Щуриха

— Ти лише поглянь на нього, Михаїле.

— Що? Знову прийшов?

— Ах ти тварюка непокірна! І діла тобі немає, що до храму Божого мерзоту запустіння несеш? І насущне для спасіння тілесного нищиш? — зазвичай добрий і благодушно налаштований Никон заводився не на жарт.

— Отче Никоне, ти дивись, не чує, окаянний...

— Та ні, чує і продовжує жерти! У, проклятий!

Старий, величезних розмірів щур сидів навпроти ченців, які стояли поруч, і флегматично жував щось схоже на вийняту напередодні з морозилки рибу. Усі тушки були обгризені, проте жодна не з’їдена навіть на десяту частину. Поряд стояв мішок із гречкою, сяючи акуратною діркою, завдяки якій, власне, і було видно, що це мішок саме з гречкою, а не з чимось іншим. Якби можна було поглянути на вміст мішка в розрізі, як у наочних посібниках з механіки, то відкрилася б дивовижна картина. Чудернацькі лабіринти печер, звивисті форми яких трималися завдяки цементу з щурячих випорожнень. Жодна попелюшка у світі тепер не візьметься перебирати таку гречку. Та й хто її їстиме? Хіба що від безнадії...

Це була терта щуриха-мати, з рудими від часу боками. Вражаючих розмірів хвіст прикрашали шрами — свідки кривавих міжусобиць. Щуриха давно вже жила на світі, і їй вистачило одного погляду, аби зрозуміти: цих двох можна не боятися. Інша справа минулого року. Тоді все було інакше. Ті безхвості змусили побігати. А заповзати до нори довелося на двох передніх, бо задні від удару палицею відмовили на два дні. І всі ці два дні вона не стулила очей, бо, як на те, саме цим шляхом якраз проходила родина її двоюрідної сестри. Уже це стерво нізащо не пропустило б такого шансу, от і пригадала їй давній — ще змолоду? — переділ території та сфер впливу. Не на її користь, звісно.

Зачаївшись у кутку, страждаючи від спраги, напівпаралізована самка-мати змогла довести всьому сімейству двоюрідної, що час не має влади над її зубами. На кінець другої доби щуриха знову відчула ноги, а з усього виводку потвор уже не знайшлося охочих завадити їй з гідністю піти. І вона пішла, гордовито несучи свій хвіст, до якого додалося чимало кривавих нагород-шрамів.

Руде чудовисько й далі знехотя жувало рибу, не забуваючи краєм ока спостерігати за ченцями. Здивування та засмучення останніх поволі змінювалися роздратуванням і не зовсім праведним гнівом. Вони навіть устигли посваритися між собою.

— Це ти, Михаїле, винний! Хто казав, що немає чого до комори без потреби ходити, спокушатися?! Теж мені, постувальник знайшовся! Що тепер робити?!

— Отче Никоне!

— Що «отче Никоне»!?

— Еееех... — Никон спересердя махнув рукою. — Довів ось до гріха!

— Ну вибач мені, брате, вибач!

— Вибач...Вибач його... Сам ось тепер вибач мені, бачиш, як воно...

Наступної миті щуриха з подивом спостерігала, як двоє безхвостих і бородатих навіщось кланялися один одному в пояс.

Отець Никон вимовив востаннє «вибач», але потім наштовхнувся поглядом на дірку в мішку з гречкою і відчув, що покаянний настрій полишає його.

— Ну, клята, тобі помсту аз воздам! — вигукнув Никон і схопив швабру.

Але отець диякон Михаїл схопив його за руки й заголосив:

— Що ти, брате, що ти! Це ж гріх! Нам не годиться кров проливати!

— Що значить — не годиться, брате! А годиться без їжі братію залишати? Ні-і-і, ти вже пусти мене, я цього василіска покараю як слід!

— Та ось так — не годиться, брате! Канонами Святої Церкви не годиться священнослужителям пролиття крові здійснювати, навіть щурячої!

— Ти впевнений? — отець Никон не був гносеомахом, але життя зробило його недовірливим.

— А ось, отченьку, ти швабру поклади-но на місце й ходімо подивимося. У нас і книга є, від отця Пимена залишилася.

Отець Пимен був колишнім настоятелем цього глухого монастирського скиту?, засланий сюди «за велику непотрібну грамотність». Один із небагатьох у монастирі, він закінчив семінарію і мав необачність у чомусь «богословському» виправити отця ігумена. Що й стало причиною його упокорення.

Скит знаходився на околиці раніше великого села за сто кілометрів від обласного центру. А тепер у ньому на кожні п’ять будинків доживали свого віку двоє-троє старих. З них і складалася парафія в кількості чотирьох «бабамань». Три співали, а одна прибирала в церковці. Співали вони жахливо, зате, крім прибиральниці, їх ніхто не міг чути. Але вона теж їх не чула, адже була зовсім глухою. Виходила повна симфонія.

Влітку виручали нечисленні дачники. Тільки літо тут триває всього три місяці, а в році їх дванадцять. Цю арифметику людина із семінарською освітою дуже навіть добре відчувала...

Упокорювався отець Пимен довгих для нього два роки, поки не виручили й не замовили слівце семінарські друзі. А коли звільнилося місце, то з’ясувалося, що, крім Никона і Михаїла, послати сюди немає кого. Вони й не заперечували. На все воля Божа.

Брати по духу та — між нами кажучи — великі друзі щільно зачинили двері комори й попрямували до своєї келії. Там на чільному місці лежала розгорнута вражаючих розмірів книга із заяложеними внизу сторінками. Якщо перегорнути титульну сторінку, то можна було прочитати назву: «Настільна книга священно­служителя».

Величезний фоліант і цього разу не підвів. Хоч завдання залишилось невиконаним: щуриху вбити не можна, але потрібно. Вихід знайшов кмітливий отець Михаїл.

— Якщо кров проливати не можна, то паразита треба втопити. Спершу спіймаємо, а тоді в Чермне море кинемо. І на все воля Божа...

Чермним морем братія називала величезну калюжу посеред двору, котру, як не намагалися засипати, ніяк не могли. Цілий самоскид, мабуть, землі висипали, та незабаром яма, а з нею і калюжа, з’являлися знову. «Безодня безодню кличе», — замислено промовив під час останньої спроби Никон. З того часу калюжу вирішили залишити в спокої.

Никон дуже зрадів ідеї товариша й побіг до комірчини, звідки урочисто приніс пружинну пастку на щурів. Михаїл з виглядом знавця скептично оглянув її та забракував:

— Ну куди вона годиться? Ти глянь: уб’є ж одразу, і кров проллється. Ні, тут капкан потрібний, на зразок клітки.

За капканом довелося їхати до міста. Нехай як дивно, знайшли його швидко, але привезли тільки вночі. З комірчини прибрали всі продукти, а на видноті залишили щурисі капкан і в ньому за приманку — шматочок хліба, просочений соняшниковою олією. І ця зажерлива тварюка все ж спокусилася на такий убогий продукт!

Ранок почався з переможних вигуків отця диякона. Він буквально стрибав довкола пастки, і від його переможного «Аллілуйя!» дрижало скло. Після служби щуриху було винесено у двір і безжалісно кинуто до Чермного моря разом із кліткою.

Однак чи то отець Михаїл не розрахував чогось, чи то Чермне море трохи зміліло, але клітка не потонула. Вона занурилася у воду майже повністю, але краєчок одного кута залишився зверху. Його й вистачило щурисі, аби висунути з води морду.

— Нічого, — сказав Михаїл, — вона втомиться й потоне.

Простодушний отець диякон явно нічого не знав про щурів. Вусата морда стирчала з води й після трапези, і годину по тому, і ще одну. Час минав, незабаром слід було служити вечірню, а вбивство щурихи ніяк не просувалося. У душу заповзали сумніви. Подію вирішено було прискорити.

Поруч з калюжею лежала дубова колода. Вона була настільки тверда і сучкувата, що не зазнала загальної долі: не була порубана й використана для обігріву. Кілька років валялася вона посеред двору, щоб стати знаряддям убивства.

Отці піднатужились, підняли, розгойдали й кинули колоду на затонулу клітку. Розрахунок був простий: деревина впаде на клітку, придавить її, та потоне, і разом із нею потоне щуриха. Ось тільки теорія і практика — не завжди одне й те саме. А часом це й зовсім протилежні речі.

Колода впала точно на клітку, і вона потонула. Та спершу клітка розсипалася, і з неї вилізла щуриха. Михаїла та Никона вразила спритність і вправність, з якою вона це зробила. Адже тварюка провела в крижаній воді кілька годин! Щуриха всім своїм видом показувала, що помирати поки не збирається. Вона видерлася на колоду, добігла по ній до мілкого місця калюжі й вибралася на берег. Колода, яка мала б убити щуриху, фактично її врятувала.

Охоплені спортивним азартом мисливці у відчаї кинулися навздогін, намагаючись загнати паразита назад у воду. Для цього були вжиті всі можливі заходи. Михаїл оглушував її своїм дияконським розгонистим басом, а отець Никон схопив якусь дошку, щоб спрямовувати в потрібному напрямку рух оглушеної Михаїлом щурихи. Однак руда пройда їхні спроби ігнорувала.

Зробивши два повороти праворуч і один ліворуч, щуриха помітила велику яму під сараєм і пірнула туди. І дуже прорахувалася: виходу з ями не було, а вхід був негайно закритий її переслідувачами. Щуриха змінила одну пастку на іншу, але більшу, а Никон і Михаїл влаштували нараду.

Нарада була короткою, і в підсумку було винесено два рішення. Перше — від канонічних правил не відступати. Друге — щуриху знищити з допомогою кота.

Кіт Барсик усе своє свідоме життя був дармоїдом. Хазяйка годувала його печінкою, свіжою рибою без кісток і відварною яловичиною. Молоко Барсик пив лише домашнє й кип’ячене. У нього був навіть свій костюм для зимових прогулянок, та вдягати його не доводилося — світ Барсика обмежувався стінами міської двокімнатної квартири. Два роки тому квартиру хазяйка продала й віддала майже всі гроші сину. Син купив омріяний БМВ, за місяць його розбив і віддав на відшкодування збитків. А хазяйка купила хатинку в цьому селі, посадила Барсика в кошик і поїхала. Завела невеличкий город і почала співати в місцевій церковці. Співати вона не вміла, але жінкою була доброю та лагідною.

Коли Никон і Михаїл прибігли до неї в хату, їх зустрів лише Барсик. Старий розпещений сибарит одразу запідозрив щось лихе. Але він все ж таки дав узяти себе на руки, пам’ятаючи, що хазяйка завжди ставилася до цих двох людей з повагою. І тільки коли його внесли на скитське подвір’я, кіт зрозумів, що зробив невиправну помилку.

Він довго опирався спробам заштовхнути його до ями зі щурихою.

— Я вам не кіллер на замовлення, відпустіть мене-няяяяяяяяяяяяу!!! — голосив Барсик, але його, звісно, ніхто не розумів або не хотів зрозуміти.

«Що за люди, — думав кіт. — Та мені не те що зубами хапати, мені гидко знаходитися поруч із цим розсадником лептоспірозу!»

Барсик був ученим, інтелігентним котом і звик до умоглядного (медитативного) споглядання. Ось ця звичка його й підвела. Спільними зусиллями отця Никона і Михаїла кота, що було відволікся на роздуми, затягли, нарешті, до ями зі щурихою.

Руда, що давно спостерігала за діями супротивника, зреагувала моментально. Щойно кіт опинився в межах її досяжності, вона стрибнула й вчепилася йому в груди. Від страху, несподіванки та болю Барсик завалився на бік і почав енергійно відштовхуватися всіма чотирма лапами. Щуриха відповзала й стрибала знову. Барсик страшенно репетував і проривався до виходу. Отці поспішили на допомогу, але в тісняві лише заважали один одному. Простягнуті руки намагалися витягнути кота з ями, та він уже не розбирав, де свої, а де вороги. Пазуристі лапи роздавали удари праворуч і ліворуч. Нарешті, після чергового щурячого укусу, Барсик розгледів пляму світла вгорі й кинувся на неї. Цією плямою виявилося обличчя отця Михаїла. До щурячого вереску та котячого волання додався людський крик...

Сонце заходило й дарувало останні за цей день, уже зовсім червоні промені. Жаби у ставку заводили свою глумливу пісню. Стежкою до села тікав із жалібним і обуреним нявканням кіт. Посеред двору сидів і охкав отець Михаїл, притискаючи до щоки рукав підрясника, Никон біг до келії по аптечку. Щурихи в ямі не було. Ніхто не помітив, куди вона втекла.

Никон спершу допоміг обробити подряпане обличчя Михаїла, а потім узявся за свої руки.

— Та вже ж без крові не обійшлося.

Михаїл усміхнувся, але враз скривився від болю.

— Даремно це ми, батя. Бачиш, як воно все вийшло? Кота он — замордували. Марія засмутиться. Та й щуриха... Адже теж твар Божа.

— Але ж... — почав було Никон, проте махнув рукою і забурмотів у бороду. — А-аа!.. Ну то що ж тепер... Так...

Зі щурихою ченці зустрілися за кілька місяців. Тільки тепер вона була не одна. Над мішком, що стояв у комірчині, працював уже цілий виводок. Паразити відрізнялися за розміром і навіть кольором, але у всіх була одна спільна родинна риса — неприховане цинічне нахабство.

Прибулі на літо дачники вельми дивувалися, чому Никон і Михаїл ніяк не реагують на заклики знищити гризунів. На всі пропозиції допомогти ченці лише відмовчувались і ховали очі. Потім хтось здогадався розсипати отруту без благословення.

Щурів з того часу більше в скиту не було. І сам він змінився. Марія знайшла благодійника, знайомого фінансиста. Храм побудували новий, добротний і дуже гарний. Двір облагородили, розбили квітники, поставили лавочки.

А калюжа несподівано висохла сама собою. Місце, де вона знаходилася, розчистили, посадили кущ троянд і посипали декоративним камінням. Лише дерев’яну колоду прибирати не стали.

— Нехай лежить, — сказав отець Никон.

І Михаїл з ним погодився:

— Нехай.

Опублiковано: № 6 (60) Дата публiкацiї на сайтi: 22 November 2012

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Щуриха

Щуриха

Дмитро Забєлін
Журнал «Отрок.ua»
Простодушний отець диякон явно нічого не знав про щурів. Вусата морда стирчала з води й після трапези, і годину по тому, і ще одну. Час минав, незабаром слід було служити вечірню, а вбивство щурихи ніяк не просувалося. У душу заповзали сумніви. Подію вирішено було прискорити.
Розмiстити анонс

Результати 1 - 12 з 12
01:06 26.08.2013 | Тамара
Нашей семье рассказ о крысе очень понравился,очень жизненно и с юмором,никакого моветона. Спасибо автору и редакции.
04:25 08.12.2012 | Валерий
Понравилось, спасибо!
14:01 30.11.2012 | Виктор
Очень светлый и добрый рассказ, незамысловато и со вкусом. Спаси Вас Бог!
03:27 29.11.2012 | Александр
А как это по-человечески хорошо - посидеть перед костром в простой, веселой, доброжелательной компании) В байках поупражняться) Отроки - они тоже люди) Хотя в изрядной доле высокохудожественности им не откажешь) включая юного Забелина)))
09:21 28.11.2012 | blood clot
2 Максим
А по-моєму, ця стаття дуже гарно розбавляє загальний "високохудожній масив".
17:04 27.11.2012 | Влад
По-доброму и просто написано. Подняло настроение, спасибо автору :)
12:05 27.11.2012 | Максим
Как по мне, текст низкопробный. И это кроме того, что речь монахов славянизмами в литературе уже давно стала моветоном.
Повороты сюжета вполне предсказуемы - скучно, описания банальны, подошли б для баек перед костром, например, но не для такого журнала, как "Отрок", где обычно статьи более высокого художественного уровня. В общем, незачёт. :(
13:28 26.11.2012 | blood clot
дуже кльовий текст:))
21:49 23.11.2012 | Наталья
Автору - поклон до земли!!!
19:31 23.11.2012 | Сергий
Супер!
Посмеялся от души
Спасибо за рассказ
15:54 23.11.2012 | Лили
Здорово и весело :) Спасибо!
15:24 23.11.2012 | Николай
Давно так не смеялся :)Спасибо автору. Храни вас Бог!

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: