Зараз коханням називають майже все, що відбувається між чоловіком і жінкою. Воно в кожній пісні, у кожному фільмі й романі, а також на парканах, білбордах й етикетках спідньої білизни. Уміло взявши в обіг гучне слово, яке апелює до кожного смертного, рекламісти й мас-медіа вкладають у нього все, що здатна «з’їсти» людина, котра шукає кохання.
Та чи існує вічне кохання — не в абстрактно-книжковій реальності, а в повсякденності? Чи існує кохання одне-єдине — не таке, як у жарті «кохання одне, а партнери змінюються»? Чи існує взагалі кохання, і чи для кожного воно?
Щоб не погрузнути в порожніх роздумах, важливо визначитися з поняттям. Уже багато років не можу знайти визначення кращого, ніж дає тлумачний словник Ожегова. Там сказано: «Кохання — почуття глибокої самовідданої прихильності».
Мені відомо немало зворушливих історій про вічне кохання. Але, на жаль, усі вони взяті або з книжок, або з фільмів, або з неперевірених джерел. І мені захотілося поділитися з читачем історією, яка для мене є особливо дорогою. Сталася вона в моїй родині.
Під час Великої Вітчизняної війни залізницю, хоча вона й була громадянським об’єктом, перевели на воєнний стан. Мій прадід Василь працював на залізниці міста Х і був великим начальником. На службі його любили й поважали за невичерпне почуття гумору й простоту. Удома на нього чекали кохана дружина Ганнуся й троє дітей, а також четвертий, який мав ось-ось народитися.
Одного разу вночі дружині стало несподівано зле, й довелося терміново везти її до лікарні. Решту ночі прадід сидів під вікнами лікарняної палати, чекаючи на «вирок» лікаря. Потім були якісь списки аналізів, ліків, призначень — час то мчав навскач, то ледве повз. Як відомо, в ті страшні воєнні часи з дисципліною було суворо, особливо це стосувалося запізнень. Час був виключно дорогий, часто дорожче самого життя. Спізнитися на роботу можна було не більше ніж на п’ятнадцять хвилин — тоді загрожувала тільки догана. Але якщо затримка була хоч на хвилину більше, то замість догани виносився вирок — без суду й слідства. Ні багато ні мало, це прирівнювалося до дезертирства й означало пряму дорогу до штафбату — батальйону смертників.
Прадід не зміг попрощатися ані з дружиною Ганнусею, ані з дітьми, ані зі слабенькою дівчинкою, яка з’явилася в той день на світ, — довгоочікуваною донькою. Він спізнився на шістнадцять хвилин, й остання хвилина стала вирішальною. Не пояснив їм, що Батьківщину він не зраджував, що все це безглуздо, що їх він кохає більше за життя. Не пояснив, але довів. Похоронка прийшла в 1943-му — для штрафника він дуже довго «протримався». Для своєї родини він був і залишається не штрафником, а героєм, що віддав своє життя за Батьківщину.
Місце його загибелі всі ці роки нікому з нас не було відоме. Багато років мій батько марно шукав сліди свого діда на стежках Великої Вітчизняної. І ось кілька років тому батько, який виріс за сотні тисяч кілометрів від української землі, проїжджав неподалік міста Ізюм. У 1943 році тут була одна з найбільших битв, на пам’ять про яку збудовано величезний меморіал. Батько зупинив машину й вийшов до пам’ятника. У переліку загиблих значилося багато «штрафників». Пробігаючи очима переліки, батько раптом побачив знайоме ім’я: С. Василь Назарович. Дати народження й смерті збігалися з прадідовими. Почали робити запити в архіви. Ніщо не заперечувало вірогідність того, що це він, хоча й чітких доказів знайти також не пощастило — зі штрафниками не дуже тоді возилися. Але батько вірить, що це те саме місце. Адже більш ніж півсторіччя тому прадід захищав ту землю, яка пізніше стане й моєю батьківщиною, місцем, де я народилася й виросла.
Його дружина, моя прабабця, дожила до мого народження. На її честь мене назвали Анною. Спогади її дітей і онуків дуже схожі: вона ніколи не підвищувала голос і мала дивовижне смирення. Можливо, ця чеснота була плодом тієї надзвичайно важкої життєвої втрати, але не було в житті таких ситуацій, коли б вона зневірилася й почала нарікати. Про свого чоловіка вона завжди говорила так, що люди малознайомі могли подумати, що він не помер, а вийшов на півгодини за хлібом. Для неї прадідусь був живий, а тому ніхто ніколи не бачив на її обличчі траурного виразу. Його фотографія, найсвітліша й найрадісніша, завжди висіла на видному місці. Для неї він був живий... живий у вічності.
Шкода, що смирення не передається у спадок. Зате передається пам’ять поколінь, у якій завжди живі кохані. Упевнена, що такими історіями може поділитися майже кожна родина: у світі завжди були й будуть люди, що бережуть вірність до самого кінця, тому що смерть не має жодної сили ані над вічністю, ані над коханням.
Та чи може кохання бути одним-єдиним, на все життя? Сьогодні багато хто готовий повторити слідом за Ремарком: «Життя занадто коротке для одного кохання». Звісно, якщо розглядати кохання як джерело задоволення, нерозумно вірити, що воно може бути єдиним. До будь-якого задоволення неминуче звикаєш. А поклоніння підступному й ненажерливому богу «я» вимагає на вівтар усе нових приношень у вигляді свіжих відчуттів.
Сьогодні на перший план висувається любов до себе. Поради психологів передбачувані: йди, якщо розлюбила, знайди іншу, якщо з цією нудно, він не зміниться, краще одразу кинь. Такі поради вибудовано навколо рукотворного ідола самості. Головні заклики — не мучитися, розслабитися, отримувати задоволення й бути вільним. Коли бачимо в рекламних роликах пристрасно закохані пари, ми із заздрістю зітхаємо: у нас такого вже давно немає, а у них є. Вони можуть через п’ять, десять, двадцять років подружнього життя залишатися палкими й ніжними коханцями, а значить, це з нами щось не так. Значить, справжнє кохання попереду, й треба скоріше позбутися «торішнього снігу». Повіривши в казку, ми руйнуємо стосунки, в яких уже немає місця свічкам і романтичній музиці.
У реальності ж усьому свій час. Палка й пристрасна закоханість підозріла, якщо не прагне перерости в глибоке почуття. Звісно, бути бажаним важливо й приємно, але почуття не можна закатати в консервну банку, залишивши без змін. Бажання зберегти юнацьку закоханість, не розвиваючи її в глибоку прихильність, приречене ніколи не збутися. Закоханість — вибух, після якого або народиться цілий всесвіт, або утвориться повний хаос. Піддаючись бажанню отримувати задоволення, слідуючи поклику плоті, раз у раз вибухаючи, ми залишаємо після себе випалені пустелі, забуваючи, що від початку ми створені творити.
Коли ми закохані, подвиг здійснювати легко й радісно. Хочеться ризикувати життям, бігти на край світу. І це не умовно, у багатьох за плечима є такий досвід. Насправді, навряд чи це подвиг заради любові. Радше, насолода дарами закоханості, коли в радість будь-який тягар. Реальні подвиги повсякденного життя не такі яскраві й на перший погляд не заслуговують оплесків. Подвиг — це коли ламаєш зсередини себе, свою лінь, небажання, гордість, а потім уже робиш вчинок заради іншого.
Щоб перевірити себе на наявність у душі головного почуття — не з сучасних пісень, а за Ожеговим — можна пройти простий тест. А якщо в місті блокада — чи готова я ось з ним, не абстрактним принцом, а зі своїм чоловіком в капцях і халаті ділити останній шматок хліба? А віддати цілий, якщо знадобиться? А якщо йому ноги по коліно відріжуть, чи готова жити з ним? Не просто годувати-поїти, а саме жити як з єдиним і коханим чоловіком? А справою улюбленою готова заради нього пожертвувати, як дружина декабриста?
Припустимо, що трохи злукавивши, я відповіла «так» на всі запитання. А тепер головне питання до совісті. А якщо глядачів прибрати? Не на людях цей подвиг нести, де й похвалять, і пожаліють, та ще й допоможуть матеріально ті, хто особливо співчуває, а в глушині, де тільки вовки та ведмеді?
Вибір є — можна не любити, адже ніхто не примушує. Але уявити собі життя без любові страшно й холодно — навіщо все це? Для задоволень, які приїдаються? Для свободи, якою так інколи хочеться пожертвувати заради когось? Якщо вже обирати любов, то підписатися на те, що треба працювати над собою. Багато.
Мірилом справжності почуттів стали для мене слова з Євангелія. Всі їх можна втілити, варто лише посунути огидного божка «я» й поглянути на коханого, згадавши, як радісно триматися за руки. Любов довготерпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, але тішиться правдою, усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить (1 Кор. 13, 4–7).