Біблія — це не книга, а різноманіття книг, що написані Церквою для Церкви і про Церкву. І, певна річ, головною діючою особою цих книг є Глава Церкви — Христос. «Як у арфі з великої кількості струн добувають одну мелодію, так само у Біблії сила-силенна книг говорить про одного Христа», — казав Августин блаженний.
Якось до святителя Іоанна Сан-Франциського підійшли на вулиці протестанти з пропозицією:
— А хочете, ми вам розповімо про Біблію?
— А хочете, я вам розповім про Церкву, котра написала Біблію? — відповів владика.
Вперше слово «біблія» (у перекладі з гр. «βίβλος» — книга) стосовно величезної кількості священних текстів використав свт. Іоанн Златоуст. Він узагальнив цим словом усі старі та новозавітні свідчення про Христа, котрі Церква збирала, зберігала і досі береже, немов коштовний скарб. Адже Писання, власне, є іконою Христа. Без Церкви у Святому Письмі Його просто не помітиш. Як не помічали Його гностики перших століть, привласнюючи собі, кожен у власний спосіб, авторство Євангелія, як не помічав Його Л.Толстой зі своєю власною версією християнства. Не помічав Його також муж ефіопський, скопець, вельможа Кандаки, цариці ефіопської (Діян.8, 27). Він їхав із Єрусалима з таким щирим і по-дитячому природнім релігійним натхненням, що продовжував читати пророка Ісайю навіть на рипучому возі. На думку блаж. Ієроніма, у цей момент, «тримаючи книгу і розмірковуючи про слова Господні, він все ж не розумів Того, Кого поза власною свідомостю шанував у книзі».
— Чи розумієш, що читаєш? — спитав апостол Филип.
— Як можу розуміти, коли ніхто не навчить мене? (див. Діян.8, 30–31).
У відповідь «Филип показав йому Ісуса, що крився, заточений у книзі», — писав блаж. Ієронім. Допитливий, читаючий ефіоп довірився Церкві в особі Филипа й здобув Христа — він хрестився.
Завдяки книгам Старого Завіту ми маємо можливість скористатися тими словами, які знаходили для своєї молитви до довгоочікуваного Месії—Спасителя святі письменники Біблії. У Старому Завіті Господь розкривається як Наречений, на якого очікує наречена. Новий Завіт — це одкровення про життя у Христі. Ось які, наприклад, приголомшливі за своєю силою і виразністю євангельські одкровення про Боголюдство Іова Многостраждального: Та я знаю, що мій Викупитель живий... і з тіла свойого я Бога побачу (Іов. 19, 25–26). І ось як відкривається Господь Луці й Клеопі після Свого Воскресіння в Новому Завіті: І Він почав від Мойсея, і від Пророків усіх, і виясняв їм зо всього Писання, що про Нього було (Лк. 24, 27). Та Писання і його тлумачення було лише приготуванням до таїнства, в якому, власне, і розкривається Христос: І ото, коли сів Він із ними до столу, то взяв хліб, поблагословив, і, ламаючи, їм подавав... Тоді очі відкрилися їм, і пізнали Його (Лк. 24, 30–31). Усе здійснюється так само, як на звичній нам літургії: Євхаристії неодмінно передує читання, співи і пояснення текстів Святого Письма. Таким чином, саме в Церкві, у Христі вистраждані людством рядки Святого Письма набувають свого сенсу, буквально втілюються. «Діло Христове — витвір Церкви, — писав священномученик Іларіон (Троїцький), — виходячи з цієї головної думки, ми маємо розмірковувати і про Святе Письмо».
Церква у своїй літургійній творчості користується практично всім різноманіттям біблійних текстів. Молитви свої церковні письменники брали і беруть зі Святого Письма. «Церковні письменники, — пише свт. Іриней Ліонський, — поставили книги Святого Письма у нерозривний зв’язок із самим церковним життям». На думку сщмч. Іларіона (Троїцького), «Благодійна сила Святого Духу діє і через Таїнства Церкви, і через устав життя церковного, діє вона як богодуховне слово Боже і через книги Святого Письма». Саме тому читання Письма необхідне просто для повноцінної, розумної участі людини в благодатному житті Церкви.
Завдяки текстам Святого Письма людина занурюється в зовсім інший вимір свого життя. І навіть коли не розумієш до кінця значення прочитаного, все-таки сила біблійних почуттів і переживань залишає свій відбиток на серці людини. У цій гамі почуттів можна віднайти як найсвітліші, так і найтемніші грані людської натури. Вони дають можливість зупинитися на якомусь епізоді свого життя і роздивитися себе в ньому тверезо і неупереджено, взяти перші слова для свого першого щирого прохання, почути правильну ноту для своєї молитви серця, побачити себе трохи митарем, а десь і фарисеєм, трохи законником, а десь і блудницею, когось пожаліти і помолитися за нього, але водночас відчути молитву і жалість до себе Христа. Адже «Церква — це молитва до Отця у Христі», — писав славнозвісний літургіст о. Ніколай Афанасьєв.
Через Писання Господь, немов диригент, може лише правильно налаштувати людське серце, а далі людина живе і молиться сама.
Проте іноді Господь без посередників відкривається люблячому Його серцю. І в історії Церкви відомі такі випадки, коли святе життя передує Писанню. Ось, наприклад, епізод з життя Марії Єгипетської: «Коли авва Зосима почув, що зі Святого Письма говорить напам’ять свята подвижниця — від книг Мойсея та Іова і зі псалмів Давидових, — тоді спитав преподобну: «Де, мати моя, навчилася ти псалмам та іншим Книгам?» Вона всміхнулася, почувши це питання, і відповіла так: «Повір мені, людина Божа, жодної не бачила людини, окрім тебе, з тих пір, як перейшла Йордан. Книгам і раніше ніколи не вчилась, ні співу церковного не чула, ані Божественного читання. Хіба що Саме Слово Боже, живе і всеохоплююче, вчить людину всякому розуму».
«По-справжньому, — пише свт. Іоан Златоуст, — ми не повинні були б мати і потреби в допомозі Писання, а слід було б вести життя таке чисте, щоб замість книг слугувала нашим душам благодать Духу. Та оскільки ми відкинули таку благодать, то скористаємося вже хоча б другим шляхом». Адже відомо, що в перші три століття нашої ери визначеного канону текстів Святого Письма практично не було, але вже існувала Церква. Були апостоли, котрі писали ці тексти для повчання членів Церкви. А якщо казати про декілька тисячоліть від створення світу і до часів Мойсея, то ні про яку Біблію ніде не згадується. Проте Бог відкривався люблячим серцям своїх праведників. І на цих шляхах Одкровення народжувалася Церква Христова.
Писання може бути поводарем на шляху до Церкви. Та лише в Церкві воно справді живе і залучає людину до життя Церкви. Саме в Церкві, на думку митрополита Антонія (Блума), життя кожного християнина — це вже Святе Писання, тому що воно розповідає про те, як Господь рятує людину. Воно, як і біблійні тексти, слугує одкровенням про Христа і Його Церкву в цьому світі.
