Як добре, коли закінчується робочий день на нецікавій роботі! Відчуття наближення свята починає свербіти усередині ще починаючи з четвертої години. І хоча я знаю: карнавалу не буде, буде всього лише короткий вечір, але все одно кінець робочого дня — це маленький Новий рік (до речі, до великого лишився тиждень!)
Надворі відлига. Сніг розмок і обім’як, наче шматок розмороженої яловичини. Я вийшов на вулицю. Розталі замети тиснулися краями дороги, як пластівці піни на річкових хвилях. Моя голова була відпрасована монітором. Фізичної втоми не було тому, що я весь день просидів на одному місці. Але думки снували повільно і недолуго, ніби язик у п’яного. Я підійшов до зупинки і сів у маршрутку.
В цей час машина була майже порожньою. Прямо переді мною сиділа якась бабуся з сумками. В кінці салону примостилися дві жінки і жваво теревенили. Я сидів, приходив до тями і дивився у вікно. По ньому стікали краплі передноворічного дощу. Я засунув руки в кишені й завмер на сидінні, рухатися не хотілось. Беззмістовно шарячи очима навколо, я глянув на стареньку.
Вона була вдягнена в зелене пальто, дуже старе та охайне, з коміром на дуже старому, але теж дивовижно охайному хутрі. Легка затертість по краях була абсолютно непомітна. Пальто мало років тридцять від народження, майже динозавр. За підкладкою певно ще можна було б знайти полинялий ярличок зі знаком якості. Тепер уже ніхто такі не носить, і найближчі двадцять років не носитиме. Обережна охайність під час носіння і відчайдушна старанність у догляді: такими муміями стають лише найулюбленіші речі. Або речі, яким немає заміни. Вони завжди викликають у мене якийсь прилив жалості від того, що абсолютно безцінні в очах сучасників: ніхто не заплатить за них і копійки.
На колінах у старенької стояли дві сумки. В руках вона тримала якусь неоковирну ялинкову прикрасу із позолоченого дроту, подібну до зірки. Цей фантастичний розцяцькований виріб був недбало покладений у прозору пластикову коробку. Напевно, щоби надати упаковці ошатності, її перев’язали хрест-навхрест тонкою блискучою стрічкою. При погляді на цю річ впадала в очі кричуща дешевизна. Такі недолугі й вбогі дрібнички, грубо розмальовані, лежать на базарних лотках, чекаючи на того, в кого не вистачає грошей на пристойну покупку.
Для чого ця зоря могла знадобитися? Перше, що навернулося мені на думку — подарунок. Може, бабуся хоче подарувати її своєму дванадцятирічному онуку, щоб він прикрасив ялинку? Вона бачить його рідко, тому що живе на Теремках, а він — на Троєщині. Їй у гості їздити далеко, а йому і на думку не спаде. Але під Новий рік так приємно дарувати подарунки!
І ось вона приїздить до доньки без попередження. Всі усміхаються і дещо розгублені. Онук ніяково бере зірку, не знаючи, що сказати чи зробити. Батьки старанно захоплюються і декілька разів повторюють йому: «Подивись, яка гарна, обов’язково повісиш на ялинку!» Всі проходять до кімнати і починають зацікавлено говорити про нецікаві речі: про погоду, про чуже здоров’я, про те, «ну як ти взагалі».
Потім зять непомітно штурхає дружину ліктем і та, посміхаючись, каже, ніби між іншим: «Мам, а ти надовго приїхала? Бо ми ще до магазину хотіли встигнути... Скоро всюди буде народу повно. Та й ялинку купити треба, і пропилососити... Ну, сама розумієш, свято...» Звісно, мати все розуміє сама. Вона поспішно киває і згадує, що в неї у самої сила-силенна справ, і починає збиратися.
Прощання виходить ще зворушливішим за зустріч. Кличуть онука, щоб він поцілував бабусю. Хлопчик насилу відривається від комп’ютера. Йому на Новий рік подарували два нових диска з іграми, мобільний телефон із влаштованим плеєром і великий глянцевий атлас про дивовижні країни. Англійською, аби вчив, розглядаючи малюнки. Подарунки розкидані по кімнаті там, де їх залишила рука щасливого власника. О! До речі, ще десь на кухні, на підвіконні, лежить, перев’язана стрічкою, зірка з позолоченого дроту, куди поклав її батько. Прощаються весело, оптимістично, «обов’язково побачимося», «мам, ти ж мені зателефонуй»... У деяких випадках прощання легше за зустріч.
А якщо моє припущення неправильне? Якщо просто їде до себе додому стара жінка з ознаками самотності в одязі. З однієї сумки визирають дві порожні пластикові пляшки, з іншої — парасоля. Ялинки зараз дорогі, й вона змогла купити лише кілька гілок. З ялинкових прикрас у неї кілька кульок, і тепер от — золочена зірка. Ще є картонні фігурки тварин на мотузкових петельках — собака, снігур, пінгвін і риба. Хліб удома є, на свята вистачить. Корвалол теж. Телевізор працює. Треба ще відправити листівку доньці та онуку. Віддати окуляри, щоб полагодили дужку. Здається, все... І ніяких трагедій.
Коли мені буде під сімдесят п’ять, в які часи житиму я? В тодішньому теперішньому чи в сучасному, коли тодішнє буде минулим? Ця жінка наочно прочинила для мене завісу майбутнього, ніби хтось надіслав мені новорічну відеолистівку з 2080 року (адже тоді це буде, напевно, звичним явищем!). Яким я буду тоді? Напевно, таким самим непомітним старим. Сподіваюся, що разом із зором, слухом та еластичністю шкіри в мені послабне, нарешті, виснажлива спрага самовираження або самореалізації. Сподіваюся, що до старості я втрачу, нарешті, своє ненаситне его і знайду себе.
Мине сімдесят років, і я теж буду як зіницю ока берегти свою стару зимову куртку, буду вперто вішати на ялинку картонних звірів (собаку, снігура, пінгвіна і рибу) замість якихось сучасних голографічних кульок на дистанційному керуванні, теж буду розсилати коротенькі sms-ки замість того, щоб скористатися кишеньковим відеотелефоном. Теж буду дарувати дітям недолугі подарунки, які вони не зможуть оцінити, тому що діти практичні і ще не розуміють, що значить «головне не подарунок, а увага».
Машина зупинилася, розчинилися дверцята. Спускаючись сходинками, жінка потягнулася, щоб спертися на бильце, і зап’ястя її оголилося. З-під рукава визирнув золотистий кругляшок на коричневому ремінці. Стрілки, перекреслюючи напис «Чайка», показували за двадцять восьму. Але якого століття?
