Як свідчить історія, мучеництво — найефективніше місіонерство. Саме на прикладі мучеників сотні язичників звернулись до Христа. Вірність до смерті діє сильніше за будь-які аргументи. Житія вказують нам на безліч прикладів гідної подиву, надзвичайної вірності Господу, вірності серед надлюдських страждань. Про багатьох святих розповідають історії, які сьогодні більшість вважала б за вигадки. Наприклад, про те, що мученики виживали після смертної кари або що з відрубаних голів лилося молоко, або про те, що в серці Ігнатія Антиохійського були слова «Ісус Христос». З’явилася навіть теорія про те, що провідний агіограф православ’я — Димитрій Ростовський — переписав деякі вигадки католицьких монахів про страждання мучеників.
Але звідки ця недовіра до житійної інформації?
Наша цивілізація дуже розніжена. Ми звикли жити в теплі й затишку, в комфорті й безпеці. Ми звикли до побутової техніки, телефону, телевізора, опалення, комп’ютера, а тепер вже й до світової мережі інтернет і надшвидкої електронної пошти. Про всі ці принади попередні покоління навіть і гадки не мали.
Звиклі до того, що всі наші повсякденні та вигадані потреби легко задовольняються, ми з обуренням сприймаємо будь-який дискомфорт. А як дійде до болю та страждань — поспішаємо позбавитися будь-якою ціною і якнайшвидше. Навіть реклама ліків грає на цьому нетерпінні, обіцяючи швидке одужання, а усілякі «прискорені курси» вивчення мов мають успіх тільки завдяки цій нашій розніженості.
Нам, що засвоїли таке комфортне існування, важко повірити, що ще два-три покоління тому більшість людей знаходили щастя і втіху в житті без телефону і телевізора, а тільки одне століття тому спокійно жили без центрального опалення, водопостачання та електрики в будинках. (Це не заклик повернутися назад до лісу, автор цих рядків говорить лише про різницю сприйняття).
Тим більше нам важко повірити, що люди легко співіснували з тим, що сьогодні здається не те що незручністю, а просто незносною мукою — необхідністю пересуватися пішки або на конях на великі відстані, куховарити в печі, а не на газовій плиті, читати при свічках (через відсутність електрики) та безліччю інших побутових дрібниць, які наповнювали та наповнюють кожний день життя звичайних людей.
Така ж значна різниця спостерігається і в сприйнятті страждань і болю. Солдати царської Росії виживали після «проходу через стрій», каторжники поверталися живими та працездатними з Сибіру. Вже у ХХ столітті люди виживали навіть у сталінських таборах, під час Вітчизняної війни. Якщо ви знаєте про такі муки з розповідей самих потерпілих, якщо ви читали «Архіпелаг ГУЛАГ» О. Солженіцина або «Сад Гефсиманський» І. Багряного, ви розумієте, про яку різницю сприйняття йдеться.
Саме цим і пояснюється скептичне ставлення сучасної «постхристиянської» цивілізації до зображення численних надлюдських страждань святих мучеників, викладених в «Житіях святих» святителя Димитрія Ростовського. На жаль, така недовіра спостерігається подекуди і серед християн — отрута розніженості комфортом та цивілізацією проникла і сюди.
Ось, наприклад, що розповідається про життя святого Севастіана та мучеників, що постраждали разом з ним: «Святого Тивуртія зрадив псевдохристиянин Торкват. Суддя, що так і не домігся зречення, звелів поставити юного Тивуртія на розжарене вугілля, але Господь зберіг його: Тивуртій ходив по розпеченому вугіллю, не відчуваючи жару. Кати відрубали голову святому Тивуртію. Невідомий християнин поховав святого. Торкват зрадив також святих дияконів Маркелліна та Марка і сановника Кастула. Після катувань Кастула кинули у рів і живцем засипали землею, а Маркелліну та Маркові цвяхами прибили ноги до пня. Вони простояли всю ніч у молитві, а вранці їх пронизали списами. Останнім був взятий на катування святий Севастіан. Його допитував особисто імператор Діоклітіан, і, переконавшись у непохитності святого мученика, наказав відвести його за місто, прив’язати до дерева і пробити стрілами. Дружина сановника Кастула, Ірина, прийшла вночі, аби поховати святого Севастіана, але знайшла його живим і принесла додому».
Здалося б, події неймовірні. Однак лише для нас. Українському чи російському кріпаку набагато легше було повірити в страждання, які перенесла, наприклад, свята Катерина, тому що він сам переживав таке, що можна було порівняти з тими муками: його до напівсмерті били плітьми слуги його господаря — і він виживав. В’язню сталінських таборів (взагалі людині, що пережила екстремальні ситуації) не потрібно пояснювати, як міг вижити святий Севастіан після того, як був проп’ятий стрілами, або який-небудь мученик, що був вийнятий з печі і залишився живим, — тому що такий в’язень сам помирав щодня і власне виживання дивувало його значно більше. Тим більше, що окрім можливостей власного організму є ще й благодатна допомога Святого Духу.
Ми не лише примудряємося не помічати допомогу Божу, ми ще й можливості людського організму часто ставимо в рамки власного стереотипу. Взяти хоча б Книгу рекордів Гіннесса або телепрограми на зразок «Кунсткамери» — на що здатна людина. Люди роблять фантастичні дурниці заради короткочасної слави або грошових знаків. Якщо марнославство може заставити людину реалізувати максимум здібностей, то вже тим більше з Божою допомогою людина здатна на більше.
Факіри ходять по вугіллю, йоги сплять на цвяхах, маги палять себе вогнем або ковтають шаблі — і світ захоплено аплодує, приймає все на віру, але коли мова заходить про страждання святих мучеників або подвиги преподобних пустельників і затворників — скептики знову посміхаються: це ваші попи понавигадували. Очевидна вибіркова довірливість — людина боїться з’єднати чудо й Церкву, адже такий висновок вимагає визначення свого ставлення до Церкви й визнання своєї невідповідності моральним нормам, перед якими ставить Церква своїх вірних. Значно легше жити із Церквою, у якій нема чудес, — вона стає гарним пам’ятником «нашого славного минулого», а не живим організмом. Саме тому всі сучасні випадки зцілення від ікон або мощів, або просто в храмі зазнають різкої критики й недовіри, а в найкращому разі — перевірки якихось спеціальних комісій.
Навіть радянські вчені, що бачили чудеса факірів і йогів (що простромлювали шкіру товстими голками або ходили по гострих шаблях) і не заперечували їхню очевидність, будували теорії про «реалізацію резервних можливостей людського організму».
От хоча б один приклад з видання радянських часів (Дмитрук М.А. Вдохновение по заказу? — М.: «Знание», 1989. — С. 23): «Один йог зміг півдня пролежати під водою, налитою у велику скляну капсулу, — цей експеримент спостерігали багато вчених. Як тут не повірити в передання про святого, котрого кати живим закопали в землю, а через місяць селяни відкопали під час польових робіт. І святий... ожив». Якщо цьому готова повірити людина, пройнята радянським «науковим» атеїзмом, то нам уже точно нічого не заважає довіряти свт. Димитрію і його житіям. Крім, напевно, власної зніженості та скептичності.
Ті ж, у кого вистачить сміливості не побоятися бути осміяними «освіченими» скептиками й сприймати житія мучеників не як гарні казки, а як історичні події, можуть сміливо взивати до них: Святі мученики, моліть Бога за нас!
Для довідки
Статистичні дані, зібрані Свято-Тихонівським богословським інститутом. (Оцінка статистики гонінь на Російську Православну Церкву (1917–1952 роки) Н.Є.Ємельянов).
В історії Всесвітньої Церкви ніколи не було таких масштабних і всеохоплюючих, довгих і безперервних гонінь, як у Росії в XX столітті. У перші три століття існування християнства гоніння носили локальний характер і тривали не більше кількох років. Навіть найстрашніше гоніння Діоклітіана та його спадкоємців, що почалося в 303 р., тривало лише 8 років. 2500 святих вшановувала Російська Православна Церква на початку ХХ століття, з них російських святих — 450. До січня 2004 року 1420 новомучеників прославлені Російською Православною Церквою в сонмі святих мучеників і сповідників. Їхня кількість зростає з кожним засіданням Священного Синоду.
Перша хвиля гонінь (1917–1920 роки) — було розстріляно понад 15000 чоловік, загальне число репресій близько 20000. Майже всі сутички, всі арешти закінчувалися розстрілами. Друга хвиля гонінь (1921–1923 роки) — близько 20000 репресій, розстріляно близько 1000 чоловік. Гоніння 1932–36 років. «Безбожна п’ятирічка», названа так за поставленою метою: знищення всіх храмів і віруючих. Незважаючи на гоніння, які можна порівняти за розмахом з гоніннями 1922 року, провал «Безбожної п’ятирічки» — у переписі населення 1937 року православними віруючими назвали себе 1/3 міського населення та 2/3 сільського, тобто більше половини населення СРСР. Четверта хвиля — 1937–38 роки. Страшні роки терору. Прагнення знищити всіх віруючих (включаючи й оновленців). Ця хвиля гонінь приблизно в 10 разів перевищує за арештами гоніння 1922 року (а за розстрілами в 80 разів). Розстріляний кожен другий (близько 200000 репресій й 100000 страт у 1937–38 р.).
