Схіархімандрит Гавриїл (Бунге). Господи, навчи нас молитися
Для багатьох сучасних християн молитися — означає брати участь у богослужінні. Проте для біблійної людини і отців Церкви була природньою не лише участь у спільній молитві, але й регулярне занурення в молитву особисту. Численні молитовні традиції, що дійшли до нас, та дрібниці, що стали вже звичними, — чи то місце і час молитви, чи тембр і гучність голосу, чи поза нашого тіла, чи колінопреклоніння та поклони, чи хресне знамення, чи здіймання рук і зведення очей до неба, — не анахронізми, не просто символи, а важливі складові духовного дíяння.
У своїй книзі схіархімандрит Гавриїл (Бунге) на основі глибокого особистого досвіду молитви та серйозних знань святоотецьких праць відкриває нам доступ до скарбниць Передання.
Уродженець Кельну, Габріель Бунге вступив до ордену ченців-бенедиктинців у віці двадцяти двох років. Він прожив у монастирі Шеветонь у Бельгії вісімнадцять років, а тоді з благословення духівника заснував скит у віддаленому від доріг місці Швейцарських Альп і живе там відлюдником уже понад тридцять років. У 1961 році, коли йому виповнився двадцять один рік, він познайомився з грецьким православ’ям. У 2010 році він прийняв православ’я, а через рік його було пострижено у велику схиму. Сьогодні Гавриїл (Бунге) — відомий патролог і богослов, автор цілої низки книг, перекладених багатьма європейськими мовами. Його богословські праці присвячені творінням древніх отців Східної Церкви. Він відомий у християнському світі передусім як дослідник життя та спадку Євагрія Понтійського, видатного християнського богослова та аскета IV століття. Отець Гавриїл завжди бачив у східному християнстві правдиве життя і послідовно рухався до нього. Він прийняв православ’я зі словами: «Я хочу померти в спілкуванні з Істиною».
Олексій Арцибушев. Милосердя двері
Олексій Петрович Арцибушев народився в селі Дівеєво, біля Дівеєвської обителі, поряд з нею минуло його дитинство. У 1946 році Арцибушева було заарештовано у «церковній справі непоминаючих», і за вісім місяців слідства на Луб’янці він пройшов усі кола пекла, які описав у своїх спогадах. За участь у «антирадянському церковному підпіллі» був засуджений до шести років виправно-трудових таборів з наступним вічним засланням за полярне коло. Після реабілітації у 1956 році став членом Спілки художників СРСР.
Проза Олексія Петровича Арцибушева — живе свідчення очевидця, що пройшов крізь жахіття таборів, але не втратив віру в Боже милосердя і в милосердя людей. Автор — дивовижна людина: щира і талановита, чесна перед собою і читачем.
Це книга про мужність і здатність виживати та залишатися людиною. Це емоційна, безжальна до себе сповідь. Спогади в’язня ГУЛАГу — це й філософія, і пригоди очевидця з досить точними психологічними портретами.
Читачам напевне буде цікавий автор-християнин з темпераментом Мойсея Муріна, зі своїми злетами й падіннями, автор, що пройшов через різні випробування і до глибокої старості зберіг свій незламний характер і буйну вдачу. Автор, як правило, не виправдовує і не засуджує, не дає оцінок, але залишає за читачем право потрудитись і зрозуміти всю складність проявів людської сутності.
Священик Андрій Лоргус. Закоханість, любов, залежність
Запитайте будь-кого: що є протилежністю любові? Напевне більшість відповість: ненависть. Але це лише на перший погляд. Любов і ненависть — дві сторони однієї медалі, які проявляються під впливом обставин. Насправді протилежність любові — байдужість.
Але в любові є викривлення — залежність. Залежність і байдужість — ось дві крайності. Як маятник, коли я або «зливаюся», або не хочу тебе бачити. Але ж у справжній любові ми стоїмо поруч, а не зливаємося. Коли в основі стосунків двох людей лежить не любов як союз, а залежність, то найчастіше вони нещасливі в шлюбі, скільки б років цьому шлюбу не було.
Любов дається людині по-різному. Спершу дитяча, симбіотична, пізніше чуттєва, егоцентрична. А якщо людина йде далі цим тернистим шляхом, то вона відкриває і любов особистісну. Але понад усе — любов духа! І всі ці етапи — це шляхи любові.
Тому, хто шукає і жадає, любов відкривається поступово, спершу як чуттєва, тоді як душевна, пізніше як особистісна і лише потім — духовна. Не можна полюбити ні ближнього, ні самого Бога, перелітаючи через «земне». Належить пройти всі шляхи і здійснити всі свої відкриття.
Зоя та Миколай Пестови. Від Савла до Павла. Знайдення Бога та любові
Ця книга для всіх, хто хоче дізнатися про життя минулого століття «з перших вуст».
Микола Євграфович Пестов — богослов, історик Православної Церкви, доктор хімічних наук, професор. Зоя Веніамінівна, його дружина, до революції почала свій християнський шлях в Російському студентському християнському русі, близько знала Олексія та Сергія Мечевих. У 1920–30-х роках разом зі своїм чоловіком переживала обшуки та арешти і допомагала йому, що мав сміливість не лише тримати і розмножувати в домі християнську літературу, але й давати її численним друзям. Багато людей пройшло через їхній дім: і майбутні мученики, ще молодий тоді Олександр Мень, і майбутні єпископи та священнослужителі, і миряни.
Мемуари Зої Пестової — спогади людини, що прожила важке та праведне життя. А життя Миколи Пестова — це «шлях з темної країни безвір’я у світле Христове Царство». Можна сказати, що Микола Євграфович був людиною, яка побачила цей шлях і пішла ним. Що б не траплялося в його життя, він говорив: «Слава Богу за все», — і умів просто радіти.
«Я вірю, що дідусь і бабуся, пройшовши довгий, непростий шлях, дійшли наприкінці цього шляху до Землі Обітованої. І знайшли там свою Досконалу Радість», — пише їхній онук, протоієрей Миколай Соколов.