Господь наш Ісус Христос є, без сумніву, сущий над усіма Бог. Його Божественна природа достатньо проявила Себе в ділах, які ніхто, крім Нього, не творив: воскресіння мертвих, вигнання бісів, влада над істотами сотвореного світу... Але ж і людиною Ісус теж був реально. Це не було ілюзією.
Якою ж Він був людиною?
Ісусу була властива та відкритість і вразливість, та незахищеність душі, яку ми можемо помічати (незрівнянно меншою, звісно, мірою) в людях більш-менш чистих або тих, які прагнуть чистоти. Господь сміливий без нахабства. Він щедрий без вихваляння і співчутливий без сентиментальності. У Ньому споглядається та моральна міра і той «золота середина», якої дошукуються всі, хто шукає чесноти без домішок. Але Він — людина. Не лише ідеальна Людина, але й «просто» людина. Фізично Йому близькі і зрозумілі втома, голод, біль, а також ситість, радість м’язової активності, солодкість відпочинку. Психологічно Йому також відомо все, що може бути назване людським, окрім гріха.
Цей додаток «окрім гріха» змушує нас напружити розум і переворушити внутрішній досвід. Гріх так зрісся з людиною, що ми, без усякого страху помилитися, можемо сказати, що не знаємо, що значить «без гріха». Вся людська діяльність отруєна гріхом, і сто разів має рацію незабутній Гоголь, який говорив про себе, що журиться, не бачачи «добра в добрі».
Зустріч із безгрішністю можлива тільки у Христі. Ми лікуємося Христом і живимося Ним, як би утилітарно і грубо це не звучало. Але так і має бути. Христом не можна захоплюватися здалеку, визнавати Його історичність і «внесок у вчення про моральність». Це захоплення здалеку або визнання заслуг є достеменна маячня і лузга під виглядом «духовності». Христом треба саме живитися, бо Він є Хліб, Котрий зійшов із Небес. Ним треба лікуватися, бо Він — єдиний дієвий і цілющий пластир для виразок, якими вкриті наші душі.
Але я все ж хочу говорити, хоча б частково, про те, що відчував Ісус як Людина, живучи на землі, що тривожило Його, що оточувало Його і впливало на Його безгрішну душу.
Він був самотнім; Його переслідували і обплітали сітями підступів; Він був Жертвою задовго до смерті; Йому був відомий біль — і всім цим Він дуже близький для нас і дуже нам потрібен. Адже ми оточені густою хмарою нерозуміння, нам страшно, нам боляче, ми помремо...
З того часу, як Він почав учити і проповідувати, Його постійно хотіли вбити. Цими словами — «хотіли вбити Його» — майорить уся євангельська оповідь. «І ще більше хотіли вбити Його»; «і шукали схопити Його»; «Тут знову іудеї схопили каміння, щоб побити Його»; «За що хочете вбити Мене?» Ці та подібні до них вислови передають характер тих незабутніх подій. А характер їх полягав у цькуванні Безгрішного і пошуку можливості, щоб пролити Його кров.
Три коротких роки, що минули у подорожах і проповіді, — і, разом з тим, три довгих роки очікування смерті. Це були роки невидимого для звичайного ока цькування, роки погоні за Боголюдиною. Від звуку Його слів мертві воскресають і демони тікають, але живі люди раз у раз хапаються за каміння, а книжники поспішно відходять, щоб радитися про зручний спосіб усунення «цієї Людини». Хіба це не жахливо? Чи відчуваємо ми цей жах? Чи помічаємо, як він проходить через всю історію, адже що таке історія, як не боротьба гріха і святості й не спроба загасити полум’я праведності до кінця?
Він віддасть Себе людям Сам. Власне, вже віддав, утілившись. Адже втілення в людину Сина Божого — це вічне людей із Богом єднання. Але мало людям стати родичами Богу. Вони звикли знущатися над родичами, і цього нового Родича їм треба вбити.
Він знає це. Навіть у Гефсиманії Він покаже владу, сказавши Це Я і змусивши пасти на землю озброєний натовп. Тобто Його взяття під варту, подальші знущання і смерть були з Його боку добровільними. Їх не було б, якби не захотів цього Він. Але ж для цього Він і прийшов. Тут знову згадаємо, що Він — не просто Всемогутній Бог у людській подобі, але й справжня людина, «просто людина». Отже, Він жив три роки в умовах постійної небезпеки, в атмосфері неминучої тривоги, яку породжує небезпека. Чи був Він завжди царствено спокійний, чи нерви Його знали напругу в передчутті небезпеки?
Ми, забиті по вінця телевізійним сміттям, так часто дивимося фільми, де когось хочуть убити, і цей хтось тікає, переховується, шукає допомоги в різних людей. Ми лоскочемо свої нерви чужим награним страхом, сидячи у зручних кріслах, і спостерігаємо за тим, як вдається герою обманути ворогів і лишитися живим. А нам варто згадувати хоча б інколи про те, як мучився Господь в очікуванні неминучих страждань, заради яких Він і прийшов у цей світ. Він так і казав: Я ж маю хреститися хрещенням, — і як Я мучуся, поки те сповниться! (Лк. 12, 50).
Серед частих погроз, то тікаючи від ворогів, то наздоганяючи їх, жив на землі цар Давид. Навіть удавати з себе божевільного доводилося йому, пускаючи по бороді слину і шукаючи притулку в сусідніх царів. Нічого такого не робить Ісус, названий сином Давида. Він не тікає від ворогів, а просто пішки обходить міста Ізраїля. Але Його так часто зустрічають ворожістю й оточують змовами, що і Його переходи з міста в місто часом схожі на втечу.
Іоанн Предтеча, який народився на півроку раніше Ісуса Христа, мав і померти трохи раніше. Його смерть в очах Ісуса мала стати ознакою наближення й смерті Його Самого. От чому як Ісус те почув, (про смерть Іоанна), Він відплив звідти човном у місце пустинне і самотнє (Мф. 14, 13). Йому часто треба бути одному. І не лише тому, що Він думав про майбутні страждання і розмовляв у молитві з Отцем. Ці часті віддалення від усіх, ці ночі, проведені в молитві, — це ж не лише подвижництво, але й спосіб виживання. Інакше, не віддаляючись на деякий час від людей, серед людей не виживеш. І закон цей тим суворіше діє, що праведнішої людини стосується. Тим більше, коли йдеться про святих Святійше Слово.
Йому, напевно, було важко навіть просто жити серед людей, не те що вчити їх і готуватися до смерті за них. Адже Він по суті — єдина здорова Людина, вимушена жити серед озлоблених і хворих грішників. Кровоточиві, біснуваті, паралізовані складають густе тло, на якому так чітко вимальовується фігура приреченого на смерть молодого, безгрішного і досконалого Ісуса.
Він не просто зцілює людей. Він думки їхні знає (Мф. 9, 4), бачить помисли їхні! Непроникне для звичного ока покривало, під яким ворушиться хаос і жах людського серця, для очей Ісуса відкинуте. І це також джерело страждань. Страждань, зовсім не зрозумілих для нас; страждань нестерпних, якщо ти не любиш тих, чиї таємниці тобі відкриті.
Отож, Він дуже самотній, Чоловік на ім’я Ісус. Він умалив Самого Себе, прийнявши вигляд раба, ставши подібним до людини (Флп. 2, 7). Він став у всьому, крім гріха, як ми, але поки Він не закінчить служіння, поки не повернеться туди, звідки вийшов, Він дуже самотній на землі. З Його рук їдять, торкаючись до Його одеж, зцілюються хворі, але Він усе одно самотній серед велелюдності, і це — також мука.
Рідкісні душі подібно до Лазаря втішають Господа своєю простотою і щирістю. Вони навіть, як Лазар, можуть дістати наче титул ім’я Ісусового друга. В них удома, серед люблячих і доброзичливих людей, Христос знаходить рідкісний і дорогоцінний відпочинок. Марфа, Марія, Лазар... Здавалося б, найближчі до Нього ті, кого Він обрав, апостоли. Але вони настільки жахливо далекі від Його способу мислення, від розуміння Його місії, що Він якось був змушений сказати Петру: Відступися від Мене, сатано, — ти спокуса Мені, бо думаєш не про Боже, а про людське! (Мф. 16, 23). А це ж було одразу після відомого сповідування Петра!
Вони сходять із Ним в Єрусалим і сперечаються при цьому, хто з них має бути більшим. Він іде розпинатися, а вони сперечаються про славу. Спосіб думок Його і їхніх розділені прірвою, і чи не про це казав Ісайя? — Наскільки небо віддалено від землі, настільки Мої думки віддалені від ваших думок.
Він увійшов у нашу свідомість і пам’ять як Той, Хто любить нас. І ми готові уявити Його усміхненим і веселим. Протестантські листівки і буклети так і представляють Його нам — усміхненим другом, добрим знайомим із відкритими обіймами. Але це зовсім історично неправильно. Люблячий, якщо йдеться про Ісуса, — означає, розіп’ятий. «Люблячий» відносно Христа не значить «весело усміхнений», але значить «скривавлений і знесилений, зі схиленою головою на Хресті». Євангельська оповідь жодного разу не каже про Нього як про усміхненого. Але багато разів каже про Його гнів. Він із гнівом дивиться на фарисеїв, тужачи, що їхні серця такі закам’янілі. Він із гнівом забороняє апостолам заважати дітям приходити до Нього. Ревність до Дому Божого породжує в Ньому гнів двічі, і Він жене із храму торговців. Можна продовжувати наводити приклади.
Гнів є зворотною стороною любові, точніше, однією з форм дії любові. Той, хто не вміє любити, не вміє і гніватися. Він уміє дратуватися, коли його самолюбство зачепили, але гніватися він не вміє. Він толерантний — байдужий, тобто. Ісус у вищому ступені не толерантний.
Це дійсно найдивовижніша Людина. І вся історія, яку ми називаємо християнською, у кращій своїй частині наповнена зусиллями, спрямованими на справжнє і глибоке пізнання Його. Він шукає нас, а ми забуваємо про Нього. Коли нам весело, ми часто Його не потребуємо. Але зате коли нам страшно, важко, самотньо, ми стаємо здатними на зустріч із Ним. І це тому, що Сам Він не мав на землі місця, де голову прихилити. Його переслідували, не розуміли, неодноразово казали про Нього неправду і зводили наклепи, Він жив під загрозою смерті й нарешті зробив те, заради чого прийшов, — помер за наші гріхи та воскрес.
