Осінь. Різдво Богородиці. На всеношній чотири людини. На літургії ― три. Це якщо разом зі мною рахувати. Прибуток храму за два дні ― чотири гривні. Навіть «постійний» безхатченко втік, бачачи нашу вбогість.
Наша парафія нікому не потрібна. Точніше, потрібна лише для того, щоб «поговорити про життя». Зі священиком. Тобто зі мною. Всі мають мільйон запитань ― як їм жити? Кожного разу, відповідаючи, я переживаю епізоди їхніх життів, сприймаю їхні скорботи. Допомагаю, чим можу, й іноді навіть виходить. Якщо не виходить ― у них завжди залишається можливість потай звинувачувати мої поради.
У цих розглядах життєвих проблем минає весь час. Безперервно дзвонить телефон. Усім хочеться «поговорити». Ледве стримуюся, щоб не вибухнути:
― Та чого ти причепився! Із Богом поговори! Замість того, щоб годину вантажити мене своїми сімейними інтригами й оцінками світових проблем, краще встань і хоч півгодини помолися Богу. За свою сім’ю. За богохраниму країну нашу, за її політику та економіку. Адже Бог, мабуть, кращий Утішитель, ніж я!
Але Бог високо, а я поруч. Хоча Бог близько, але не кожен відчуває це. Зате я ― завжди «на дроті». Намагався не брати трубку ― ображаються. Кажу, що зайнятий ― образа переходить в обурення. Слава Богу, хоч від мобільника відмовився! А то б і дорогою спокою не мав.
Просять помолитися. А коли? Відразу після «Трисвятого» до «Отче наш» знову хтось подзвонить. На молитву залишається тільки ніч. Але ж молитвеник я недбайливий, та й сил із роками не додається.
Парафією ніхто не займається. Бо ж у всіх сім’ї, квартири, дачі, роботи. Розповів їм притчу Христову про званих на бенкет. Зітхнули й дали трохи грошей. Немов би «у спокутування провини». І на тому спасибі. Змушувати, а тим більше загрожувати ― марно. Просто підуть. Адже й так їдуть до цвинтарної церкви через усе місто. А біля будинку ― храми і ближчі, і багатші. І храмових обов’язків ніяких.
Адже самі чесно визнають, що ходять сюди лише тому, що я їх слухаю. І дзвонять тому ж. І знайомим своїм радять. Часто думаю: «Я що, один священик у світі?» Може, варто на самому початку розмови пояснювати, що «поговорити» вже коштує п’ятдесят баксів. Буде більше грошей і менше порожніх розмов.
Гроші. Я ніколи не вмів їх заробляти. У чернецтві простіше ― завжди можна втішити себе даною колись обітницею нестяжання. Я досі не знаю, звідки у оточуючих з’являються кошти на квартири, машини. Суму більше ста доларів останній раз тримав у руках років п’ять тому. Ні, брешу ― фотоапарат у минулому році подарували. Напевне, найдорожчий подарунок за все життя.
Нікуди не їжджу. Подорожувати автостопом ― вже не ті роки і не той світ. Крим, Греція, Єрусалим... Й упродовж усієї подорожі економити на мінералці? Навіть на закордонний паспорт немає коштів. У Москві востаннє був років із десять тому. Зараз грошей вистачить тільки на проїзд. А провести весь час поїздки, стоячи з простягнутою рукою в переході, ― радості мало. Жебракувати краще вдома ― хоч на ночівлю не витрачаєшся.
Давно вже виглядаю страхопудалом. Дехто списує це на нестяжання, дехто ― на злоюродство. Адже ж не відповіси на зауваження успішного бізнесмена, що підтоптані пальто й курточка зі шкірозамінника ― весь мій верхній одяг. Хотів би я побачити, як виглядає його модна дублянка після тролейбуса.
Надії на спонсорську допомогу багатих людей? Не з моїм щастям! Та й чого заради? Що можу я запропонувати їм навзаєм? Безкорисливих жертводавців у світі небагато. І вони вже знайшли більш достойних прохачів, аніж я. Стати гідним їхніх милостей? А не запізно починати? До того часу, як пожертвують, потрібно буде тільки на могильну огорожу...
Як хочеться змиритися з добровільною вбогістю! А якщо не вистачає доброї волі? Якщо, вмиваючись, перш ранкових молитов ти встигаєш запалитися ненавистю до облупленої стелі у ванній і слабенького струмка води, що пробиває дорогу у викрутах іржавих труб старого будинку...
Усе частіше ниє серце. Ходити по лікарях ― марно. Стануть посилено лікувати до самого фіналу. Ці хвороби не лікуються. Вони «від життя». Тільки гроші зведеш на ліки.
Я задихаюся від елементарного хронічного безгрошів’я у світі, де все вирішують фінанси.
Відчуття таке, ніби дивишся на красивий світ, що проноситься повз, крізь вузьке віконце брудного товарного вагона. Тебе просто везуть кудись, немов худобу. Поїзд гуркоче на рейках, а за вікном проносяться пейзажі. Я ― проїздом...
Коли тобі «без двох сорок» вже можна говорити про те, що півдороги проїхали. Напевно, навіть більше половини. Далі буде лише важче й гірше, адже роки беруть своє.
Я вже почав ховати друзів дитинства. І «пам’ять смертна» перестала бути просто благочестивою фразою. Боюся потрапити в пекло, а самої смерті, «моменту переходу» ― ні. Нема за що мені тут чіплятися.
Мне уже многое поздно. Мне уже многим не стать. И к ослепительным звездам Мне никогда не летать.
― Звучить на магнітофонній плівці голос Лози. В юності я не звертав уваги на ці слова. Зараз вони вже звучать як вирок.
У серці ще залишилося місце щирій, часом дитячій, вірі. Ще не згоріла в полум’ї любов. А ось надій майже не залишилося.