Життя як голлівудський режисер — любить великі плани. Навіть коли ви просто простягаєте дитині льодяник — цей кадр, показаний на весь екран, може стати ударною сценою фільму. Поворотним моментом сюжету.
Іще Достоєвський казав, що спогад про одне тепле слово чи вчинок може змінити все життя людини. П’ять хвилин нашого часу, віддані комусь, можуть у чиємусь життєвому сценарії залишитися захопливим розділом, який людина буде перечитувати знову й знову.
Одна моя знайома — п’ятдесятилітня жінка, яка сама виростила дочку — розповідала мені про своє дитинство. Мені запам’яталася її розповідь про тітку.
Тітка була жінкою суворою, неговіркою, зловживала горілкою, так і не змогла створити сім’ю і до п’ятдесяти років «згоріла» від спиртного.
Але — вона одного разу подарувала моїй знайомій ляльку. У ті післявоєнні роки, у зруйнованому українському селі — це був королівський подарунок. Лялька була з довгим рудим волоссям. Моя знайома її дуже берегла. Момент вручення подарунка, виймання цієї шикарної копії людини з сумки, з небуття — запам’ятався дитині як яскравий спалах. Він осяяв той день, і ще кілька років руда ганчір’яна дівчинка ділила зі своєю хазяйкою довгі сільські вечори.
Ця лялька стала однією з найяскравіших подій дитинства. Тепле почуття вдячності до тітки було пронесене крізь усе життя.
Моя мама в юності працювала на будівництві. Вони тягали відра з розчином на верхні поверхи будівлі. Охороняла будівництво літня жінка. В неї нікого не було, вона жила в землянці на краю будівельної котловини. Скільки їх було тоді після війни — самотніх жінок...
Мама подарувала їй простеньку хустинку.
Жінку це надзвичайно зворушило. Вона заплакала тоді. Довго мамі дякувала. Носила цю хустку як найдорожчу прикрасу й усім показувала — ось, мені Тоня хустку подарувала...
Іще я знаю одного чоловіка, який їздить у дитячий будинок щовихідного. Він уже розлучився з ілюзією, що може перевиховати тамтешніх дітлахів. Відучити курити чи нюхати клей. Прищепити любов до навчання.
Він возить двом знайомим хлопчакам, з якими потоваришував, чай у термосі. Це перетворилося на ритуал — вони виходять у двір і п’ють чай з цукерками. Щонеділі.
Можливо, колись, коли вони виростуть і будуть шукати роботу, а роботи не буде, або постануть перед людською несправедливістю — цей спогад про теплий термос з чаєм вбереже їх від гарячого, необачного вчинку.
Такі дрібниці — це маленькі гвинтики, здатні вберегти від руйнування крихкий кістяк долі, який скрипить від надмірних життєвих навантажень.
Життя — як величезний рюкзак, що натирає плечі. Ніхто не знає, на якому перевалі лямка особливо боляче впнеться у плече, тягар за плечима видасться непід’ємним і захочеться кинути все й опуститися в сніг.
І яка думка прийде в голову. І яку мелодію буде грати радіо в маршрутці. І що скаже (зробить) людина, котра опиниться поруч. Чи зрозуміє вона, що її епізодична роль — це роль цілого світу. Байдужого чи чуйного.
Дуже важливо, як ми зіграємо цей епізод. Повернемося спиною, проваливши задум Режисера. Чи поліземо в кишеню за льодяником.