Христос воскрес! Ще раз судилося нам дожити до цього Свята свят і Торжества торжеств. Ще раз пропонується нам прийняти в себе радість, рівної якій немає на землі, світло, з яким ніщо не може зрівнятися, відчути, побачити, усвідомити те, чого, за словами Апостола, не бачило око, не чуло вухо, що не приходило на серце людині, але що Бог приготував люблячим Його (1 Кор. 2, 9).
Христос воскрес! Як давно намагається світ розвінчати цю приголомшливу звістку, позбавити сенсу це вітання, цей радісний вигук. Нам не лише намагаються довести те, що не воскрес Христос, але й те, що Його Самого ніколи не було, що все це вигадка, обман, підробка. А між тим Апостол каже: Якщо Христос не воскрес, то марна віра ваша (1 Кор. 15, 17). Позбавте християнство цієї пасхальної радості, відніміть у нього Великдень ― і що залишиться? Дійсно, так мало... Залишиться смутний спогад про дивного Вчителя, Його слова про любов і смирення, залишиться сумна історія ще однієї трагічної невдачі. Залишиться цинічна думка: що може ця проповідь любові й братерства у світі, в якому все одно завжди торжествують Пілат та іуди, фарисеї та начальники, в якому все одно все й завжди побудовано тільки на силі, тільки на страху, тільки на примусі? І, власне кажучи, саме це й хочуть довести з незапам'ятних часів усі вороги Христа і християнства.
Вже тоді, біля Хреста, на якому мучився Він, стояли вони, ці вороги, і з посмішкою говорили: «Ти казав, що Ти Син Божий, так от зійди з хреста, і ми повіримо Тобі. Уповав на Бога ― так нехай Він допоможе Тобі». І Христос не зійшов з хреста, і Бог, мабуть, не відповів на Його крик: Боже Мій, Боже Мій! для чого Ти Мене покинув? І якщо цим криком, цим стражданням, цією смертю закінчується християнство, то воно ― дійсно кінець усіх надій і всіх ілюзій. Зло торжествує, остаточно й беззастережно.
Перед ним поступається все: і слабкі спроби Пілата дотримати справедливості, і любов учнів, які, кинувши Його, втекли, і жалість, і мужність. І залишається тоді лише прийняти сумну логіку, яка давно вже знайшла своє вираження в так званій народній мудрості: з вовками жити ― по-вовчому вити, сила солому ломить, своя сорочка ближча до тіла... Тоді у світі запановує така безпросвітна мла, що вже нічого не хочеться, тільки б якось прожити це коротке життя, намагаючись якомога частіше забуватися, йти від неї. Залишається повірити розпачу блоківського вірша:
Будьте ж довольны жизнью своей
Тише воды, ниже травы!
О, если б знали, дети, вы
Холод и мрак грядущих дней!
Але приходить великодня ніч. Ніч, коли немає оманливого світла, коли всі заглиблені в темряву, все, здавалося б, відповідає тому мороку, що панує на землі. Це повторюється щороку протягом тисячоліть, і ми збираємося до храму. І в ньому теж темно. І посередині ― все та ж печера з мертвим Страждальцем. І тихо лунають все ті ж сумні похоронні пісні. Нам ніхто нічого не говорить і не пояснює: немає пропаганди, немає гучних слів, немає розрад. Але ми не чекаємо людських слів і доказів, вони все одно ніколи й нічого не довели. І ось ми виходимо з храму зі свічками в руках. Яке слабке, яке переривчасте це світло! І як мало його в цьому зануреному в пітьму світі!
Ми обійшли храм і підійшли до закритих дверей. Ось так само колись дуже давно жінки прийшли до гробу і запитували себе: Хто відвалить нам камінь від дверей гробу? ― Бо камінь цей був дуже великим.
І над нами сьогодні все той же камінь ― камінь невіри, камінь світу, який ні в що не вірить, який живе лише одним днем, світу, в якому торжествують тільки сила і страх.
Привалений камінь, закриті двері, і вітер намагається погасити слабке полум'я свічок... Що можемо ми проти цієї всесвітньої чорноти, всесвітньої порожнечі, ми, маленька купка людей, ніким не визнаних, над вірою яких сміється і знущається світ?
Хто пережив цю хвилину мовчання, сумнівів і маловір'я тут, біля цих закритих дверей, перед цим вічним каменем, той знає, про що я говорю. І ось голос священика вимовляє тільки два слова, все ті ж два слова: Христос воскрес!
Два слова! Ні пояснень, ні доказів. Цей голос тільки повідомляє і сповіщає: Христос воскрес! І диво відбувається, те ж диво, завжди те саме. Лине у відповідь радісний вигук: Воістину воскрес! І приймає душа, приймає серце, приймає ці два слова щось найглибше і справжнє в нас. Відступають і ця ніч, і це мовчання, і відкриваються двері, і вступаємо ми в торжество Пасхи, і дізнаємося знанням безсумнівним і незаперечним, що ще раз на наших очах відбулася перемога. Перемога над злом, перемога над темрявою, перемога над ненавистю, перемога над страхом, перемога над смертю. Де твоє, смерте, жало? Де твоя, пекло, перемога? Воскрес Христос, і життя триває...
Обман, самообман, вигадка, легенда, психоз? Але невже обман і психоз можуть тривати дві тисячі років? Невже така нікчемна і слабка людина, що ті ж два слова можуть знову і знову тріумфувати в ній над усією цією лавиною пояснень та викриттів, що спрямована на неї і ллється на неї століттями?
Два слова, проти яких потрібно мобілізувати всі можливості, щоб зруйнувати їх... Ні, нам немає чого протиставити всій цій злобі, крім ось цієї пасхальної радості. Ми нічого не можемо ні довести, ні пояснити ― не можемо і не хочемо. Але якщо є на землі доказ, то ось він ― великодня ніч, пасхальна радість, пасхальне світло.
Христос воскрес із мертвих, смертю смерть подолав, і тим, що у гробах, життя дарував! Не бійся, мале стадо! Христос воскрес!
Не бійся, мале стадо! Бо співаємо ми в церкві сьогодні: Воскресіння день, і просвітимся торжеством, і друг друга обимемо. Рцем: братіє!..
Не бійся, мале стадо! Бо проголошується сьогодні перемога всім слабким, усім маловірним, усім тим, хто постив і не постив, хто чекав і не чекав, хто бажав цієї перемоги і хто не сподівався на неї. Усім відкриті двері, на всіх ллється це світло і ця радість: Христос воскрес!
