Чи багато у вас знайомих або друзів, які живуть вірою? Не треба робити знижки та поблажки: ми, мовляв, не святі і т.п. Чи є поруч із вами хоч одна людина, яка живе Словом Божим? У прямому сенсі цього Слова. Знаю, що деякі скажуть: є. Вам пощастило, але більшості буде нічого відповісти. Так, зараз релігійна відлига, і віра живе в душі у багатьох людей. Але ще більше тих, у кого вона в душі болить. Ці люди дуже чутливі до релігійної фальші, а значить, багато до чого з того, що називається «масовою інформацією». Просто заборонити її не можна, просто захистити — не вийде. Напевно, кращий спосіб — це створити противагу. Наповнювати іншу чашу терезів.

Початок

Кінець Радянського Союзу ознаменувався появою на карті світу білої плями розміром з одну шосту частину суші. Дуже швидко вона перетворилася на чорну діру, яка досі не знає, що з собою робити. Радянський Союз розвалився саме так, як передбачає дієслово «розвалюватися». «Крах імперії», «падіння режиму» — це всього лише ефектні вислови, придумані істориками, великими любителями ефектів. «Непорушний» Союз розвалився, як недопечений пиріг. Рятувальники досі шукають в уламках зниклих безвісти.

Як краще ловити: сіткою чи на живця?

Влада Рад залишила після себе величезну територію язичництва. Її потрібно заново навертати до християнської віри. Начебто, намір добрий, але ж як його краще здійснити?

При повсюдному насадженні демократії неможливо повторити вольове рішення князя Володимира. Тепер лише в анекдоті можна пофантазувати: «Зігнав якось мер своїм указом киян до річки і каже...». Та хто ж просто так піде? А де рекламна кампанія? Масові акції з концертами популярних зірок, яскраві бігборди «Підтримаємо вітчизняну Віру!», лайт-бокси на автобусних зупинках...

Карикатура. Але на неї в сучасної людини умовний рефлекс. Вона, як доросла дитина, ловиться на щось яскраве і гучне. Наприклад, на живця з мікрофоном.

Загалом, варіант із річкою не пройде. Але й рекламну комедію ламати не можна. Тому що прихід людини до віри, мені здається, — це подія сокровенна і благодатна. Це сучасне чудо прозріння сліпонародженого, яке відбувається кожного дня. А ще кажуть, що чудес не буває! Бувають.

Але як підійти до тих, які переконані, що «у вашій церкві тільки бубонять щось незрозуміле, надимлять усюди — і все. Мовляв, уже святі. А ми самі знаємо, що треба робити. Треба просто бути хорошою і доброю людиною. Не вбивати, не красти багато. І все буде добре, і не треба ніяких церков. А духовна їжа у нас і своя є». Що ж, дитина, не важливо, людина це чи народ, як правило, не хоче лікуватися. Вона хоче жити і вважає себе здоровою. Щоб змусити дитину прийняти ліки, їх, зазвичай, непомітно додають у їжу.

Дієта нашого народу проста, як у хижака. Телебачення, музика, Інтернет. Поруч із ними, трохи здавши позиції, стоїть друкована продукція, написана прозою. Що таке гарні вірші і чим вони відрізняються від пісень, напевно, скоро стане остаточно невідомо. Але якщо треба достукатися хоча б до когось, саме цю їжу і необхідно «присолювати». І намагатися не пропонувати щось надумано-вигадане, попередньо здувши з нього пил.

Карикатуристи

Писати про віру, перебуваючи поза вірою, значить прирікати себе на відсебеньки. Міркувати про релігію, не маючи хоча б перших вражень релігійного життя, значить постійно придумувати те, чого не знаєш з досвіду. Але чомусь багато хто досі вважає, що православна віра — це щось притаманне нам від початку. Як горезвісний менталітет, мова і те, з чого починається Батьківщина. А висновок звідси простий — значить, її не треба вивчати. Дійсно, кому це треба — уважно вивчати мову своєї країни, її історію. І так все ясно! А значить, і поважати все це «рука не піднімається». Людина поважає лише те, чого не розуміє.

Православ’я входить до числа того, що «і так зрозуміло». Не знаю, радіти цьому чи ні. Але, по-моєму, від цього і з’являються в багатьох газетах і журналах карикатури на Православ’я. Споживаючи таку інформацію, люди можуть спокійно міркувати про справи Церкви, будучи щиро впевнені, що за вхід на богослужіння у храмі береться плата. І це не їх провина. Просто вони черпають відомості з вигаданого інформаційного простору. Вони не знайомі з Церквою особисто, але знайомі з її відображенням у кривому дзеркалі світської хроніки. А там усе як у чорно-білому кіно — якими б яскравими фарбами ти не сяяв, будеш або чорним, або білим. У крайньому випадку, набудеш «насичених відтінків сірого».

Сумно, що ми, так пристрасно лаючи методи «совкової пропаганди», поступово скочуємося до рівня кращих зразків радянських евфемізмів. Як, наприклад, ось цей, зразка 1981 року, коли «киян і гостей міста» запрошували відвідати «історико-культурний заповідник „Києво-Печерська Лавра“». Помилуватися її «архітектурним ансамблем» і фресками, «у виконанні яких, на думку вчених, міг брати участь великий художник Київської Русі Аліпій». Той самий преподобний Аліпій Печерський, писати ікони якому допомагали Ангели.

Так усе ж рак чи риба?

Відомий прийом, що допомагає уникнути категоричних оцінок, — написати в кінці статті приблизно так: «Прочитавши все написане мною, я замислився: а чи не занадто різкі мої судження? Адже якщо розібратися, то...».

Так от, прочитавши все написане мною, я замислився. А може не потрібно так повставати на невмілі статті на церковну тему у світських виданнях? Може, на безриб’ї і рак риба? Може, коли зустрічаєш відверті «ляпи», нарікати потрібно лише на недостатньо відповідальний підхід автора, а не на умисну провокацію? Перед тим як писати на незнайому тему, тільки й потрібно — розкласти по різних поличках хоча б основні терміни та поняття! Адже якщо я пишу статтю про пасажирську авіацію, то подбаю про те, щоб дізнатися, чим відрізняється провідник від бортпровідника. А якщо я переплутаю їх, то вийде карикатура. Чому ж до термінів пасажирської авіації відносяться акуратно, а до церковних — ні? Пам’ятаю, як одна журналістка «Газети по-київськи» написала: «Він не зміг встояти перед спокусою умити обличчя водою зі святого джерела». Частіше б нам бувати переможеними такими «спокусами».

Чи повинен автор відповідати за особисту правдивість своїх слів? Чи достатньо просто писати на замовлення — партії, уряду, ідеології, модних віянь, думки своїх друзів та оточуючих? Хочеться категорично відповісти: «повинен», але нехай кожен вирішує сам. Відомий стилістичний прийом, про який було сказано вище, якраз і спрямований на те, щоб сховатися і перекласти весь тягар вибору на читача.

Але все ж хоча б в одному я не стану ховатися. Для мене очевидно те, що писати про Бога треба зсередини власного і живого досвіду віри. Навіть якщо це досвід хворобливих сумнівів і боротьби, а не тільки радості. Треба, щоб усе було чесно. Кожна чесна книга або стаття може стати дверима для багатьох інших книг, статей, віршів і їх авторів, які шукають свій шлях до Бога. І чим більше буде хороших прикладів, тим сильніше захочеться робити ще краще. А інакше ми так і будемо жити, вважаючи Великдень всього лише «святом із нагоди Світлого Христового Воскресіння».