Поки молодий і ще нікому не відомий поляк Кшиштоф Зануссі студіював фізику та філософію, його успішні італійські родичі прославляли прізвище, штампуючи побутову техніку. Коли ж він полишив фізику заради кіно, клан Зануссі запропонував пану Кшиштофу одуматися й зайнятися чимось серйознішим... «Постав вибір: бути в бідній країні артистом чи в багатій — директором концерну, що виробляє холодильники. Я зрозумів: те, що можу робити в мистецтві, холодильники мені не дадуть».
Уже на третьому курсі Кшиштофа Зануссі виключили з вишу за його дивне кіно. Надивившись у Франції фільмів із ефектом рухливої, «живої» камери, він зняв стрічку за таким принципом. Професура вважала манеру молодого режисера бездарною. Потім студента усе ж зарахували назад, але в його роботах змінювалась лише форма передачі смислу. А режисер Зануссі так і лишився «трохи дивним філософом», що ставить глядачеві незручні запитання про сенс життя і смерті, про любов, про віру.
«Структура кристала», «Рік спокійного сонця», «Захисні кольори», «Ілюмінація», «Константа», «Дотик руки», «Стан володіння», «Життя як смертельна хвороба, що передається статевим шляхом», «Персона нон грата», «Серце на долоні» — це далеко не повний перелік фільмів Кшиштофа Зануссі. Перелічувати його нагороди та заслуги взагалі немає смислу — надто їх багато. І сьогодні у свої 75 пан Зануссі активно працює в кіно й у театрі, консультує Ватикан щодо питань культури, вчить майстерності молодих колег у найкращих кіношколах світу й із задоволенням зустрічається з глядачами та журналістами. Європейська прем’єра його нової стрічки «Чужорідне тіло» відбулася на фестивалі «Покров» у Києві. Тут фільм отримав найвищу оцінку глядачів і журі — першу премію в номінації «Ігрове кіно».
Нещодавно на фестивалі в Торонто відбулася світова прем’єра «Чужорідного тіла». Як прийняли картину глядачі та критики?
Стрічка неочікувано для мене викликала навіть протести. Вона пов’язана з життям великих корпорацій. Я спробував розказати про те, як мораль цих корпорацій не збігається з мораллю, в якій ми виросли. Я опинився під прицілом феміністок, оскільки моя головна героїня — бізнес-леді, і вона огидна особистість. А мені кажуть: такі люди повинні бути показані як позитивні герої: вона розкута, вільна від будь-яких моральних обмежень. Але я навіть трохи пишаюся цим, тому що політкоректність — це теж хвороба, яка мене дратує. Певний антипод головної героїні — дівчина, яка, залишаючи свого коханого, йде в монастир. Так що тема цієї стрічки — моральний вибір, важкий і болісний прорив до духовності у світі менеджерів і бізнесвумен. Це такий новий ґатунок феміністок: жінок без жіночності, без сім’ї, без моралі. Мені такий тип жінок категорично не імпонує, за що й отримую численні закиди про нетолерантність.
Це означає, що й Вам доводиться іноді почувати себе чужорідним тілом у сучасному культурному просторі?
Мабуть. Теперішнє суспільство, сповідуючи горезвісну толерантність до пороку, зайшло вже надто далеко: до визнання одностатевих шлюбів, узаконення абортів і так далі. Є речі, до яких я байдужий. Наприклад, мені немає діла до сексуальних меншин. Я знаю, що вони існують і це явище виникло не сьогодні. Але от оголошувати одностатеві шлюби законними — це вже інше питання. Треба розуміти й відчувати ту межу, де закінчується толерантність і починається вседозволеність.
Ваш сучасний позитивний герой, який він?
Мій герой — це завжди людина, що перебуває в пошуку глибокого сенсу життя. Він намагається відчути різницю між добром і злом. Я зовсім не згоден із постмодернізмом, щодо цього я жартував у фільмі «Серце на долоні» — це була філософська притча, де за допомогою мови постмодернізму я хотів скомпрометувати цю маячню. Тому що релятивізм, який виникає разом із постмодернізмом, убиває всі цінності. А без цінностей ми не можемо жити. Мої герої завжди шукають щось, за що можна зачепитися: за добро, за безкорисливість, великодушність. Знайти таких героїв важко...
У мене взагалі природний інтерес до людей і віра в те, що серед них є люди красиві, що в них — красива душа. Я хочу захоплюватися людьми, без ілюзій, такими, якими вони є. Мені б хотілося, щоби з’явилися люди, які вміють перемогти себе, в хорошому розумінні слова піднятися над собою. І мені це іноді вдається: побачити таку людину, її вчинок, який би мене здивував і потішив.
Ви читаєте лекції студентам по всьому світу, і, напевне, у Вас є величезний простір для таких пошуків і спостережень?
Так, я багато їжджу, викладаю. Мене дуже цікавить молодь. Вони інші, й це нормально. В нашому будинку часто живуть студенти, в тому числі й з України, ми з дружиною намагаємося показати їм те найкраще у світі культури, чим багата Польща. Мені цікаво з ними. Ми вчимося одне в одного. Разом із колегами я організував своєрідний фестиваль у Польщі, який називається Carouselcultura. Він створений для молодої інтелігенції з провінції. Ми привозимо цікавих, відомих людей і даємо їм можливість вести інтелектуальні розмови в присутності публіки. На складні дискусії приходить більше тисячі людей — улітку, коли можна піти на пляж. А вони хочуть послухати, на мою превелику радість. Це означає, що інтелігенція ще існує.
А чого Ви навчаєте своїх студентів?
Я займаюся з майбутніми сценаристами, продюсерами й режисерами. Але ось те головне, чого я їх навчаю, окрім професії: продаючи себе — не продавати душу. Талант треба продавати, але душу не можна продавати нізащо й ніколи!
По-вашому, сьогодні тема Фауста все ще актуальна?
Тема Фауста зараз не така насущна, ніби Мефістофель уже не хоче купувати наші душі, тому що вирішив, що у нас немає душ, нічого купувати. «Товар» знецінився і вже не такий цікавий «покупцеві». Але насправді — ще цікавий, і треба бути пильним. Боротьба між добром і злом не припиняється на жодну секунду. І це — вічний бій, в якому всі ми учасники.
А яку роль відведено в цій боротьбі художнику: спостерігача, порадника, судді?
Кіно — це відображення життя. І художник не вчитель і не інженер душ, як нас учили. Це, радше, ваш сусід по будинку, який щиро ділиться з вами своїм пережитим досвідом, думками в надії на те, що вам це буде корисно.
Небагато прихильників Вашої творчості знають, що кілька років тому Ви знялися в документальному кіно Володимира Хотиненка. Це був цікавий досвід?
Це був серіал про Рим, про апостолів Петра і Павла, страчених тут, про перших християн-мучеників і про епоху Константина Великого. У цьому проекті задіяні прекрасні російські актори: Володимир Машков, Ірина Купченко, Юрій Соломін, Микита Михалков. Хотиненко бажав, щоб історію про апостола Петра розповів іноземець, католик. Коли запропонували мені, я з радістю погодився. Тому що добре знаю Рим і все, що пов’язане в ньому з апостолом Петром. Щоправда, я був собою дуже незадоволений, оскільки говорив із жахливим акцентом. Але це був цікавий досвід. Я й раніше сам багато знімав на християнську тематику. І впевнений: усе, що стосується життя людської душі, в основі своїй — християнська творчість. Кіно, християнське за суттю, не обов’язково розповідає про святих або показує храми. Можна через людей грішних, показуючи їхні душевні муки, шукати шлях до Бога, як це робив, наприклад, Достоєвський.
До слова про Достоєвського, як Ви ставитесь до того, що Польща у зв’язку з подіями в Україні відмінила рік польської культури в Росії, який повинен був проходити в 2015 році?
Тут питання в тому, наскільки тактовно співпрацювати, якщо поряд із нами помирають люди. У такій ситуації немає простору для мистецтва. Але це тимчасово, не назавжди. Ми всі сподіваємося, що це припиниться. З іншого боку, культура — це область, у якій ми можемо чимось переконати нашого супротивника або того, з ким не згодні. Якщо не буде діалогу з допомогою культури, буде тупа ворожнеча. Я б завжди шукав можливість продовжувати діалог, не замовкати. Навіть ворога потрібно відчути й зрозуміти, чому він такий, який є. І що в нього в голові й у серці відбувається.
Ви багато й успішно працюєте в театрі. В київському театрі імені Івана Франка з аншлагами йшов Ваш спектакль «Маленькі сімейні злочини». Що Вам дає театр?
Театр я люблю і як глядач, і як режисер. Мені просто необхідна робота з акторами, тому коли я не знімаю кіно, я ставлю спектакль. В театрі я написав і поставив кілька п’єс, але із задоволенням ставлю й чужі. Приклад цьому — «Маленькі сімейні злочини» сучасного французького драматурга Еріка-Емманюеля Шмітта. Це п’єса для молодого покоління, яке багатіє й володіє якоюсь більшою свободою, але не розуміє, де межі цієї свободи. Ви знаєте, у величезної кількості молодих людей сьогодні розпадаються зв’язки — і шлюбні, і любов — їх приносять у жертву кар’єрі. Це, говорячи кіномовою, спектакль широких планів. Завдяки талановитим акторам — Олексію Богдановичу й Ірині Дорошенко — вдається тримати увагу глядачів протягом двох із лишком годин.
А от у кіно мені не хочеться працювати з чужими текстами, я роблю авторське кіно. В кіно я, можна сказати, господар того, що відбувається, а в театрі — лише співучасник діалогу, який веде драматург із глядачем через акторську гру.
Ви останнім часом репетируєте виключно в себе дома. Чому?
Я вже немолода людина, й мені ліньки кудись їздити. А якщо серйозно, це дуже хороший формат для репетицій, такий собі домашній театр часів Мольєра. Актори повністю занурені в атмосферу спектаклю, а у вільний від репетицій час ми спілкуємося, ходимо до театру. У мене великий будинок із зимовим садом. Коли актори живуть зі мною, ми можемо репетирувати вранці й увечері. Це велика радість — приймати людей у себе дома. Дружина готує нам їсти, ми їмо разом, спілкуємося, подорожуємо й пізнаємо одне одного. Трьох тижнів такої роботи достатньо, щоб повністю поставити п’єсу.
Нещодавно була кумедна історія з групою бурятських акторів. Якогось дня вони відпросилися в мене на прогулянку до лісу. Я дав їм велосипеди, але попередив, що ліс величезний і в ньому легко заблукати. Надійшов вечір, але вони не повернулися до вечері. Коли ж вони не повернулися й до сніданку, ми з дружиною вже збиралися телефонувати до поліції, як тут наші гості опинилися на порозі. Виявилося, що вони не знали моєї адреси й до того ж не мали при собі грошей. Коли вони зрозуміли, що заблукали, вчинили дуже розумно: щоб не вкрали велосипеди, вони повісили їх на дерева, а самі пішли шукати дорогу. Автостопом добралися до Варшави й у всіх таксистів стали розпитувати, де живе режисер Зануссі. Були різні версії: що я живу в Парижі, що я давно вже помер. І лише один таксист, на щастя, знав мою адресу й погодився їх відвезти.
Ви дуже багато працюєте. Що Ви хочете сказати своїм глядачам?
Я намагаюся йти проти хвилі й залишатися оптимістом. Головне, що ми можемо зробити, — передати новому поколінню хоча б частину нашого досвіду й забути про наші звички, які застаріли. Мене вчили не пити з пляшки, а лише зі склянки. Молодь цього не розуміє. І, може, вони мають рацію. Я не буду за це боротися. Культура не в цьому. Культура — це висота наших почуттів. Здатність пожертвувати чимось в ім’я ідеалу. В цьому полягає культурний рівень людства. І якщо він підвищується, то це означає,що людство розвивається.
Бесіду вела Надія Стешенко-Григор’єва
