Відкриття Левітана
Крим зачарував багатьох поетів і художників, які бодай раз доторкнулися до його таємничої суті. Безперечний зв’язок з півостровом відчував і Антон Павлович Чехов. І як знати, чи з’явилися б на світ «Дама з собачкою», «Вишневий сад» і «Три сестри», якщо б не при¬ваб¬ли¬вий кримський парадиз. Та мало кому відомо, що відкрив для Чехова Крим його близький з юності друг — Ісаак Левітан. Саме про цей кримський період у долі двох геніїв наша розповідь.
Поняття «левітанівський пейзаж» виникло ще за життя художника. Це визначення придумав його щирий друг Антон Павлович Чехов. Невідомо, що вкладав у це поняття сам письменник, але ми звично розуміємо його як стан певної світлої непозбутньої туги, тягучої та липкої, немов бурштинова соснова живиця. Неначе у кожної левітанівської картини подвійна суть: за чистою глибиною барв ховається безодня невиразних думок, тривог, сподівань чи то самого живописця, чи тієї людини, яка споглядає полотно.
Левітана справедливо вважають найбільш російсь¬ким серед живописців — не за народженням, а по суті. Особливе місце у творчості Левітана займають його зворушливі волзькі пейзажі. І зовсім на периферії залишаються учнівські кримські роботи. У Криму молодий художник ще вчився «бачити», ретельно вибираючи потрібні враження, переносив їх на полотно. Він писав не красу природи, а враження від неї, якщо тільки вони проникали в його чутливе серце. Бувало, по кілька днів приходив на одне й те саме місце, примірявся, приглядався, шукав співзвучні ноти в собі й навколишньому пейзажі. І, якщо збігалося, — встановлював свою білу парусинову парасольку, що рятувала від спеки, етюдник і починав малювати. Працював з насолодою, кілька днів минали непомітно. Закінчував одну картину, починав іншу... Іноді на мольбертах стояло їх декілька, і художник сам зазначав: «Закінчити картину дуже складно. Іноді боїшся зіпсувати одним мазком. Ось і стоять вони, „дозрівають“, обернені до стіни. Треба працювати швидко, але не поспішати закінчувати. Щоб закінчити, іноді треба два-три мазки, а ось яких, не зразу вирішиш».
Перша поїздка на південь для бідного художника стала можливою завдяки гонорару, отриманому за створення театральних декорацій. Навесні 1886 року Левітан поїхав до Криму відпочити і відновити хистке здоров’я: у нього було слабке серце. Він побував у Ялті, Масандрі, Алупці, Сімеїзі, Бахчисараї. Спекотна кримська природа вразила Левітана, він захоплено писав другу Антону Чехову з Ялти: «Як добре тут! Уявіть собі тепер яскраву зелень, блакитне небо, та ще яке небо! Учора ввечері я забрався на скелю і з верхів’я поглянув на море, і, знаєте що, — я заплакав і заплакав ридма; ось де вічна краса і ось де людина відчуває свою цілковиту нікчемність! Але що означають слова, — це треба самому бачити, аби зрозуміти!»
Велич не бачених раніше гір, розкішні барви морських пейзажів, химерно скручені стовбури дерев, осяяне сонцем каміння в пінявості хвиль — усе входило в його душу й вимагало образного втілення. Він гуляв вуличками старої Ялти, дерся вгору вузькими драбинками до кам’яних будиночків з череп’яними дахами, забирався в гори. Левітана полонила краса Криму: гірські хребти, татарські саклі, східні мотиви архітектури Бахчисарая. Він робив замальовки олівцем, писав етюди аквареллю й маслом. З Криму Левітан привіз десь із п’ятдесят етюдів, в яких проглядається майбутній майстер з прекрасним поетичним почуттям.
Левітан настільки захопився Кримом, з таким захватом писав про це друзям, що викликав у них занепокоєння: як би художник не зрадив Півночі! Про це пише Чехову їхній спільний знайомий архітектор Федір Шехтель: «... очевидно, що він захопиться яскравістю й блиском барв, і вони візьмуть гору над скромними, проте задушевними тонами нашої Півночі». Утім, побоювання були марними. Увібравши в себе яскраві барви Півдня, художник написав твори, які виявилися значним етапом на його творчому шляху, але не зрадив своєму покликанню. Про що писав Чехову: «... я Північ люблю тепер більше, ніж будь-коли, я тільки тепер зрозумів її».
Кримські етюди експонувалися в 1886 році на VІ Періодичній виставці. «До їхньої появи, — писав друг юності Михайло Нестеров, — ніхто з російських художників так не відчув, так не сприйняв нашу південну природу з її морем, задумливими кипарисами, квітучим мигдалем і всією елегійністю давньої Тавриди. Левітан начебто перший відкрив красу Південного берега Криму». Два чудових етюди «Сакля в Алупці» та «Вулиця в Ялті» куплені Третьяковим. Тепер у Третьяковській колекції було три роботи Левітана (перша — учнівська «Осінній дощ. Сокольники»).
Після повернення Ісаак Ілліч усе літо жив у Чехових на дачі в Підмосков’ї, як завжди, малював, і Антон Павлович тоді по-справжньому почав розуміти, на якого великого художника виростає його приятель. Згодом роки й шляхи долі то зводили, то розводили їх, але приходив час — і Левітан знову опинявся в «милій Чехії», як називали знайомі дружню родину Антона Павловича.
Минали роки, ім’я Левітана стало широко відомим, його нові роботи поповнювали колекції шанувальників, а сам художник став визнаним метром і викладав у Московському училищі живопису. Тим часом здоров’я його згасало, хворе серце все частіше давало про себе знати нерівними ударами. Лікарі радили Левітану полікуватися в Криму. Куди ж поїхати, як не до душевного лікаря Чехова в Ялту? У грудні 1899 року, проїжджаючи через Байдарський перевал, ¬Ісаак Ілліч надіслав телеграму: «Сьогодні чекай на знаменитого академіка». Звання академіка пейзажного живопису Левітан отримав майже рік тому, і тоді Чехов жартував: виходить, тепер уже до нього не можна звертатися на «ти».
«Знаменитого академіка» привітно зустріла вся чеховська родина. Його водили по всіх кімнатах недобудованого будинку, показували нещодавно посаджений сад, розповідали про те, як облаштують будинок з часом. Ледь гріло грудневе сонце, і, доки не покликали обідати, друзі сиділи на веранді. Далеко внизу розсипалися будиночки Ялти, синіло море. Говорити ні про що не хотілося. Доктор Чехов знав, що стан друга безнадійний, що жити йому лишилося лічені місяці, а у Левітана болісно стискалося серце — так сильно змінився Антон Павлович. Він мерзлякувато кутався в плед, очі були сумними, без живих лукавих леліток.
Грудень тієї зими стояв небувало теплий. І Левітану захотілося піднятися в гори. Він брів туди, щохвилини зупиняючись, і говорив своїй супутниці Марії Чеховій: «Мені так потрібно туди, вище, де повітря легше, де дихати добре, Marie! Як не хочеться помирати. Як страшно помирати... І як болить серце...»
Йому було лише сорок років.
В один із вечорів художник сидів у кабінеті Білої дачі в кріслі навпроти каміна, а Антон Павлович, як завше, походжав туди-сюди по кабінету і розповідав, як нудно жити в Ялті без звичної північної природи. Йому не вистачало листопадових дерев, грибних підмосковних узлісь, росистих луків і пахощів сінокосу: «Живу тут, немов у засланні». Левітан узяв картон за розміром ніші, вставив у камін, узяв фарби й буквально за півгодини написав характерний середньоросійський пейзаж: сутінки спустилися на землю, сумні, тьмяні, — ніч завжди несе смуток, — ледь світить наполовину затягнутий хмарами місяць, небо мутне, сіре, сліпе... Картину назвав «Стоги сіна місячної ночі».
Після двох тижнів, проведених у Чехова, Левітан повернувся до Москви і ще кілька місяців тримався «кримським зарядом».
Навесні 1900 року, в один зі своїх наїздів до Москви, Михайло Нестеров навідався до свого шкільного товариша й давнього друга. Ісаак Ілліч зустрів його втомлений, виснажений, в ошатному бухарському золотисто-строкатому халаті, у білій чалмі. Хвороба милувала Левітана — часом він бував жвавим і радісним. «Дайте мені лише одужати, і я зовсім інакше буду писати. Тепер, коли я так багато вистраждав, тепер я знаю, як писати. Принаймні мені так здається...»
За місяць Левітан застудився, хвороба звалила його і не дала більше піднятися. Серед учасників лікарського консиліуму був і Антон Павлович. Це була їхня остання зустріч.
