Підписатись на розсилку нових статей

С 2009 года журнал издается при поддержке Международного благотворительного фонда в честь Покрова Пресвятой Богородицы


Журнал «Отрок» приглашает авторов для сотрудничества! Пишите нам на адрес: otrok@iona.kiev.ua

Рекомендуємо відвідати

Свято-Троицкий Ионинский монастырь Молодость не равнодушна Покров Страничка православной матери Журнал Фамилия Ольшанский женский монастырь

Наші друзі

Маленькі солдатики

Що за гігантський рій душ товпиться біля входу у Вічність!
Леон Блуа

Вважається, що «наш вік» як певне середовище проживання, де діють визначені — і доволі суворі — закони, почався з першими залпами «серпневих гармат» Першої світової війни. По суті, ця війна не закінчилася Версальським миром у 1919 році, її «метастази» пішли далеко в майбутнє, у нинішній і завтрашній день. І тому розмова про духовний сенс того, що радянські історики, навмисне спрощуючи, називали імперіалістичною бійнею, залишається актуальним і сьогодні. Ця стаття не пропонує готові відповіді, а запрошує до роздумів.


Ми сиділи на килимі й розглядали книгу. Нам було років по десять, це була Москва початку вісімдесятих. Книга була з картинками, французькою мовою, і мама мого товариша вибірково перекладала нам зміст нотаток — про якісь чудові пригоди, незвичайні випадки. На одній зі сторінок був зображений чоловічок, він одразу привертав увагу. У червоному камзолі, білих панчохах, із сивим волоссям (акуратною перукою), він чи то присідав у поклоні, чи то нахилявся, чимось цікавлячись. Мама товариша читала, що його — цього чоловічка — бачили перед початком Першої світової війни у столицях Німеччини, Франції, Росії, Австрії, інших країн, на площах і в урядових будівлях, він з’являвся — старомодний коротун, на зріст не вище метра, — і так само зникав — стоншувався: серпанком, вітерцем, подувом.

Я не уявляв собі, що таке Перша світова війна, але запам’ятав того дідка, його вертку фігурку, важкий, неначе з воску, ніс, усмішечку зі стиснутими губами, тривогу і навіть страх, який викликало його цукеркове різнобарв’я. І зараз мені здається, що це не таємничий дідок, а легенька, висохла подоба Вольтера стрибала через кордони, як через резинку, показуючи на обидва боки рожевий танцюючий язичок — бо в ці дні липня 1914 року насувалася війна, що підірвала Стару Європу, затишок, побут; розламала і вихолодила те, що люди вважали своєю домівкою. Це було вельми втішно для тих, хто розуміється на справжній іронії, тому що світова війна — як вважали, остання — мала стати своєрідною ретортою з вирощування гомункулуса загального миру, процвітання, зрештою, щастя...

Ні, не варто ідеалізувати довоєнне минуле — воно вже було задушливе, прогресивний маленький світ дев’ятнадцятого — початку двадцятого століття, з його дурнуватою декадентською містикою. Це час появи кінематографу і жовтої преси, час віри у світле майбутнє прогресу і парламенту, права націй на самовизначення, гонки озброєнь, реклами, багатоквартирних будинків зі сміттєпроводами. Німецький письменник Георг Гейм напередодні війни скаржився: «Нудота, нудота, нудота. Нічого не відбувається, нічого... Хоч би війна почалася нарешті. Цей світ такий гнилий, ефемерний, липкий, немов політура на старих меб­лях». «Кепський смак — кепський запах», — так Мережковський писав про дев’ятнадцяте століття, точніше, «генеральну лінію його руху». І — багато хто, дуже багато хто, не знає, як вибратися з цього світу, що запропонувати замість нього, де знайти «щасливі острови» в океанах подалі він нього, як Гоген; благають, кричать, зриваючи голос, як Шарль Бодлер: «Думка демократичного суспільства — сувора диктатура; не вимагайте від нього ні жалю, ні милості, ні певної еластичності в застосуванні своїх законів до різноманітного й складного душевного життя... З нечестивої любові до свободи народилася нова тиранія, тиранія звірів, або зоократія». За ним повторює Вільє де Ліль-Адан, аристократ, граф без копійки в кишені, який пише футуристичний кітч про рекламу, що забруднює собою небеса (він вгадав), Барб’є д’Оревільї з його романтикою руху шуанів*, серед котрих височить велетенська фігура вождя роялістів Кадудаля**, зацькованого в Парижі. А скількох будуть ще цькувати, цькувати усім світом — і нам, тим, хто захоплюється «тургенєвськими маєтками», варто пам’ятати, що практично всі вони після лютневої революції були пограбовані, а їхніх господарів забили — камінням, вилами, чим доведеться. І все це була буденщина, дивовижна буденщина, наче так і треба...

* Шуани — учасники монархічного повстання у Бретані 1793—1800 років проти революційного уряду Франції.
** Жорж Кадудаль (1771-1804), бретонський селянин, один із вождів шуанів. Після невдалого замаху на Наполеона схоплений і страчений у Парижі.

Але, тим не менше, у 1914 році це була домівка, яка не є, але з государями-імператорами, старим Францем-Йосифом, котрий більше ніж півстоліття правив своєю майже музейною імперією-королівством, зі святим Іоанном Кронштадтським, із тонюсіньким цесаревичем Олексієм, який немов зійшов з нестеровських полотен. У цьому світі, де, подібно до старіючих гобеленів, занепадала середньовічна велич, зотлівала, немов рогіжка, середньовічна смиренність, імператор Николай ніс мощі святого Серафима Саровського, кайзер Вільгельм віддавав наказ по флоту про те, що він виходить у море, аби наодинці поговорити з Богом, а київські кахляні грубки безтурботно угвинчували у небо димок; адже лише грубки залишаються на згарищі спалених міст і сіл, вони впевнені у своєму безсмерті...

Про цю «домівку, що занепадає» писав філософ Николай Страхов: «Іде руйнація певних позитивних форм, які склалися ще за середньовіччя. Суспільство тримається залишками віри, патріотизму, моральності, що поволі втрачають свої основи. Але оскільки ці засади були виховані християнством до нечуваної висоти, то людство незгладимо носить їх у собі, і їх ще надовго вистачить для його підтримки. Але живе воно не ними, а проти них або всупереч ним». З російським філософом перегукується французький поет і містик Шарль Пегі, він неначе дивується, тужить у своїх нотатках про світ, про Францію: «Уперше з часів Ісу­са ми бачимо, як на наших очах постає новий світ. Сучасний світ збирається, народжується і росте після Ісуса, без Ісуса. І що найважливіше, друже мій, не треба цього заперечувати, — їм це вдалося... Я кажу, став нехристиянський, а не став знову; це зовсім не одне й те саме; теперішнє злочинне нехристиянство — це антихристиянство безмірно гірше, ніж, так би мовити, невинне дохристиянство; це зовсім інше, значно серйозніше, — не отримати ще й потім втратити. Як із цього народу, найбільш християнського, так глибоко, внутрішньо, по-домашньому християнського, християнського не просто в душі, але християнського в самому серці й до самих кісток, можна було домогтися того, щоб зробити з нього цей сучасний народ, так глибоко, внутрішньо, по-домашньому нехристиянський, такий дехристиянський у душі й у серці, і до самих кісток. Такий дехристиянський у крові». При цьому жити стало зручніше, безумовно, комфортніше, проте на самому дні, де блукають придонні думки-мандрівники, де людина залишається наодинці з собою, — значно нудотніше; нудотніше, мабуть, аніж було навіть у дохристиянські часи.

Машинна цивілізація зіграла з людьми злий жарт — після оголошення мобілізації її вже не можна було зупинити (це знищило б усі плани залізничних перевезень), а після проведення мобілізації не можна було не воювати. У цьому сенсі паровоз і телефон виявилися страшнішими за ядерну бомбу. Два імператори — Николай і Вільгельм, двоюрідні брати, — посилають один одному кілька телеграм і не можуть зупинити нестримний рух потяга. Вільгельму залишилося тільки ­зітхнути: «Подумати лише, Георг і Нікі зіграли проти мене! Якби моя бабуся була живою, вона б не допустила цього!»

І ось війна починається. Старий сербський воєвода Путник хреститься, довідавшись про рішення Николая Другого піти в захисті Сербії до кінця, англійський кабінет міністрів чекає у відповідь німецьку ноту на Даунінг-стріт, маятник коливається, майже одинадцята година ночі, відповіді немає; сер Едвард Грей промовляє, дивлячись у вікно: «Вогні зараз згасають усюди в Європі, і, можливо, ми не побачимо їх знову запаленими протягом життя всього нашого покоління». Імператор Николай Другий біля Казанської ікони Божої Матері (перед якою молився фельдмаршал Кутузов) повторює слова Олександра Першого: не укладати мир, доки хоча б один супротивник залишиться на російській землі (і цієї обіцянки він дотримався); Володимир Маяковський читає патріотичні вірші з постаменту пам’ятника генералу Скобелєву; у Німеччині піднесення, студенти масово записуються у добровольці. У Парижі вперше з 1870 року зі статуї Страсбурга знятий чорний креп*. Цю атмосферу загального піднесення — і не просто піднесення, а жертовної участі — змалював Стефан Цвейг, пригадуючи перші дні після вступу Австро-Угорщини у війну: «Перший переляк від війни, якої ніхто не хотів: ні народ, ні уряди, — тієї війни, що у дипломатів, котрі нею гралися і блефували, проти їх власної волі вислизнула з незграбних рук, перейшов у несподіваний ентузіазм. На вулицях виникали процесії, усюди раптом попливли знамена, стрічки, музика, радісно марширували новобранці. Як ніколи, тисячі й сотні тисяч людей відчували те, що їм належало відчувати в мирний час: те, що вони складають одне ціле. Місто на два мільйони та країна майже на п’ятдесят мільйонів відчували в цей час, що переживають історичний момент, неповторний момент і що кожний покликаний долучити своє крихітне „я“ до цієї розпаленої маси, аби очиститися від усякого себелюбства. Усі відмінності станів, мов, класів, релігій були затоплені почуттям братерства, що вихлюпнулося в цю одну мить». І припустимо, що всі держави на другий день війни раптом вирішили укласти мир, наприклад, захоплені жертовністю та вірністю слову своїх супротивників, «вистрелити у повітря», як неодноразово робив Олександр Пушкін, доки не наважився вбити у «віч­но сумній дуелі» з Дантесом; або хоч би вона тривала місяць-два, до «осіннього листопаду» (як припускали майже всі лідери держав), зберігши життя людей, сповнених ентузіазмом, спрямувавши у творче русло їхню трагічну рішучість змінити світ. Якою б тоді, без цього чотирирічного кровопролиття, стала світова історія?

* Після Франко-пруської війни місто Страсбург було відібране у Франції та увійшло до Німецької імперії.

... Але війська зближуються, рахунок іде вже на години, можливо, у ці останні мирні, перші воєнні дні розгортається одна з найвеличніших дій в історії. Уявімо, що є висока гора, з якої видно всі царства світу та славу їхню. Дорогами, уздовж жовтих полів, ідуть, тримаючи стрій, сотні тисяч солдатів, наближаючись до кордонів, скачуть ескадрони кавалерії. Николай Гумільов писав:

Барабаны, гремите,
а трубы, ревите, —
а знамёна везде взнесены.
Со времён Македонца
такой не бывало
грозовой и чудесной войны.

Німецькі колони йдуть у атаку, маршируючи по Бельгії суцільним потоком, а бельгійські «армійські» собаки, оспівані ще Бодлером, самовіддано тягнуть кулемети — як візочки з молоком. Війська навдивовижу гарні, французи в синіх мундирах і червоних штанях (від них відмовляться, перевдягнувшись у хакі, після величезних втрат), французькі офіцери йдуть у бій з білими плюмажами на кепі, у білих рукавичках: так починається «остання битва світу, який відходить». На вістрі удару йшли молоді ідеалісти, про яких писав Максиміліан Волошин у статті «Покоління 1914 року». «Вже три роки тому спостерігачі зауважили, що в психології молодого покоління відбувся переворот величезного значення, що зростають юнаки, не схожі ні на своїх батьків, ні на своїх дідів. Молоде покоління вражає оптимізмом, життєздатністю, смаком до дії. Бергсон відзначав серйозність, з якою юнаки тепер ставляться до життя, відсутність песимізму, мужність, усвідомлення своїх вчинків, своєї відповідальності за них. Ці юнаки відкидали майстрів скептицизму й іронії — Ренана й Тена. Своїми вчителями вони визнавали традиціоналіста Барреса, теоретика неороялізму Морраса, апостола й проповідника Шарля Пегі, поетів Клоделя, Сюареса і Жамма, романіста Ромена Роллана, філософа Бергсона. Відбувався незрозумілий парадокс: школа, забрана у клерикалів і цілковито передана до рук вільнодумців, виховала покоління з певним ухилом до католицтва; соціалістична пропаганда породила юнаків із консервативними й монархічними традиціями.

... Усієї спокійної і шахової майстерності Жоффра забракло б, якби армія не була сповнена духом цього дужого і мужнього покоління 1914 року».

... Вони рухались по різні боки кордонів, сповнені тріумфу, немов лицарі, немов хрестоносці, — тільки згодом стало зрозуміло, що велична процесія стане хрестовим походом дітей, хрестовим походом бідних, і — як уже в 1915 році напише Максиміліан Волошин — «це покоління буде винищене, воно вже майже винищене європейською вій­ною вщент».

І от армії вступають у бій, бажання зберігати темп на всіх фронтах зриває німецький план Шліффена, геніальне творіння, просто-таки торжество технічної думки, знищене нервами, випадком, марнославством; потім рух до моря, Західний фронт упирається в узбережжя, а на Сході російський «паровий коток» пригальмовує. Наступ у серце Німеччини провалено, командувач другої російської армії Самсонов пускає собі кулю у скроню, командувач першої, Ренненкампф, наче й не винний, але його оминають — остзейський німець як-не-як (після революції більшовики поставлять його до стінки). Запаси снарядів, що були розраховані на всю війну, знищені до осені, іде розвиток воєнного виробництва, усе більше й більше, вважається, що нарощування вогневої потужності дає можливість виходу з позиційного глухого кута. Але виявляється, що після кількох днів канонади зі щілин і штолень, з кратерів «місячного ландшафту», рукотворного пекла, виповзають солдати і гранатами, кулеметами, кастетами, булавами (знову взятими на озброєння у «вік техніки») відбивають атаки. Масштаби проривів мізерні, жертви величезні: під Верденом на п’ятнадцяти кіломет­рах фронту полягло понад 430 тисяч осіб; практикується «стратегія мінотавра» (вираз російського історика Керсновського), коли обов’язок полководця, його стратегічний геній полягає у невблаганній рішучості кидати власні війська у вогонь шеренгами, колонами, ланцюгами: переможе той, хто введе в бій останній батальйон. Власне, це війна старих цивілізацій, уже практично нехристиянських цивілізацій; можливо, це пояснює її жорстокість, її прагматичність, байдужість до жертв.

Паралельно розвивається воєнна пропаганда, «піар», мільйонам в окопах і ще більшій кількості людей у тилу є необхідність пояснити, що війна йде не проти поганих хлопців, ні, проти мало не нелюдів, злочинців, гунів, ґоблінів — цей настрій поширюється пресою, факти неймовірно роздуваються, до фарсу — чим безглуздіше, тим переконливіше; стараються всі, надто західні демократії — адже воювати доводиться заради загального миру, загального благоденства! У пропаганді все активніше використовуються еротичні теми — по суті, вперше; попитом користуються листівки з малюнками напівроздягнених дівчат, які обнімають солдатів — лідери тут французи. Фактично, ці листівки — прямі предки нинішніх глянцевих обкладинок; виглядає цнотливо, навіть втішно, просто симптом, немов легкий кашель, почервоніння очей...

При цьому знищується ціле літературне покоління: у Франції до 1915 року вбито вже понад сто п’ятдесят письменників. На початку війни гине Шарль Пегі, а в самому кінці, у холодному мокрому листопаді внаслідок поранення гине Гійом Аполлінер; роком раніше, у такому ж листопаді, помирає Леон Блуа у журбі, у смутку...

Що кривавішою стає війна, то дужче вона нагадує шоу: ось нові зразки вогнеметів, підводних човнів, танків, результат гарантовано... Пораженці, по суті, лише підливають масла у вогонь, «поглиблюючи» війну, переводячи її на соціальний рівень, заперечуючи в ній те, що, власне, лише й було цінним: героїзм, самозречення, вірність обов’язку.

Колишній довоєнний світ, довоєнна домівка руйнується непомітно: в якийсь момент вона просто перестає існувати. Але в окопах, де, б’ючись на чотири фронти, з перевернутим фронтом, супроти ворога і власного тилу, полишені в тій найстрахітливішій самотності, в якій може опинитися людина, посеред мертвих пейзажів, витруєних газами; у цих окопах, як Іона в череві кита, маленькі солдатики стоять у сталевих грозах, пов’язані нелицемірним товаришуванням; саме вони, перетворюючись на попіл, пил, порох, часто самі не знають, за що вони вмирають, і парадоксальним чином помирають саме за те, за що потрібно (як сказано у пророка Ісайї: «Знайшли Мене ті, хто Мене не шукав»), прості, як земля, що прийняла їх, впали до тієї глибини, де вона переходить у висоту... Шарль Пегі, ще до війни немов передчуваючи свою долю і долю свого, не втраченого — загиблого — покоління, у «Молитві за всіх нас, у плоті народжених» сказав так: «Блаженні полеглі за тлінні міста, бо вони — тіло Міста Господнього. Блаженні полеглі за своє вогнище і за свій вогонь, і за смиренну честь отчого дому. Бо вони і образ, і початок, і плоть, і взори дому Господнього... Блаженні увінчані смертю у хвилину послуху й смирення».

Можна ще багато написати про героїзм і лицарство, які зовсім не зразу були витруєні пропагандою: молодим людям властиво бути великодушними; про те, як здрібнилися, спотворилися «високі цілі» війни, про те, якими слушними щодо них виявилися слова Пушкіна про Вольтера: «Лаври, що їх вкривали, були обляпані багном». Про те, що війна все ж «очистила повітря» (як справедливо здавалося на її початку Олександру Блоку), принаймні літературну атмосферу, зробила її холоднішою, свіжішою, сухішою. Вона породжує ціле покоління письменників, зовсім не «втрачених», радше тих, які навмисне загубилися, подібно до Пітера Пена: це Ернст Юргер, Готфрід Бенн, Луї Фердинанд Селін, Гемінґвей, навіть Фолкнер, навіть Сент-Екзюпері, письменників-мандрівників, пілігримів, які за усієї їхньої несхожості заповідали своїм читачам стійкість олов’яних солдатиків, маленьких солдатиків Першої світової війни.

На цьому можна було б завершити, але все таки хочеться навести ще одну цитату з Льва Шестова. «Чим більше пояснюють (світову війну) і чим зрозуміліші пояснення, тим нудотніше від них. Особливо від пояснень, що зводяться до „інтересів народів“. Німеччині потрібна була залізниця Берлін — Багдад, Англії — вільні моря, Франції — Ельзас-Лотарингія, усім щось було потрібне. Історики добре знають, для чого війна, тобто для яких наших інтересів. І забувають, що ніякі залізниці, ніякі моря не окуплять тих майже міфічних витрат, яких вимагала від Європи війна. Якби ті гроші і нелюдські зусилля, яких коштувала вій­на, спрямувати на справжню охорону „інтересів“, то за три роки війни вся Європа перетворилася б на один величезний квітучий сад. Аби зрозуміти війну — потрібно собі сказати, що вона не має жодного смислу, що вона — кричуще безглуздя. Ніяких інтересів вона не передбачає, а нищить усі інтереси. А якщо так — відкривається широке поле для здогадів. Чудовий грецький поет свого часу писав: кого боги люблять, той вмирає молодим. Бувають епохи, коли на землі з’являється безліч юнаків, котрі богам потрібніші й миліші, ніж нам. І тоді виникають великі війни, подібні до цієї. Молодь скошується мільйонами — і йде туди, де її вміють цінувати краще, аніж тут».

Гадаю, у наведеній цитаті справедливо було б написати «боги» в однині та з великої літери. Бог. І поставити крапку.

Опублiковано: № 3 (57) Дата публiкацiї на сайтi: 17 May 2012

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Маленькі солдатики

Маленькі солдатики

Максим Шмирьов
Журнал «Отрок.ua»
Вони рухались по різні боки кордонів, сповнені тріумфу, немов лицарі, немов хрестоносці, — тільки згодом стало зрозуміло, що велична процесія стане хрестовим походом дітей, хрестовим походом бідних, і — як уже в 1915 році напише Максиміліан Волошин — «це покоління буде винищене, воно вже майже винищене європейською війною вщент».
Розмiстити анонс

Результати 1 - 6 з 6
20:00 30.12.2014 | Ксенія
Параллельно развивается военная пропаганда, «пиар», миллионам в окопах и ещё большему числу людей в тылу требуется объяснить, что война идёт не против плохих парней, нет, против почти нелюдей, преступников, гуннов, гоблинов — это настроение распространяется печатью, факты многократно раздуваются, до фарса, чем нелепей, тем убедительней...

Стаття про справжнє. Тому і зараз, у 2014, актуальна. На жаль, актуальна.

14:33 29.05.2012 | Юрко
Дякую !
Чудова стаття!
14:18 23.05.2012 | Андрей Карпенко
Воспоминания о Первой в преддверии Третьей?
19:43 22.05.2012 | Nastya
Спасибо за такую живую, яркую картину происходящего!
16:17 19.05.2012 | Светлана
Спасибо.
09:35 18.05.2012 | blood clot
класний текст. дякую!)

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: