З редакційної пошти
В школі я мав друга. А ще в класі була дівчинка, в яку всі були закохані. Й ми з ним, звісно, теж. Якось вранці, на першому уроці, з’ясувалося, що її сусідка за партою захворіла. А на другому уроці я схопив свою сумку та сів поруч із нею. І сидів із нею на всіх уроках, до кінця дня! В цей час мій друг прохолоджувався сам на нашій задній парті. Після моєї зради ми не розмовляли цілісінький тиждень.
Кілька місяців потому, коли захворів учитель фізкультури, і замість занять ми просто тинялися стадіоном, мій друг запропонував їй сходити разом до метро за морозивом та лимонадом. Вони повернулися тільки на початку наступного уроку. Це був подвійний удар: перший — що вона погодилася піти, й другий — що він запропонував! Наступний тиждень ми болісно не спілкувалися.
Зараз багато змінилося, починаючи з мене. Сьогодні мені вже просто не вистачить хоробрості, аби зайняти вільне місце поруч із тією, котра мені подобається. А якщо його займе мій приятель, мені вистачить лицемірства, аби картинно посміхаючись та зітхаючи («що ж, таким є життя...»), відійти убік. Образи на нього як ознаки живих почуттів до людини я не матиму.
Вже майже витрачений запас вибухового пороху щирих чуттів, безпосередності вчинків, уразливості та висоти ідеалів. Життя наше стало складнішим, і ми стали складнішими разом із ним. Складнішими стали наші стосунки з людьми, які нас оточують, складнішим стало наше ставлення до дівчат, які нам подобаються, складнішими стали наші відносини один із одним.
Я не знаю, де зараз мій друг, не знаю, де зараз та дівчина. Здається, тепер ми ніби не маємо причин витримувати тижневий карантин мовчання... Проте ми не спілкуємося вже п’ятнадцять років. Ми розсталися після школи, і я навіть не можу собі уявити, якими вони стали! Адже якщо я разів із п’ятнадцять змінився за цей час, то вони, звісно ж, теж!
Я оглядаюся назад: все це було ніби з іншими людьми. Ми стали невиправно складнішими, складніше стало нам кохати, складніше стало товаришувати. Якби я зараз зустрів ту дівчину на вулиці — чи закохався б я у неї зараз, як тоді? Як школяр? А якби зустрівся заново зі своїм другом — чи схотів би заводити дружбу?
Сергій
Ми живемо у пропащому світі. І перекручений сексуальний інстинкт — один із симптомів падіння. Впродовж епох світ скочується все нижче. Одні моделі суспільного устрою змінюються на інші, і кожен новий тип містить у собі свої небезпеки, проте відтоді, як пав Адам, «безжальний дух похоті» крокує кожною вулицею і сидить, хижо вишкірившись, на розі кожної вулиці.
«Аморальні» наслідки ми поки що облишимо. В них узагалі вплутуватися не хочеться. До стриманості нахилу ти не маєш. Отож, «дружба»? В нашому пропащому світі «дружба», що мала би пов’язувати усіх представників роду людського, між чоловіком і жінкою фактично неможлива. Диявол незнищенно винахідливий, а секс — його улюблений трюк. Він досконало вміє вловлювати вас і через великодушні романтичні або чуттєві мотиви, і через потреби більш низькі і тваринні.
Цю саму «дружбу» випробували неодноразово: майже завжди або одна сторона «зірветься», або інша. Пізніше, в зрілі роки, коли сексуальний потяг дещо охолоне, дружба, либонь, можлива. Вірогідно, вона трапляється між святими. А у випадку звичайних людей це — велика рідкість; так, два розуми, що справді споріднені між собою в першу чергу інтелектуально і духовно, можуть випадково опинитися ув’язненими у жіночому й чоловічому тілах і все ж можуть забажати і навіть досягнути «дружби» абсолютно незалежно від тілесних стосунків. Проте розраховувати на це не варто.
Інша сторона неминуче підведе його (чи її) — і закохається. Та насправді хлопець «дружби» аж ніяк не шукає, навіть якщо запевняє у зворотному. Адже довкола молоді хоч греблю гати. А шукає він кохання невинного і водночас, можливо, позбавленого відповідальності. «На жаль, на жаль, чому любов — гріховна!» — пише Джері Чосер. Якщо хлопець — християнин, і поняття гріха йому відоме, він хоче знати, що ж йому тепер із цим робити.
В західній культурі традиція романтичного лицарства лишається сильною досі. Традиція ця ідеалізує «кохання» — і в цьому смислі може виявитися дуже доброчесною, оскільки вбирає в себе істотно більше, ніж тілесне задоволення, і передбачає коли не чистоту, то принаймні вірність, а відтак — самозречення, «служіння», честь і звитягу.
Слабкість її, звісно ж, полягає в тому, що виникла ця традиція як штучна куртуазна гра, як спосіб насолоджуватися коханням заради кохання, безвідносно, а часом і всупереч шлюбу. У центрі її стояв не Господь, а вигадані кумири — Кохання й Дама. Ця традиція, як і раніше, схильна бачити в Дамі свого роду провідну зірку або божество, об’єкт або причину благородної поведінки. Це, звісно, фальш.
Жінка — така ж пропаща істота, чия душа наражається на ті ж небезпеки. Але в поєднанні і в гармонії з релігією (як сталося давним-давно, — прекрасне поклоніння Пресвятій Діві, через яке Господь настільки очистив і ошляхетнив нашу грубу чоловічу природу і почуття та пом’якшив і прикрасив нашу сувору, гірку релігію) традиція ця може сповнитися і шляхетності, і величі.
Проте я все одно вважаю, що в ній існує чимало небезпек. По-перше, вона не цілком істинна і не абсолютно «теоцентрична». Вона заважає молодому чоловікові чи, принаймні, заважала в минулому, побачити в жінках те, чим вони є насправді: товаришів по корабельній аварії, а не якоюсь там провідною зіркою. (В результаті, окрім усього іншого, розгледівши справжній стан справ, парубок стає циніком.) Примушує забути про їхні бажання, потреби й спокуси. Насаджує роздмухані уявлення про «істинне кохання» як про вогонь, дарований ззовні, як про постійну екзальтацію, котра не має відношення ні до віку, ні до дітонародження, ні до простого повсякденного життя, ні до волі й мети. (В результаті, окрім усього іншого, хлопці шукають «кохання», здатного забезпечити їм тепло і затишок у холодному світі без жодних зусиль з їхнього боку, а заскнілі романтики не відступаються від пошуків навіть у бруді шлюборозлучних процесів.)
Самі жінки до всього цього майже й не причетні, хоча можуть користуватися мовою романтичного кохання, коли вже вона настільки міцно увійшла в усі наші ідіоми. Сексуальний інстинкт допомагає жінкам співчувати і розуміти інших (звісно, що менше зіпсутості, то більше тут безкорисливості) або примушує цілеспрямовано бажати стати співчутливими (або здаватися такими), сповнює готовності розділити по можливості всі зацікавлення чоловіка, до якого їх тягне: від краваток до релігії.
Це не обов’язково свідоме прагнення обманути, але чистої води інстинкт: інстинкт істоти залежної, інстинкт помічниці, у надлишку підігрітий бажанням і молодою кров’ю. Під впливом цього імпульсу жінки насправді часто дістають воістину дивовижні інтуїцію та розуміння, навіть у тому, що стосується речей поза сферою їхніх природних зацікавленостей. Вони обдаровані особливою сприйнятливістю. Будь-який викладач це добре знає. Як швидко розумна жінка вчиться, переймає його ідеї, вхоплює саму суть — і як (за рідкісним винятком), відпустивши руки наставника або втративши особистий інтерес до нього, далі просунутися вже неспроможна.
Але таким є їхній природний шлях до кохання. Дівчина, сама ще не усвідомлюючи, що відбувається, вже, певно, «закохалася». Що для неї, не зіпсутої від природи, означає: вона хоче стати матір’ю дітей цього молодого чоловіка, навіть якщо сама вона цього повною мірою і з усією виразністю не усвідомлює. Ось тут усе й починається; а якщо події розвиватимуться не так, як належить, то втрат і болю не уникнути.
Можливо, тобі доводилося зустрічати жінок легковажних чи відверто розпусних. Я маю на увазі не просто кокетування — тренувальний бій перед початком справжньої баталії, але жінок, котрі надто нерозумні, щоби сприймати серйозно навіть кохання, або дійсно настільки порочні, що насолоджуються своїми «перемогами» й отримують задоволення, завдаючи болю. Та все ж це аномалії, хоча хибні теорії, погане виховання й аморальна мода можуть їх підтримувати.
При тому, що в сучасних обставинах становище жінки істотно змінилося, так само, як і загальноприйняті уявлення про благопристойність, природний інстинкт у них залишився тим самим. У чоловіка є праця всього життя, є кар’єра (і друзі чоловічої статі), і все це здатне пережити спокусу «кохання» (і переживає таки, якщо чоловік має хоч трохи характеру).
А дівчина, навіть «економічно незалежна», як прийнято сьогодні говорити, починає практично відразу ж думати про посаг і мріяти про власний дім. І якщо вона дійсно закохана, невдача і справді може виявитися для неї крахом усіх сподівань.
Якщо жінка не розбещена, інстинктивно вона схильна до моногамії. А от чоловіки — ні... І прикидатися тут марно. Не схильні — і все тут, принаймні, за своєю тваринною природою. Моногамія (при тому, що споконвіку вона лежить в основі наших успадкованих ідей) для нас, чоловіків, частина етики, «явленої в одкровенні», у злагоді з вірою, але не плоттю. Кожен із нас без шкоди для здоров’я може зачати за відпущені нам років тридцять розквіту чоловічої сили кілька сотень дітей — із чималим задоволенням для себе. Світ цей — пав, і нема в ньому згоди між нашим тілом, розумом і душею.
Проте сутність пропащого світу полягає в тому, що найкраще досягається не через насолоду, чи те, що називається «самореалізацією», а через самозречення і страждання.
Вірність у християнському шлюбі це передбачає: ось направду велике самоприборкання. Бо для християнина шляху для відступу нема. Шлюб може освятити і направити до відповідного об’єкта його сексуальні прагнення; благодаттю своєю може допомогти йому в боротьбі; але боротьба залишається. Вдоволення шлюб не дасть — так, як за допомогою регулярного харчування можна відігнати від себе голод.
Шлюб обіцяє стільки ж труднощів у тому, що стосується чистоти, належної цьому стану, скільки і підмоги. Жоден чоловік, як би щиро він не кохав у юності свою наречену, не зберіг їй вірність як дружині в думках і на ділі без свідомого цілеспрямованого зусилля волі, без самозречення.
Коли романтичний ореол розвіюється чи просто дещо тьмяніє, молоді люди починають думати, що зробили помилку, і що «по-справжньому рідну душу» вони ще мають відшукати. А «по-справжньому рідною» душею надто часто виявляється перша-ліпша приваблива особа... Хтось, із ким вони цілком могли б одружитися, з великою користю для себе, якби лиш... І ось вам розлучення — щоби забезпечити «якби лиш». І, звичайно ж, вони, як правило, цілком праві: вони і насправді припустилися помилки.
Тільки дуже мудра людина наприкінці свого життя може розумно і тверезо оцінити, з ким саме з усіх можливих кандидатур їй варто було одружитися з найбільшою користю для себе. Практично усі шлюби, навіть щасливі, — це помилка: в тому смислі, що обидва партнери напевне могли б підшукати собі більш годящих супутників життя. Але «справді рідна душа» — це той чи та, з ким тебе з’єднав шлюб. І сам ти практично не обираєш: життя й обставини зробили за тебе майже все (хоча якщо є Господь, значить, це — Його знаряддя чи Його волевиявлення).
Загальновідомо, що насправді щасливі шлюби зустрічаються значно частіше там, де у молоді «вибір» ще обмеженіший батьківським або родинним авторитетом, — головне, щоб там діяла соціальна етика простої, неромантичної відповідальності і подружньої вірності. Проте навіть у тих країнах, де романтична традиція зачепила соціальні підвалини настільки глибоко, щоб люди повірили, буцімто вибір супутника життя — це справа самих молодих людей і нікого іншого, — лише виняткова удача зводить разом чоловіка та жінку, які насправді, як то кажуть, «суджені» один одному і спроможні на кохання велике й дивовижне.
Ця думка засліплює нас і сьогодні, просто за горло бере: на цю теми написані незчисленні вірші й історії; мабуть, загалом їх набагато більше, ніж таких випадків у реальному житті (а проте найвеличніші з цих творів оповідають нам не про щасливий шлюб славетних закоханих, але про їхню трагічну розлуку, так, наче навіть у цій сфері справжня шляхетність і краса у пропащому світі швидше досягаються через «невдачі» й страждання). У такому от великому й невідворотному коханні, часто-густо — коханні з першого погляду, ми, як мені здається, вбачаємо образ шлюбу таким, яким він був би у світі до падіння. А тут, у пропащому світі, у провідники нам дані тільки розважливість, мудрість (котра в юності трапляється нечасто, а в старості приходить надто пізно), чисте серце і вірність через зусилля волі...
Із темряви мого життя, після багатьох розчарувань передаю тобі той єдиний, сповнений величі дар, що його лиш і треба любити на землі: Святе Причастя... У ньому віднайдеш ти романтику, славу, честь, вірність, і справжній шлях усіх своїх земних кохань, і більше — Смерть: те, що в силу божественного парадоксу уриває життя і відбирає все і тим не менш містить у собі смак (чи передчуття), у якому — і лише в якому — зберігається все те, чого ти шукаєш у земних стосунках (кохання, вірність, радість) — зберігається і набуває усієї повноти реальної та нетлінної довговічності, — те, до чого прагнуть усі серця.
Підготував Олексій Забєлін
