Коктебель

Коктебельский пейзаж. 1900-і роки

Країна мрійників

Кажуть, сталося це в 1929 році. Блукаючи околицями Коктебеля, на гору Узун-Сирт піднялися поет і авіатор.

Вони стояли над урвищем і дивилися на море, на Карадаг.

Раптом поривом вітру з одного з них зірвало капелюх. Та капелюх не впав додолу, а на превеликий подив, високо піднявся над їхніми головами і опустився далеко позаду, на схилі.

Зацікавившись цим явищем, поет сам почав кидати його з кручі проти повітряного потоку. І щоразу капелюх високо злітав і опускався за гребінь.

— Так це ж висхідний потік! Уздовж усього схилу, протилежного до вітру! — вигукнув авіатор. — Тут можна літати на плане´рах!

Постоявши ще трохи, друзі почали спускатися в долину, жваво обговорюючи нову ідею. І менше ніж за три роки вона втілилися в життя.

Господин Хочу-Все-Знать

Я сам избрал пустынный сей затвор
Землёю добровольного изгнанья,
Чтоб в годы лжи, падений и разрух
В уединеньи выплавить свой дух
И выстрадать великое познанье.
М. Волошин

Справжнім відкривачем Коктебеля став поет Максиміліан Волошин. Ще в далекому 1903 році вони разом з матір’ю почали будувати на безлюдному березі, поблизу невеличкого болгарського селища свій дім. Без жодної прикраси, з пористого кримського каменю, на два поверхи, з численними галерейками, терасами, звивистими сходинками.

М. Волошин на порозі свого дому. 1930-і роки

Будівництво велося за кресленнями господаря і на його кошти, тому й затяглося на десять років. А коли на сірому безлюдному пляжі гордовито піднялася башта-майстерня з високими венеціанськими вікнами, широко розчиненими назустріч вранішньому сонцю, стало зрозуміло — будівля дивовижним чином вписалась у довкілля пустельного Коктебеля.

Володіючи таким багатством, Волошин не мав наміру ховатися. Його щира, відкрита до людей, природи і мистецтва душа бажала, щоб і двері будинку завжди були відчиненими. «Зараз у Росії немає ніде такого скупчення цікавих людей, як у будинку Волошина», — до такого висновку прийшов свого часу Валерій Брюсов.

І де ж їм було збиратися, як не у «великого Макса»? Веселий і жартівливий, мрійник і філософ, художник, талановитий оповідач, людина дивовижно ерудована і талановита, мандрівник, який пішки обійшов пів-Європи. Здавалося, на світі не існує того, чого б він не знав. Недарма в Парижі, де він замолоду вивчав літературу й живопис, Волошина називали не інакше, як «Пан Хочу-Все-Знати».

Талант Волошина, його високий інтелект і безмежна людяність дозволили перетворити Будинок поета на унікальний культурний центр. Сюди за натхненням і порадою приїздили мало не всі представники «срібного віку»: М. Цвєтаєва, В. Брюсов, І. Еренбург, А. Бєлий, М. Гумільов, О. Мандельштам.

Продовження історії з капелюхом

Волошин був невтомним генератором ідей, котрими щедро ділився з друзями та знайомими. Узяти хоча б історію з капелюхом.

На тій пам’ятній прогулянці поета супроводжував близький товариш і сусід — онук славного мариніста Івана Айвазовського — авіатор Костянтин Арцеулов. Його батьки жили у Феодосії. Сам він народився і виріс у Криму, однак небо вабило його більше, ніж море.

Ще тринадцятилітнім підлітком він змайстрував свій перший планер і вперше піднявся в небо. Справжня авіаційна кар’єра Арцеулова розпочалася в 1911 році, коли він, маючи за плечима лише один пробний виліт, примудрився отримати диплом пілота.

На початку Першої світової війни прапорщика Арцеулова як військового льотчика направили до Севастопольської школи авіації, яку вихованці прозвали Качинською за її розташування на річці Кача. Арцеулов літав у розвідку, проводив фотозйомку з повітря, брав участь у бомбардуваннях. На його рахунку більше двохсот бойових вильотів і двадцять повітряних боїв.

Війна в небі посилювалася, зростала потреба в нових літаках, а відповідно, і в льотчиках. Тому Арцеулова призначили керівником класу винищувачів у «Качі». Там саме сталося декілька тяжких аварій. Та й з фронту постійно надходили вісті про загибель авіаторів через нездатність вийти зі «штопора»*.

* Што´пор — в авіації — стан польоту або авторотаційна (та, що базується на самообертанні) фігура вищого пілотажу, що виконується на надкритичних кутах атаки по гвинтовій лінії невеликого радіуса за часткової чи повної втрати керованості.

«Штопора» тоді боялися навіть найдосвідченіші повітряні аси. Боявся його і Костянтин Арцеулов. Необхідно було діяти. «Не можу сказати, що, прийнявши таке рішення, я залишався спокійним. Адже парашутів тоді не було, і в разі помилки політ став би для мене останнім. Однак гартування нервів в останніх боях допомогло бути твердим у своєму рішенні».

Ученики авіаційної школи. Кача, 1912 год

І от 24 вересня 1916 року для перевірки своїх теоретичних висновків пілот навмисне ввійшов у «штопор» і вийшов із нього в горизонтальний політ, причому повторив це тричі протягом дня. З того часу «Штопор» Арцеулова, як і «Мертва петля» Нестерова, став невід’ємною фігурою вищого пілотажу.

Але тут спалахнула революція 1917 року, а за нею — і громадянська війна. Арцеулов як досвідчений авіатор продовжував готувати військових льотчиків (до речі, одним із його учнів був Валерій Чкалов). Випробовуючи літаки, працював у цивільній авіації і, звичайно ж, будував плане´ри — саме так, на французький манер, він називав свої літальні апарати — і шукав місця для їх випробування.

«Цілими днями блукав я горами східного Криму, спостерігаючи вільний політ грифів і вишукуючи придатне місце для дослідів з плане´ром. Ось тоді й привернув мою увагу Узун-Сирт, що простягнув свій довгий хребет між двома долинами. Цей чудовий бар’єр для північних та південних вітрів і морських бризів створював стійкі висхідні потоки обтікання».

Тим часом будинок Волошина стояв пусткою. Буремні роки розкинули його колись численних гостей по різні боки барикад. На деякий час і сам господар покинув оселю, але невдовзі повернувся. Почалися зазіхання на його власність. І, щоб якось захистити своє майно, Волошин звернувся до наркома освіти Луначарського з проханням видати йому дозвіл на облаштування в Коктебелі безкоштовного будинку відпочинку для письменників.

І пустельна земля почала оживати. Звідусіль потяглася сюди російська інтелігенція. Пам’ять про гостинність будинку Волошина була ще живою. У 1923 році тут побувало шістдесят гостей, і саме цей рік став новою точкою відліку в культурному просвітництві під егідою Волошина. Крім того, як згадує Костянтин Арцеулов, «Коли в 1923 році в Москві вирішувалося питання про місце всесоюзних плане´рних випробовувань, я, не замислюючись, запропонував Коктебель». На його думку, це унікальне місце ідеально підходило для випробування крилатих машин. І до численної когорти волошинських «обормотів» (так називали всіх коктебельських відпочивальників) почали долучатися люди не менш цікаві. Планеристи, підкорювачі небесних просторів. Люди наполегливі, молоді й енергійні. Вони їхали сюди звідусіль — пароплавами, поїздами, за власні кошти.

Ось що згадував авіаконструктор Олег Антонов про свій перший приїзд на змагання. «Вивантаження! Тиха Феодосія заповнена планеристами. На маленькому залізничному дворі тісняться найняті в довколишніх селищах, запряжені сірими волами мажари, чудово пристосовані для перевезення кукурудзи й сіна. Але для планерів... Їхні борти утикані по всьому периметру довгим загостреним пруттям. Везти на них наші крихкі апарати — те саме, що нести барабан на вилах! Табір планеристів розбитий на пологому пагорбі Кара-Оба´, поблизу Старого Криму. Лише ті планери, котрі пройдуть тут попередні випробовування, будуть відзначені техкомом великою честю — літати».

Тоді випробовування починали з маленької гірки і лише з дозволу технічної комісії літали з Узун-Сирта. За формою ця гора нагадує підкову, всередині якої знаходиться мілке солоне озеро. Повітря над ним завжди гаряче. Водночас з моря в долину постійно дме прохолодний вітер, витісняючи менш щільні повітряні маси над озером. Вони піднімаються вдовж крутосхилу вгору, утворюючи висхідні потоки, придатні для польотів. Таким чином, слова Леонардо да Вінчі «крила — це лікті, які спираються на повітря» цілком підходять для вітрів Узун-Сирта.

Отже, планер витягували з майстерні, льотчик сідав у кабіну, товариші тримали літальний апарат за хвіст і прикріплені до крил амортизатори. По команді відпускали хвіст, а ті, хто тримали амортизатори, бігли, немов хлопчиська, які запускають паперового змія. Планер підхоплювала підйомна сила, помічники відбігали, і... він або зовсім не злітав, або починав набирати висоту, йдучи на рекорд.

И вот, когда восток еще не выправил крыло,
В воздушный голубой поток врезается пилот.
Он покидает склон горы, веселый, молодой,
Он будет до ночной поры парить, а над водой,
Над морем, где чернела синь, рождаются ветра,
Они начнут его носить с утра и до утра.

Автор цих рядків поет Ярослав Мухін був постійним учасником планерних злетів — у його серці по-своєму жила авіація.

«Люди стрибали від радості, танцювали, обнімалися. Такою великою була радість, що планер, звичайна споруда ... літає (возить) людину, піднімає на велику висоту, керується! Це було чудово!» Так згадував про свої відчуття Олег Антонов, постійний учасник, а з часом і один із керівників змагань.

Двері відчинені, переступи поріг...

Волошин любив планеристів, з радістю приймав їх у себе вдома, цікавився польотами і конструкціями авіамашин. Сам він на них не літав — комплекція не дозволяла. Це був чоловік могутньої статури, з черевцем, широкоплечий, з широким усміхненим обличчям, гривою русявого із сивиною волосся, перехопленого на лобі ремінцем. Він був схожий на добросердого лева з розумними очима.

К. К. Арцеулов

Що вабило до його Оселі таку неймовірну кількість людей? Комфортних умов господар надати не міг, у Коктебелі була проблема з питною водою, транспортний зв’язок був далеко не найкращий. Однак тут було дещо більш цінне — Волошин дуже делікатно і тонко вмів підійти до кожного, ненав’язливо допомогти, направити талант у потрібне русло. І кожний тут відчував себе вільним хоча б на кілька коротких днів і ночей біля Чорного моря.

Число гостей у волошинському будинку стрімко зростало, і цьому чимало сприяла поява на кримських горах захоплення планеризмом. Так, у 1924 тут побувало триста відвідувачів, у 1925 — чотириста, а 1928 — вже 625 осіб. Будинок, хоча й мав два флігелі, але розмістити таку кількість людей... це просто неймовірно! Мимоволі на думку спадають поетичні рядки Миколи Риленкова:

Что тесен домик — не беда,
Зато душа вольна, как птица.
Дарил он людям города,
Где может сбыться все, что снится...

Волошину далеко за сорок, проте душею він молодий. У його веселому, завжди переповненому будинку, крім уже звичайного гурту творчо мислячої інтелігенції, з’являються і юні пілоти-конструктори, які прийшли на гору Узун-Сирт. Вони поділяли захоплення господаря кримською природою, поезією та живописом. І це здавалося дивним на фоні буремного століття, яке вже розгорнуло свої криваво-червоні вітрила.

«Слід знати наші радянські будні, наше життя — боротьбу за шматок хліба; за цілість останнього, що збереглося — і те в декого; за цілість родинного вогнища; слід знати ці ночі очікування приїзду НКВС із черговим арештом, і все це в стані приниженості, у придушенні природного потягу до нормального життя, нормальних радощів, аби зрозуміти, яким контрастом зразу вдарив мене Коктебель і Максиміліан Олександрович, з тією його людяністю, якою він пробуджував у кожному вже давно зіщулене в клубок людське серце, з тією справжньою вселенською любов’ю, котра в ньому була...», — писала донька харківського професора Тимофеєва, яка щороку, починаючи з 1926, приїздила до Коктебелю.

Колись Марина Цвєтаєва назвала Волошина «коробейником друзів». Він не втратив цієї здатності до кінця життя. І навіть сьогодні важко назвати іншого творця, настільки щедрого на дружбу, як Волошин. Недарма вірш «Будинок Поета» починається такими рядками:

Дверь отперта. Переступи порог.
Мой дом раскрыт навстречу всех дорог.
В прохладных кельях, беленных известкой,
Вздыхает ветр, живет глухой раскат
Волны, взмывающей на берег плоский,
Полынный дух и жесткий треск цикад.
А за окном расплавленное море
Горит парчой в лазоревом просторе.

Волошинський будинок справді завжди був відкритий для всіх. Восени 1928 року під час планерних змагань у домі знову було людно: поети, художники, актори, конструктори й авіатори. Серед них двоє новачків, обидва Сергії — Корольов і Люшин. Коктебель здружив їх, і вони вирішили для наступних змагань разом проектувати і будувати рекордний планер.

І ось у вересні 1929 року Корольов і Люшин представили на VІ Всесоюзні планерні змагання незвичайний планер «Коктебель», майже на 50-60 кг важчий за своїх побратимів. Тоді вважалося, що чим легший планер, тим краще він літатиме.

Пробний політ на «Коктебелі» здійснив пілот-інструктор Костянтин Арцеулов. Приземлившись, він доповів членам технічної комісії: «Планер вдало збалансований. Добре слухається керма. Можна допустити до польотів».

На планері «Коктебель» двадцятидвохрічний Корольов встановив свій власний рекорд — понад чотири години ширяв у повітрі. А потім усі свої враження із захопленням описав у листі до матері: «Хіба не найбільше задоволення самому літати на своїй же машині?!! Заради цього можна забути все: і цілу низку безсонних ночей, днів, витрачених у наполегливій праці без відпочинку, без передиху. А ввечері — Коктебель...»

Максиміліан Волошин помер 11 серпня 1932 року, лише декілька місяців не доживши до наступних зльотів. Він заповів поховати себе на вершині гори Кучук-Енішар. Так він зумів обійняти весь Коктебель. Зліва, у прибережних скелях, природою вирізьблений профіль поета: лоб, ніс, борода — усе волошинське. Праворуч, на горі, його могила. У центрі — Будинок поета, про який Андрій Бєлий казав: «Будинок такою працею здобутий, добре збитий, такий заслужений, такий рідний, схожий на нього більше, ніж його гіпсовий зліпок».

Небо над Узун-Сиртом

Ще в двадцяті роки кримські газети писали про дивну поведінку ворон над горою Узун-Сирт. Уявіть, птахи могли літати догори ногами, робити «бочку», перекидатися в повітрі. А вітчизняна авіація лише ставала на крило.

До 1937 року на Горі було проведено 11 огляд-конкурсів планерної техніки, а з часом відкрита Школа планерної майстерності. Але пілоту-інструктору Костянтину Арцеулову очолити її не довелося. У 1933 році за сфабрикованим звинуваченням його заслали до Архангельська.

А школа на Горі залишилась. Вона мала настільки важливе стратегічне значення, що в роки Другої світової війни німецька авіація її не бомбардувала — після окупації Криму командування планувало розмістити там свою льотну базу.

Друге дихання відкрилося у Гори в 70-80-х роках минулого століття, з появою нового виду літальних апаратів — дельтапланів і парапланів. І свою другу назву — Планерське — Коктебель зберігав до початку дев’яностих.

Сьогодні в гарну погоду до шелесту вітру додається легкий свист крил, що розсікають повітря. Це над Горою літають — усім вистачає місця в кримському небі.

Благослови свой синий окаём.
Будь прост, как ветр, неистощим, как море,
И памятью насыщен, как земля.
Люби далёкий парус корабля
И песню волн, шумящих на просторе.
Весь трепет жизни всех веков и рас
Живёт в тебе. Всегда. Теперь. Сейчас.

Опублiковано: № 4 (52) Дата публiкацiї на сайтi: 15 August 2011

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: