь на особистість Ісуса, щоб було зручніше відмахуватися від голосу власної совісті чи від моральних вимог християнства. Так чи інакше, найновіші спроби «одружити» Христа чи «відправити» Його на Тибет — це іскри того безбожного вогнища, котре давно палає в Європі та пожирає зсередини колись християнську цивілізацію.