Був такий випадок у мої давні університетські роки. Під час практики в школі моя однокурсниця скаржилася, що діти, на яких вона відточувала свою педагогічну майстерність, погано написали твір. При цьому вона загнула таку тему, що я запитала, а як вона сама б її розкрила? «Не знаю, я ж задаю твори, а не пишу!» — було мені відповіддю.

Минуло багато років, і я згадала цю історію, тому що сама зробила щось схоже. Після вивчення Вайльда я дала серед інших тем творів рядок із Достоєвського: «Краса врятує світ». Мої діти, як і очікувалося, жваво написали, яка краса світ не врятує, а от із рятівною красою вийшло невиразне бурмотіння про красу душевну, й письменники мої якось раптом захлинулися і змовкли.

Я би хотіла вибачитися перед моїми письменниками й виступити в ролі професора, який пояснював, пояснював — і сам зрозумів.

У 1848 році в Англії з’явилася група художників, які назвали себе прерафаелітами. Вони бачили, відчували, що Рафаель поступається майстрам-попередникам, що релігійний живопис Італії з об’ємністю форм, лінійною перспективою й красунями в ролі мадонн втратив щось набагато більше, ніж набув. Вони збиралися писати як до Рафаеля, але при цьому не врахували, що, крім художньої майстерності та готовності Рафаеля перевершити, потрібні чистота душі, подвижництво, святість. Якщо вони самі напросилися, порівняємо їх з італійцем до Рафаеля, ченцем Беато Анжеліко. Ось «Благовіщення» з монастиря Сан-Марко у Флоренції, написане в 1450 році. І ось «Благовіщення» Данте Габріеля Россеті, яке він створив у 1850 році.

Коли я запропонувала в десятому класі порівняти ці дві картини, один чуйний хлопчик помовчав, пошукав слово і сказав про картину Россеті: «Вульгарна якась». Слово це надзвичайно точне, по-моєму. Я б сама до нього не додумалася. Синоніми слова «вульгарність» — безсоромність, тривіальність, якась гранична приземленість. Вульгарне те, в чому геть відсутня іскра духу. (Оскільки за церковною огорожею й поза православною літературою слово «дух» і «духовність» надзвичайно розмиті, я б хотіла нагадати про тривимірність людини і про те, що до сфери духу належать не тільки віра й шукання Бога, відкритість Богу, але й совість, і моральний вибір). Якщо у Фра Анжеліко в безтілесності й невагомості фігур відчувається спорідненість із візантійською школою, то в Росетті — кремезний чоловік, якому вогонь лиже ноги, прийшов до дівчини, що манірно вигнулася. Я думаю, що в моїх словах немає блюзнірства, тому що жодного стосунку до Благовіщення ці фігури не мають.

А ось романтичні сюжети на теми середньовіччя або Шекспіра прерафаелітам вдавалися. Чуттєва й душевна краса, декоративність і театральність їм цілком підвладні. Я люблю «Офелію» Міллеса й багато що інше.

Критик Джон Рескін, який високо оцінив прерафаелітів, захопив проповіддю естетизму, краси, відірваної від моральності, молодого Вайльда.

У житті Вайльда був епізод, котрий якнайбільш красномовно відображає спробу відірвати красу від добра й правди. У Лондоні біля будинку, де жив письменник, стояв жебрак. Його лахміття дратували Вайльда. Він викликав найкращого в Лондоні кравця й замовив йому для жебрака костюм з тонкої, дорогої тканини. Коли костюм був готовий, Вайльд сам намітив місця, де повинні бути дірки. Відтоді під вікнами Вайльда стояв старий у мальовничому й дорогому лахмітті. Жебрак перестав ображати смак Вайльда. «Навіть бідність має бути красивою».

Цікаво, що про цей естетський вчинок, що претендує на прикрашання життя, хочеться сказати: «Яка мерзота!»

Сам Вайльд розбився об свій естетизм і гедонізм і докорінно змінив у в’язниці свій світогляд. Він був засуджений до кількох років ув’язнення за «порушення моральності».

Та й роман «Портрет Доріана Грея», написаний до в’язниці, спростовує в ньому ж проголошуване естетство. Фантастичний сюжет дає можливість побачити, як аморальність руйнує саме красу. Портрет робиться все більш потворним з кожним новим лиходійством, а у відповідь на спробу поліпшити його добрим вчинком на ньому з’являється огидна лицемірна посмішка. Це досить рідкісний у літературі випадок наочного зображення того, яким убогим і потворним є добро напоказ або для самонасолоди.

Так яка ж краса врятує світ? Відповідь на це запитання містить сама наша мова.

Якщо ми завдамо собі праці замислитися над ужитком слова «красиво», ми побачимо, що слово це використовують для опису вчинків, коли людина щось відриває від себе, чимось жертвує, коли їй інші важливіші, ніж вона сама. «Красиво» дуже часто виявляється протилежністю «розсудливо» й «корисно».

Наведу як приклад історію з життя Сервантеса.

У Сервантеса, захопленого піратами, тричі зривалися спроби втекти з алжирського полону й щоразу з однієї причини: він не хотів бігти сам, а намагався врятувати якомога більшу кількість людей. Та ще він ніяк не міг узяти до уваги можливість зради.

Після того, як не вдалася сухопутна втеча з Алжиру до Орану через гори й пустелю, тому що провідник пограбував Сервантеса й десятьох його супутників і втік, Сервантес через рік організує нову.

За домовленістю брат Сервантеса, викуплений раніше, повинен у вересні підійти на кораблі до обумовленого місця біля берега. П’ятнадцятеро людей покликав із собою Сервантес. Усі вони ховалися в печері покинутого приватного саду, а один юнак, ризикуючи бути схопленим, ходив у місто за хлібом. Корабель приплив, коли юнака не було. І Сервантес наполіг на тому, щоб його дочекатися. Він уявляв собі юнака на березі з хлібом на всіх і корабель, що зникає за горизонтом.

Юнака дочекалися, але він привів із собою господарів-работорговців. Чи давно він затіяв зраду чи зла воля, яка раптово прокинулася, штовхнула його на таку мерзенність?

У наступну втечу Сервантес втягнув шістдесят чоловік...

Бігти одному було просто, розсудливо. Втеча б напевно вдалася. Але це не було б красиво. І залишався Сервантес у рабстві у Гассана Кривавого ще роки й дивом не був страчений, тому що безрозсудна його хоробрість викликала симпатію навіть у катів. А потім, повернувшись на батьківщину, після багатьох іще нелегких перипетій свого життя він написав роман про Дон Кіхота, про якого Санчо Панса каже: «Він не божевільний — він відважний».

Красива вірність, бо вона стоїть на тому, що той, кого ти любиш, важливіший тобі, ніж ти сам.

Сольвейг чекала на Пера Гюнта п’ятдесят років у його лісовій відлюдницькій хатинці, як виявилося, тільки для того, щоб відповісти на його запитання:

— Де був я сам таким, яким мене Господь задумав?

— У надії, вірі й любові моїй!

Якби Сольвейг, яка ж і дружиною Перу не встигла стати, після його втечі спустилася з гори в село, вийшла б заміж — це було б розсудливо. Але це не було б красиво.

Красива великодушність, ця дивна й рідкісна людська якість, коли милосердя вистачає навіть на ворога. І коли Ричард Левине Серце каже підступному Фіц-Урсу: «Лев не харчується падаллю. Дарую тобі життя, але за тієї умови, що ти покинеш Англію», — це красиво.

Серед особливо улюблених мною літературних персонажів — тінь батька Гамлета. Усі пам’ятають, як він з’являється вночі, лякаючи стражників і Гораціо, але не всі пам’ятають про його появу в спальні Гертруди в ту страшну для неї годину прозріння, про яку Гамлет каже: «Я прийшов зламати Вам серце. Я його зламаю». Привид батька, видимий Гамлету й невидимий Гертруді, просить помилувати матір і допомогти їй. Коли любов містить у собі прощення й милосердя, коли любов триває за гробом — це красиво.

Є у Василя Гроссмана дуже хороший роман «Життя і доля». У цьому романі є чесне шукання істини, і його герой-атеїст приходить до висновку, що найвища цінність на світі — «безглузда доброта». Приклад такої «безглуздої доброти» можна знайти в самому романі.

Полоненого Семенова, що впав у безпам’ятство, німці викинули з ешелону й залишили помирати від голоду на одній зі станцій окупованої України. Він отямився й поплентався в село. Його, такого, що корчився в нападах блювоти від випитої кружки молока, виходила й урятувала стара селянка Христя Чуняк. Вона єдина з усієї родини вижила під час голоду, і московська говірка Семенова нагадує їй «акання» тих, хто «розкуркулював» і звів у могилу всю її родину.

«Я побачив, — пише Гроссман, переживши страшні роки війни з фашизмом і сталінський геноцид проти власного народу, — що могутнє зло безсиле у боротьбі з людиною. У безсиллі безглуздої доброти таємниця її безсмертя. Вона непереможна. Чим нерозумніша, чим безглуздіша, чим безпорадніша вона — тим величезніша вона. Зло безсиле перед нею! Історія людей не була битвою добра, яке прагне перемогти зло. Історія людини — це битва великого зла, яке прагне розмолоти зернятко людяності. Але якщо й тепер людське не вбито в людині, то злу вже не здобути перемоги».

Вчинки, в яких проявляється ця «безглузда доброта», ми й називаємо красивими.

Якщо слова «добро» і «благо» тиранам і революціонерам вдавалося застосовувати навіть до масових убивств, то, як мені здається, з «красою» поки не впоралися. Багато злодіянь відбувалося «в ім’я блага народу», «заради суспільного блага», але до того, що вбивати й садити в тюрми «красиво», люди, слава Богу, поки не додумалися.

Що тепер тільки не проголошується «благом». Почула недавно, як урядовець не тільки не відчуваючи вічної слов’янської незручності багатих перед бідними, а з гордістю розповідав, що з такої-то нечуваної суми, яку він заплатив за джип для дружини, така-то нечувана сума пішла на податки — і це і є його внесок у процвітання вітчизни.

Я послухала й подумала: «Матінко рідна! Живий пан Лужин! Це той персонаж «Злочину й кари», який проповідував не рвати каптан, щоб із ближнім ділитися, а «здобувати єдино й виключно собі, щоби ближній отримав більш рваний каптан внаслідок загального процвітання».

І впізнати ж себе нинішній чиновник не може, і не відає, що «теорія розумного егоїзму» — шлях не до процвітання, а до того, що «людей різати можна».

Ось і виходить, що слова Федора Михайловича Достоєвського про красу точніше за інші визначають, що для людей рятівне. Рятівне те, в чому є відсвіти найбільшої і ні з чим не порівнянної краси Хреста Господнього.