Звідки ростуть вірші? У класиків, можливо, «зі сміття», до того ж, «не знаючи сорому». У звичайних людей, які пишуть чотиристопним ямбом у період статевого дозрівання, вірші ростуть звідусіль. Ще в юнака не росте волосся в носі й на грудях. Тільки верхня губа й пахви темніють від першого пуху, а вірші вже ростуть звідусіль і, на відміну від класиків, усе в них сором’язливо й цнотливо. Дурнувато, звісно, й наївно, але сором’язливо й цнотливо.
Ніяка воєнна історія не зможе перерахувати поіменно всіх загиблих у тій чи іншій війні. Більшість загиблих залишаться безіменними жертвами й невідомими героями. Історія літератури теж ніколи не назве імена тих, хто пробував сили на літературній ниві, але зник у круговороті історії, не добившись слави, чи опустив руки на половині шляху, чи вчасно замовкнув, тверезо оцінивши свої сили.
Слава останнім і горе тим, хто тикається з рукописами по редакціях, пише листи, нарікає на Промисел за несправедливість і живе з думкою про свою невизнану геніальність, як клоун з налиплою до лиця маскою. Для таких людей світ є несправедливим абсолютно. Як для Сальєрі з «Маленьких трагедій», для них «правди немає й вище». Наскільки чистіший і здоровіший добрий сміх над собою. Коли втомлений від життя дядько, який страждає на п’ятому десятку від двох пудів зайвої ваги, прочитає свої вірші, що були написані чверть століття тому, то дивна посмішка скривить його обличчя. Свіжістю й дурістю повіє на нього від цих пожовтілих аркушів, стане шкода років, що проминули, стане соромно, що цей лепет йому самому колись здавався геніальним. Якщо дядько на п’ятому десятку може похвалитися наявністю каміна в домі, то самий час влаштувати віршовому дітищу аутодафе.
Самый обычный закон природы
Хлещет поэтов больней, чем кнут:
«Всё, чем вы мучались год за годом,
Пеплом становится в пять минут».
Ну й чудово! Ну й слава Богу! Саме так, Богові слава, й нікому більше. Авраам сина не пожалів і за словом Божим повів його на жертовник. Сам поклав єдинородного на дрова, сам однією рукою відвів підборіддя, відкриваючи беззахисне горло. Сам заніс другу руку з ножем високо над головою і... І тільки Той, Хто Свого Сина послав у світ на страждання, тільки Той, Хто тоді втримав Авраамову десницю, знає, що в ці секунди коїлося в душі праведника. Після всього цього — що значить спалити два-три зошити з рукописами? Спалити хибну претензію на геніальність, віддати вогневі не сина юності й не плід черева, а «пісні цнотливості», що так і не стали «піснями досвіду»?
«Я тебе народив. Я тебе і вб’ю». Цю репліку Бульби має право вимовити будь-який митець. Як отець в архаїчному суспільстві мав повноту військової, судової та жрецької влади, так і митець повинен володіти своїми творами. Володіти, а не підлещуватися до них, як до когось великого. Нехай «частіше повертається стиль», загладжуючи написане на м’якому воску; нехай глина знову й знову зліплюється в безформну масу після невдалих рухів скульптора. Нехай папір, що зберігає сліди сирого почуття, хибного пафосу чи іншої недосконалості, служить для розтоплювання камінів.
Проте чи все так погано в наївних віршах, які справедливо приречені на безвісність? Ні, не все. У них саме те й добре, що вони ростуть не «зі сміття». У них дихає почуття, наївне, але щире. Метри можуть нанизувати слова, змінювати розміри й форми, очікуючи, що смисл прийде «сам по собі», проб’ється крізь словесну тканину несподівано, немов паросток з асфальту. У них це часом виходить, і тоді вони вважають — через них мова живе.
Наївний поет, що його надихнуло перше кохання, перша втрата, перше знайомство з чужою майстерністю на спроби гармонічно висловитися, завжди йде від почуття до слів. Слів не вистачає, вони вилізають за межі рядку, кострубато римуються, банально звучать, але все одно це — вірші.
Или выжги меня недугом,
Или брось кораблём на рифы,
Но прости, что умею думать
Хоть какой ни какой, а рифмой.
Подальше залежить уже від уміння думати. Навіть не від уміння (звідки йому взятися?), а від готовності віднині думати постійно. Настирливість розумового процесу, його невгасима постійність, помножена на цікавість і раблезіанський інтелектуальний апетит можуть з часом дати дещо на виході. Так мені здається.
Той, хто не любить думати і не хоче вчитися, кине римувати «страждаю» й «вмираю», як тільки подорослішає ще на одну юнацьку закоханість.
Людина має зрозуміти своє життя, має жити свідомо. Проте за свої п’ятдесят-шістдесят, навіть за свої «сімдесят, якщо ж у силах — вісімдесят» зрозуміти себе людина не здатна. Потрібний досвід чужого життя, щоб, збагатившись ним, стати старше на декілька (чим більше — тим краще) життів.. Цей чужий досвід зафіксований у книгах, у притчах, у прислів’ях, піснях, билинах. Тобто — в слові. Часто й подовгу буваючи в цій лавці старожитностей, шанувальник слова ризикує стати шанувальником знань. А там уже поруч любов до мудрості чи любов до помилок, але в будь-якому разі це буде вихід за межі обмеженого особистого буття. Ти пірнав у книжки, щоб підібрати слова для почуття, що тебе охопило, а знайшов більше, ніж шукав. Тепер у тобі хочуть зімкнутися й стати одним потоком минуле й майбутнє, а ти ризикуєш стати провідником того, що вони через тебе скажуть.
Окрім часових полюсів — минулого й майбутнього, — людина, що захворіла на поезію, потребує й полюсів просторових — пустелі й міста, тобто самотності й багатолюдності. Вона повинна, як божевільна, інколи тікати від людей, щоб думати, промовляти, проціджувати крізь себе словесний шум. Наодинці вона чекає осяяння й одкровення. Птахи в лісі й трава в полях дивляться на неї з подивом. Там, у самотності, зрозуміле вбирається у слово, і слово зазнає огранювання.
Проте потім треба бігти назад, до людей. І не кудись, а туди, де можуть вислухати й оцінити, де можуть вилаяти чи стиснути в удячних обіймах. Треба бігти до міста. Там газети й журнали. Там професорські кафедри й сценічні майданчики. Там прокурені кухні й суперечки до ранку з членами таємного ордену під назвою «друзі».
Так, між минулим і майбутнім, між людською товкотнечею й самотністю, чаклуючи над словом і знаходячи стимул для творчості в зализуванні власних ран, живе той, хто в сімнадцять років вперше зримував «пішла» й «знайшла». І кому це треба, скажіть будь-ласка?
Ні, юнацькі вірші треба спалювати, щоб зі спокійним сумлінням перекваліфікуватися в керівника будинку. Їх не можна не писати, вірші. Вони неминучі, як дитячі хвороби. Проте робити їх ремеслом і пропонувати себе історії як кандидата в генії не варто. Якщо історія та її Господар зупинять свій вибір на вас, то нікому до кінця не буде зрозуміло, чи про вас плакати чи квапитись з привітаннями.
Однозначно те, що, незважаючи на унікальність прижиттєвого досвіду, після смерті Ахматова й Пастернак вже не вимагають, щоб про них говорили піднесено й пошепки. Вони потребують православної молитви «про упокоєння душ усопших рабів Божих Анни й Бориса».
Про інших можна думати аналогічно.
