«Перед ким схилитися?»
Ф.М. Достоєвський, «Великий інквізитор»
У людини є невблаганна потреба в поклонінні. Така ж нагальна, як потреба в їжі та одязі. Так уже людина влаштована — вона інстинктивно шукає єднання з чимось таким, що набагато вище й недосяжніше її власної сутності.
Звідки вона, ця жага, ця потреба, цей інстинкт? Чи є він у тварин? Не знаю. Але немає людини, яка б нічому не поклонялася.
У людини є невблаганна потреба в поклонінні. Така ж нагальна, як потреба в їжі та одязі. Так уже людина влаштована — вона інстинктивно шукає єднання з чимось таким, що набагато вище й недосяжніше її власної сутності.
Звідки вона, ця жага, ця потреба, цей інстинкт? Чи є він у тварин? Не знаю. Але немає людини, яка б нічому не поклонялася.
Кожен комусь або чомусь поклоняється.
У кожного є якийсь ідеал, до якого він прагне.
І той, хто думає, що він нікому не поклоняється, найпевніше, обманює себе самовіддано.
Можливо, той, хто думає, що нікому не поклоняється, ― насправді поклоняється самому собі.
Мені здається, що схилятися перед собою якось... низько. І навіть зневажливо до власної персони. Будь ти хоч дядею Стьопою. Бо виходить — що ти рівний тільки своєму «я». Самозакохана консервація. Задушлива самотність, однак!
Але є люди, які поклоняються різним мистецтвам. Мистецтву творити, мистецтву мислити. Вони бачать, що високе мистецтво набагато вище за їхні теперішні можливості, і прагнуть досконалості. Тим вони визнають, що їхньою межею є мистецтво.
Є люди, навернені в поклоніння своїй вітчизні, національності, вождям свого народу. Тим вони визнають, що для них кордони величі — їхня батьківщина й титули її.
Є люди, які поклоняються матеріальному багатству і його благам. Виходить, вони рівні своїй купі мотлоху й оберемку розваг. Глухий кут. І не шкода їх?
Мистецтво, наука, прогрес, влада, гроші й розслабуха — це все більше ідоли сучасної людини. Давня людина будь-якої території найчастіше реалізовувала жагу поклоніння, уявляючи собі образи богів. Інстинкт поклоніння богам для наших предків дорівнював інстинкту самозбереження, а то й був сильніший. Але, упаковані у свої людські уявлення про світ, люди зазвичай обмежували свої божества потужністю природних стихій.
Але що виходить, якщо людина всією душею поклоняється Богові — не вигаданому наївною фантазією боввану з блискавкою в кулачищі, але Єдиному, Тому, Хто створив небо і землю, і саму людину? По-моєму, виходить, що ця людина насмілюється своєю межею — поставити самого Творця!
Який цей Бог, Бог єдиної Трійці — не сама людина домислює, не вигадує подобу «голова срібна, вус злат». Жодних огульних домислів! Ніхто Бога ніколи не бачив, Однороджений Син, що в лоні Отця, Той Сам виявив був (Ін. 1, 18). Християнський Бог Сам розповідає людині про Себе, Сам відкриває Себе людині. Все тільки за словом Святого Письма — стенограми Божественного інтерв’ю. У ньому ми знаходимо образ, якому ми поклоняємося, — образ Всевишнього, Котрий зволив воплотитися, щоб повернути Своє заблукале творіння до Вічності.
Ні велич багатства, ні можливості знання, ні мистецтво, ні блага популярності, ні сила грози й вітру таку людину не здатні задовольнити, наситити. Вище! Вище! У поклонінні Творцеві Всесвіту людина розширює потенціал своєї величі позамежно!
Оце так у нас, у православних, зухвалість, оце так апетит!
Людині, яка бачить своєю несумірною метою сходження на найвищу сходинку, — підвладні й усі інші щаблі — і знання, й осягнення, і мистецтво, і патріотизм.
Поклоніння Богу не виключає поклоніння творінню Бога, просто ставить творіння на своє місце — так, щоб робота для тіла не припиняла роботи для духу.
Істинне, щире поклоніння Богові, підняття до Нього вимагає такої самовіддачі, такої мобілізації сил, такого тонусу в існуванні, що всі земні щаблі, гідні поваги, стають можливими в максимальній повноті! Хоча необхідними їх не назвеш.
Щоб підійматися до християнського Бога, можна бути чемпіоном спорту — але не обов’язково. Можна поклонятися Господу нашому Ісусу Христу й бути солістом Національного хору України — але не досягнення в музиці зроблять нас ближчими до Владики Царства Небесного. Можна бути відданим Церкві Христовій усім серцем і керувати величезним заводом. Головне — дотримуватися ієрархії цінностей, пам’ятати, що навіть у мистецтві поклоняються не самій картині, а таланту художника.
Згідно з Божественним Одкровенням, ми поклоняємося Святій Трійці, Її всемогутності та Її смиренню, Її любові, Її жертовності. Можна сказати, з нами все зрозуміло. Замахнулися не лише вище голови — але вище неба! Ну і що, наше поклоніння робить нас запеклими гордіями? Аж ніяк.
Чим вище заводить людину працелюбне поклоніння, скажімо, науці, тим більшим буває і її захоплення собою, своїми досягненнями, а не наукою. Наприклад, якщо людина домагається лауреатства в конкурсі «Гордість України» — ну хіба не розквітне в її душі пишний букет самовдоволення?
З успішними результатами в поклонінні Богу все відбувається з точністю до навпаки.
На прикладах святих отців ми можемо розглянути плоди поклоніння Творцеві. І що ж побачить світ у душі святого Серафима Саровського, який за життя творив чудеса, обличчя якого засяяло від святості? Дивовижно! На відміну від поклоніння прогресу, ми не знаходимо у святих почуття переваги — ось, мовляв, «схопив Бога за бороду»! А як інакше! Адже святі твердо обрали своїм ідеалом Того, Хто вміщає у Собі й усемогутність, і смиренність, і любов, і жертовність.
Ось парадокс, який містить поклоніння християнському Богу: чим ближчими ми до Нього стаємо, тим меншою стає наша гординя! І тим повнішими стають дари благодаті! Немов гординя, як «старе вино», посідає місце, призначене для якогось нового, сильного, вічно молодого прагнення.