Віддамося бурхливій фантазії. Уявіть собі, що зібралися у вас за столом Пушкін, Гоголь, Достоєвський і Чехов, а ви освічуєте їх відносно особливостей сучасної мови і намагаєтеся пояснити їм, що означає слівце «лузер», яке не так давно з’явилося. Вважаю, що великі виявилися б на рідкість нетямущими. А між іншим, про щось подібне до цього писав кожен із них, і це навіть має свою назву в літературознавстві: «тема маленької людини».
Тему маленької людини відкрив, як і багато чого іншого в російській літературі, Олександр Сергійович Пушкін повістю «Станційний доглядач». Головний герой повісті Самсон Вирін — найнижчого рангу чиновник, від якого гусар Мінський вивіз красуню-дочку. І хоча найгірші припущення Виріна не виправдалися: Мінський не вигнав Дуню, натішившись нею, а на довгі роки вона залишалася його багатою утриманкою, — горе Виріна від того анітрохи не менше. Не менше, тому що повість не про те, що багаті не повинні позбавляти бідних шматка хліба, а про їхню рівну людську гідність, про глибинну рівність усіх перед Богом, коли заповіді для всіх одні, і те, що невінчаною утриманкою виявилася його дочка, розбило серце батька, зостарило його за чотири роки й звело в могилу. Він готовий був її пробачити й прийняти. У гранично лаконічній пушкінської прозі немає нічого не вартого уваги: не випадково на стінах поштової станції, ввіреної Виріну, висять малюнки, які ілюструють історію блудного сина.
Але, незважаючи на те, що саме ця повість визнана витоком «теми маленької людини», мене набагато більше дивує «Мідний вершник». У цій поемі поруч поставлені два головні герої: Петро Перший з його планами закласти місто «на берегу пустынных волн», «прорубить окно в Европу», «грозить шведу», Петро Перший, який «уздой железной Россию поднял на дыбы», — і дрібний чиновник Євген зі своїми планами одружитися на коханій дівчині, отримати місце з трохи більшою платнею, виростити дітей і померти в колі дітей та онуків.
Інтереси цих героїв у пушкінській поемі стоять поруч, більше того, Петро відповідальний за зламане життя Євгена: його наречена загинула під час повені в Петербурзі. Втілені плани Петра зламали плани Євгенія. Він доживає своє недовге життя божевільним волоцюгою, але волоцюга цей звинувачує Петра, загрожує його кінній статуї і, тікаючи, чує за собою «тяжёло-звонкое скаканье» бронзового коня. У цій гонитві є якісь особисті відносини, відповідь на загрозу. Чого хоче бронзовий Петро? Розчавити, покарати чи виправдатися?
Спорідненим до «теми маленької людини» здається мені вірш «Анчар». Той, хто надіслав «раба» до отруйного дерева, іменується і князем, і царем, і владикою. А те, що помираючий раб, повернувшись, «лёг под сводом шалаша на лыки», розширює цей парад варіантів влади й змушує нас подумки переодягнути владику з шовків і оксамиту в бананову спідничку й прикрасити акулячим зубом на шиї. Але є серед імен цих персонажів і такі: «человека человек послал к анчару властным взглядом». Очевидно, що саме ці імена — головні. Не може одна людина бути засобом для іншої. Я боюся бути хибно зрозумілою. Чи може генерал послати в бій солдата? Так, звичайно. У вимушеній війні, захищаючи вітчизну. Але в Пушкіна «царь тем ядом напитал свои послушливые стрелы и с ними гибель разослал соседям в чуждые пределы». Це загарбник, впевнений у своєму праві, який не підозрює, що раби й сусіди — люди.
Слідом за Пушкіним «теми маленької людини» торкнувся Гоголь своєю повістю «Шинель», у якій Акакій Акакійович Башмачкін, чиновник низенького зросту, трішки підсліпуватий, трішки рябуватий, не здатний ні до чого, крім переписування, зазнає глузувань своїх молодих співробітників. Із дурістю школярів вони сиплють йому на лисину дрібно надерті папірці й промовляють: «Сніг іде»; штовхають під руку, вигадують, що його лупцює старезна квартирна хазяйка, і запитують, коли буде їхнє весілля. І тільки коли жарт ставав зовсім уже нестерпним, Акакій Акакійович казав: «Залиште мене, навіщо ви мене ображаєте?» І почув молодий чиновник у цих словах інші: «Я брат твій».
Персонаж повісті Достоєвського «Бідні люди» Макар Дєвушкін навіть упізнає в Башмачкіні себе. Але є суттєва різниця. Акакій Акакійович живе, занурений у свій власний світ. Ось що пише про нього Гоголь: «Мало сказати: він служив ревно, — ні, він служив з любов’ю. Там, у цьому переписуванні, йому бачився якийсь свій різноманітний і приємний світ... Насолода виражалася на обличчі його, він і підсміювався, і підморгував, і допомагав губами, так що в обличчі його можна було прочитати будь-яку літеру, яку виводило перо його». А Макар Дєвушкін дуже самолюбний і амбітний. Він постійно пам’ятає, яке враження справляє, і саме це приносить йому найпекучіші страждання: «Адже для людей і в шинелі ходиш, і чоботи, мабуть, для них же носиш. Чоботи в такому випадку потрібні мені для підтримки честі й доброго імені; у дірявих же чоботях і те й інше пропало».
Такі самі самолюбні майже всі знедолені страждальці Достоєвського. Пам’ятаєте, як Катерина Іванівна всоте розповідала, що в неї батько генерал, і про те, як вона на випускному балі в пансіоні танцювала з шаллю. У «Братах Карамазових» Ілюшечка хворіє і гине від образи, нанесеної його батькові. Герої Достоєвського ніби щомиті вимагають поваги, бо ж самі вони добре пам’ятають про свою людську гідність і, б’ючись головою об безпросвітність, що їх оточила, хочуть спочатку поваги, розуміння, а потім уже, зовсім не в першу чергу, хліба.
Антон Павлович Чехов уміє пронизливо співчувати й сироті Ваньці Жукову, який пише лист «на деревню дедушке» про гірке своє життя в будинку шевця, який не вчить його, а б’є і мучить, і старому візнику Іоні, який увесь день намагався розповісти кому-небудь про те, що в нього помер син, і не вислухав його ніхто, крім його конячини. Але є у Чехова й обурення тим, що людина сама себе ні на копійчину не цінує, що вона сама ще поперед усіх згодна, що вона — черв’як перед сильними світу цього. Я маю на увазі оповідання «Смерть чиновника». Чиновник на прізвище Черв’яков чхнув на лисину генерала в театрі, а потім своїми безглуздо й настирливо повторюваними вибаченнями довів його до гніву, злякався й зі страху помер. Якщо Акакія Акакійовича вбила байдужість і жорстокість до нього людей, то Черв’яков — жертва власного плазування.
У радянській літературі, коли світ був зруйнований до підвалин і хто був нічим, повинен був стати всім, «тема маленької людини», наскільки я можу судити, розлилася так широко, що її неможливо вже було побачити як відокремлену. «Маленька людина» перемагала, будувала і ходила «как хозяин необъятной родины своей». І раптом з несподіваною силою «тема маленької людини» вихлюпнулася у творчості нині живої і здорової Тетяни Толстої. Цікаво, що було це у вісімдесяті роки, приблизно в той же час, коли корифей мультиплікації Юрій Норштейн заповзявся зробити мультфільм «Шинель» за Гоголем. І здається мені, що вони користувалися одним і тим самим прийомом, точніше, вони однаково побачили «маленьких людей». Як саме?
Розповіді Тетяни Толстої майже всі про невдах, про самотніх стареньких, про тих, кому не додано любові, і всі вони викликають навіть не просто добрі почуття, а розчулення. Тетяна Толстая або долучає до внутрішнього світу героя його дитячі враження, або показує його з боку очима дитини, і це наближення до світу дитинства надає історії життя її невдах глибину, значущість і зворушує серце читачів.
Це з боку інших персонажів її Петерс, незграбний товстун, що марно мріє про кохання, є смішним і дивакуватим, — це співробітниця, слова якої про себе він випадково почув, називає його «дундук якийсь ендокринологічний». У нас, читачів, він викликає пронизливе співчуття, тому що ми знаємо, що в ньому живе його дитинство. Коли він жив з бабусею і чув розповіді про те, що його мама втекла в теплі краї з негідником, а тато проводить час із жінками легкої поведінки, «Петерс уявляв собі негідника негром під банановою пальмою, папашиних жінок — блакитними й повітряними, легкими, немов весняні хмарки». Ми знаємо, як він хотів дружити, коли його вперше і востаннє повели в гості на ялинку, і ми відчуваємо значущість і глибину його життя, як усякого життя, і не можемо не відгукнутися на фінал оповідання: «Старий Петерс штовхнув віконну раму — задзвеніло синє скло, спалахнули тисячі жовтих птахів, і гола золота весна закричала, сміючись: доганяй, доганяй! Нові діти з відерцями возилися в калюжах. І, нічого не бажаючи, ні про що не шкодуючи, Петерс вдячно усміхнувся життю — тому, що біжить повз, байдужому, невдячному, облудному, глузливому, безглуздому, чужому — прекрасному, прекрасному, прекрасному».
А оповідання «Найулюбленіша» — це розповідь про Женечку, яка живе тим, що навчає і виховує дітей по сім’ях. В оповіданні вона вже стара, ще бадьора, ще потрібна стара в ортопедичному черевику й зі слуховим апаратом, але звуть її Женечка, як колись, як, можливо, назвав її хтось із її численних вихованців, що приголубилися до неї.
«У давню давнину, по той бік снів, на землі стояло дитинство, вітри мовчали, спали за далекими синіми лісами, була жива Женечка».
В оповіданні є історія про те, як Женечка приїздить прожити з дітьми літо на дачі: «вона розпакує речі, заквітчає кути букетами польових квітів, роздарує подарунки, що шарудять папером, і міцно схопить нас і боляче розцілує з судомної любов’ю, яку ми поблажливо приймаємо: нехай любить, і потягне першу жертву на урок, примовляючи: „Я і маму твою вчила. Я і з бабусею твоєю з дитинства дружила ... “».
Оповідання «Найулюбленіша» — про самотню жінку, яка завжди любить більше, ніж її, але стоїть вона перед нами, занурена у світ чужого таємничого, дрімучого дитинства, а ще у світ власних спогадів — і попри все пронизливе співчуття до неї ні на мить не виникає думки про невдале життя. Життя її глибоке, і значне, і чудесне, як усяке життя.
А що ж Норштейн з його «Шинеллю»? Він створив зворушливого Башмачкіна, зворушливого, як немовлята. Акакій Акакійович занурюється у своє переписування з тією повною зворушливою зосередженістю, на яку здатен хіба що однорічний малюк, який крутить у руках новий предмет. Так само зосереджено і поважно він п’є чай. Його лисуватість перетворюється на милий пушок, що нагадує нам про перше волоссячко. Він такий беззахисний і такий нездатний постояти за себе, як і ті, кого носять на руках, тільки його ніхто не любить і не жаліє. У Норштейна вийшов справжній гоголівський Башмачкін: мова йде про значно більше, ніж соціальна справедливість. Знедолених Достоєвського так зняти було б не можна. Вони викликають пекуче співчуття, але не розчулення: діти не бувають такі амбітні.
І ось тепер давайте поговоримо про те, що означає нове слівце «лузер». «Лузер» — невдаха, який винен у своїх невдачах, той, кого можна зневажати, той, ким стати соромно. Приблизно так можна зрозуміти це слово з контексту його вживання.
Чи є в російській літературі «лузери»? Ні. Навіть у «Смерті чиновника», оповіданні безумовно сатиричному, Чехов докоряє своєму героєві не за те, що той не рвонув у перегонах за першість, а за те, що він не відчуває своєї безперечної гідності на своєму скромному місці.
Сучасний світ хоче всіх захопити у вічне змагання, у перегони, у комплекси або недовгі радості вгамованого марнославства. Думається, що набагато краще займатися своєю справою із зосередженістю Акакія Акакійовича і радіти своєму єдиному життю, «прекрасному, прекрасному, прекрасному»!
