Підписатись на розсилку нових статей

С 2009 года журнал издается при поддержке Международного благотворительного фонда в честь Покрова Пресвятой Богородицы


Журнал «Отрок» приглашает авторов для сотрудничества! Пишите нам на адрес: otrok@iona.kiev.ua

Рекомендуємо відвідати

Свято-Троицкий Ионинский монастырь Молодость не равнодушна Покров Страничка православной матери Журнал Фамилия Ольшанский женский монастырь

Наші друзі

Кінохроніки № 3 (27)

Живий (2006)

Солдат-контрактник Кир (Андрій Чадов) повертається з Чечні. Друзі буквально витягли його «з того світу», проте лишилися там самі: тіла — у землю, справи — у теку «вибулі за смертю»... Виписавшись із лазарету, Кир стикається з цинічним начальником фінчастини, що наживається і на живих, і на мертвих. Несправедливість закликає до помсти.

На дорозі Кира збиває машина, а коли він опритомнює, до його багаття підсідають бойові товариші, що віддали за нього життя, — Ігор та Никич (Володимир Єпіфанцев, Максим Лагашкин).

Військова драма — жанр, що не терпить легковажності та фальшу. Для радянської людини вона була однією з найбільш адекватних можливостей розмови про вічне, про сенс буття. Наслідує цій традиції й «Живий», проте тут, мабуть, уперше робиться спроба поглянути на війну та мир, на життя з іншого боку.

Фільм Олександра Велединського — дивовижно яскравий, шокуючий, полемічний. Герої не соромляться у висловах, і за словом у кишеню не лізуть. Девіз фільму — «Відчуваєш, отже, живий». І режисер усіма можливими засобами, аж до провокації, намагається примусити глядача відчувати.

Творцям «Живого» вдалося показати пронизливий образ нашої епохи, сформулювати послання, що спроможне досягти душі сучасної людини. Вдалося вималювати реалістичний, далекий від сусального ідеалу образ священика, і, найголовніше, уникнути моралізаторства та поблажливо-повчальної інтонації. Глядачам даний шанс поглянути на чуже життя (а в ідеалі й на своє) з точки зору вічності й згадати про Воскресіння й вічне життя, про Того, Хто Своєю смертю переміг смерть і повалив ворота пекла.

Лабіринт Фавна (2006)

«Лабіринт Фавна» мексиканського режисера Гільєрмо дель Торо — справжнісінька чарівна казка. Проте дуже помиляється той, хто захоче знайти в ній пасторальну розвагу: картина надто жорстока і натуралістична. Але вона заворожливо прекрасна, це глибоке та багаторівневе оповідання, вкрай насичене символами й подіями.

Іспанія Франко, рік 1944. Десятирічна Офелія разом із матір’ю, що ось-ось має народити, приїжджає у командну ставку до свого вітчима капітана Видаля, фашистського офіцера, що веде бій із загоном партизан, що засіли у лісі. Тут Офелія знаходить стародавній кам’яний лабіринт, у якому зустрічає Фавна. Дівчинка дізнається, що насправді є принцесою Моанною, дочкою володаря підземного царства. Щоб повернутися до чарівного світу, вона має пройти три випробування до того, як настане повня.

Безумовне достоїнство «Лабіринту» в тому багатстві інтерпритацій, яке може собі дозволити глядач цієї стрічки. Для одних це «боротьба проти сил зла», для інших — мрії дівчинки, що намагається втекти у вигаданий світ від кошмару дійсності.

Зникла принцеса у казковій традиції — алегорія душі, що спустилася у грубий матеріальний світ та забула про своє небесне призначення. Щоб повернутися до золотого царства свого батька, їй потрібно не тільки відмовитися від звичної реальності, але й пожертвувати чимось надзвичайно важливим.

Над містеріальним культом Великого Пана торжествує ідея самопожертви — ідея, якій ніде взятися у світі, пронизаному магією, допоки його не перетворить Християнство.

Батько солдата (1964)

І через півстоліття після свого створення фільм «Батько солдата» нагадує про забуті нині честь, мужність і доброту.

Події фільму розгортаються в роки Великої Вітчизняної війни. Старий грузинський селянин Георгій Махарашвілі їде побачитись із сином танкістом, котрий потрапив у шпиталь. Але діставшись до лазарету, дізнається, що той уже одужав і відбув на фронт. Бажаючи зустрітися з сином старий сам стає солдатом, проходить численні випробування і переможцем вступає в Берлін. 14 квітня 1945 року омріяна зустріч батька і сина відбудеться, та, на жаль, буде недовгою.

Ім’я Георгія Махарашвілі для багатьох поколінь стало синонім до слова батько. Це той самий батько, котрий вирушив на пошуки сина, що пішов у країну далеку.

Недарма названий Георгієм — хліборобом, він ніжно і шанобливо ставиться до землі та її плодів, він сам — могутня гілка давнього древа його батьків, про яких він розповідає однополчанину. Старий радіє виноградній лозі, що росте на чужій землі, як рідній. Селянська міцна натура і захищає душу головного героя від озлоблення, від бажання мститися, що б там не було.

Картина, вперше показана 9 травня 1965 року в кінотеатрі «Руставелі» у Тбілісі, мала великий успіх не лише в Радянському Союзі, але і за кордоном, отримала кілька нагород, у тому числі й премію «Капітолійський Юпітер» на Міжнародному кінофестивалі в Римі у 1967 році. Виконавець головної ролі актор Серго Закаріадзе був ушанований Ленінською премією.

Режисер картини Резо Давидович Чхеїдзе, відсвяткувавши у грудні 2006 року 80-річчя, не збирається відпочивати, а має намір знімати нові стрічки. Фільм із робочою назвою «Свіча, запалена біля Гробу Господнього» вже майже завершений. У ньому розповідається про людей, які реставрують у горах стародавній православний храм. Одну з головних ролей зіграла Лідія Федосеєва-Шукшина.

Сталкер (1979)

Дія стрічки Андрія Тарковського, знятої за мотивами повісті А. та Б. Стругацьких «Пікнік на узбіччі», відбувається у якійсь забороненій Зоні, де, за чутками, існує кімната, котра виконує найзаповітніші бажання. До неї, кожен зі своїх причин, вирушають модний Письменник і авторитетний Професор, а веде їх провідник — Сталкер.

Троє подорожніх пересуваються заплутаним маршрутом у місці, яке існує одночасно скрізь і ніде, яке не піддається локалізації. Простір «Сталкера» — внутрішній пейзаж людської душі, і шлях героїв можна описати як сходження розуму в серце: це болюче занурення в глибину самих себе, шлях, що веде до пізнання, втрати і докорінної зміни.

Звідси, як попереджає своїх супутників Сталкер, ніхто не повертається тим самим шляхом, яким прийшов сюди, що виключає і зворотній рух у часі: хто пройде крізь Зону, не зможе залишитися таким, яким був до зустрічі з нею.

У «Сталкері» Тарковського відбивається і час, і вічність: соціальні сподівання кінця 70-х, і передчуття глобальних катастроф (стрічку знято ще до трагедії на Чорнобильській АЕС), і апокаліптичне очікування кінця всіх часів.

Заворожливий, тонкий і неймовірно красивий, «Сталкер» є однією з найглибших стрічок вітчизняного кінематографу, цінність якої не в’яне і через десятиліття.

Опублiковано: № 3 (27) Дата публiкацiї на сайтi: 05 November 2007

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв

Кінохроніки № 3 (27)

Валерія Єфанова
Журнал «Отрок.ua»
Живий (2006). Лабіринт Фавна (2006). Батько солдата (1964). Сталкер (1979).
Розмiстити анонс

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: