Христос ― це любов. Війна ― це ненависть. Як же воювати християнину?

Процитуємо «Основи соціальної концепції РПЦ»:

«Коли святий рівноапостольний Кирил був посланий патріархом Константинопольським на євангельську проповідь і прибув до столиці сарацинів, з ним вступили у суперечку про віру вчені послідовники Магомета. Серед інших запитань поставили йому таке: «Христос є Бог ваш. Він заповідав молитися про ворогів, добро творити тим, хто вас ненавидить і кривдить, ― тим, хто б’є в ланіту, підставляти й іншу, ― а ви що робите? Якщо хтось образить вас, загострюєте зброю, виходите на брань, убиваєте. Чому ви не слухаєте свого Христа?» Вислухавши це, святий Кирил спитав співбесідників своїх: «Якщо в якомусь законі будуть написані дві заповіді, яка людина буде досконалим виконавцем закону ― чи та, що виконує одну заповідь, чи та, що виконує обидві заповіді?» Коли агаряни сказали, що досконаліше виконає закон той, хто дотримається обох заповідей, то святий проповідник продовжував: «Христос Бог наш, Котрий повелів нам молитися за тих, хто образив нас і їм добродіяти, сказав також, що більшої любові жоден з нас у житті цьому мати не може над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх (Ін. 15, 3). Ось чому ми великодушно терпимо образи, які завдають нам як людям окремим, але в суспільстві один одного захищаємо й покладаємо душі свої на брані за близьких своїх, щоб ви, полонивши наших співгромадян, разом з тілами не полонили й душ їхніх, вимусивши до зречення від віри й богопротивних дій. Наші христолюбиві воїни зі зброєю в руках захищають Святу Церкву, захищають государя, в священній особі якого шанують образ влади Царя Небесного, захищають вітчизну, з руйнуванням якої неминуче занепаде влада вітчизни й похитнеться віра євангельська. Ось дорогоцінні застави, за які до останньої краплі крові мусять битися воїни, і якщо вони на полі брані покладуть душі свої, Церква зараховує їх до лику святих мучеників і називає молитвениками перед Богом».

Уривок промовистий. Він не тільки розвінчує спроби декотрих не дуже обізнаних неофітів зліпити з Православ’я якусь сентиментально-толстовську пацифістську секту, але й викриває ліберальний міф про те, що спасіння нібито повинне бути приватною справою. Наші благочестиві предки вважали, що спасіння ― справа занадто важлива, щоб бути приватною справою. І держава повинна захищати не тільки матеріальне надбання, але й віру своїх людей.

І жертовність православної людини, звісно, завжди зростала, якщо вона знала, що захищає не просто рідну землю, але й віру істинну. Це дуже важливо. Недарма ж кажуть, що перемагає не армія вбивць, а армія мучеників. За інших рівних умов армія найманців, які воюють за гроші, набагато слабша за армію ідеалістів, яких надихає ідея. Між іншим, це судження аж ніяк не тільки православних християн, але й інших вдумливих людей. Нікколо Макіавеллі, чиє ім’я стало символом політичного цинізму й прагматизму, стверджував те ж саме, оспівуючи античних патріотів усупереч сучасним йому кондотьєрам. Меч у руках боягуза ― палиця. Меч ― сила в руках того, хто готовий ризикнути власним життям. Святий благовірний князь Олександр Невський, адмірал Феодор Ушаков… Вони були готові взяти не тільки меч, але й хрест свій. Власне, вони й брали меч як хрест.

Смерть робить людину людиною, перетворюючи біологію в біографію, ― так стверджував німецький філософ Мартін Гайдеґер. Вічне життя людинки, яка бажає солодко їсти й м’яко спати, стало б вульгарненьким водевілем. Стояння над безоднею смерті робить його високою трагедією, що зрештою обіцяє вічне життя. Життя, в якому не буде гріха й вульгарності. Тому, хоча й цінуючи земне життя, смерть православні люди зустрічали з гідністю й мужністю:

За все печали, радости и бредни,

Как подобает мужу, заплачу

Непоправимой гибелью последней.

Н. Гумільов

Гайдеґер, як і православні люди, заперечував можливість раю на землі, розуміючи його утопічність. Безсмертя людини в її нинішньому вигляді на землі означало б вічність гріха. Та чи значить це, що будь-яка смерть допомагає спасінню? Звісно ж, ні. Християнство вчить, що раптова смерть, смерть без покаяння й Причастя ― трагедія, яка зменшує шанси на спасіння. До того ж, така смерть може бути невідомою рідним, і вони про людину не моляться, померлого не відспівують священики, що робить важчим проходження душею митарств і її спасіння. Тому розбійників на Русі часто називали душогубами, тобто тими, хто може занапастити не тільки тіло, але й душу своєї жертви. Трагедією є і передчасна смерть у молодому віці, коли людина не встигла принести духовні плоди, не встигла породити нові християнські душі чи просяяти духовною красою в чернецтві. Це набагато більш трагічна смерть, ніж смерть людини, яка прожила тривале й плідне життя, «пересиченої днями» людини.

Навіть якщо це смерть мученика, який загибеллю тіла стверджує красу духа, все одно вона несе відбиток непозбутньої втрати. Тому й моляться християни на кожній літургії: «Християнської кончини живота нашого, безболісної, неганебної, мирної... у Господа просимо». І той, хто перешкоджає цьому, ― страшний злодій, який заслуговує на найсуворіше покарання. Начальник ― Божий слуга, тобі на добро. А як чиниш ти зле, то бійся, бо недарма він носить меча, він бо Божий слуга, месник у гніві злочинцеві! (Рим. 13, 4). Не каже апостол, що меч ― бутафорія, що суспільне зло, злочини мають зійти з рук винуватцю. Ні, має знайтися законний месник, на покарання лиходію. Тому всі, хто візьме меча, від меча і загинуть (Мф. 26, 52).

Військовою силою покарати чи вгамувати ворога, який зруйнував твоє рідне місто, ― це не право християнина. Це його обов’язок! Звісно, якщо він ― чоловік, здатний носити зброю. Є такі критичні моменти, коли навіть ченці й священики брали в руки зброю для захисту своєї Батьківщини, своїх близьких і государів, і Церква через мудру ікономію прощала їм порушення правил. Блаженні миротворці, бо вони синами Божими стануть (Мф. 5, 9).

Ще стародавній китайський мислитель і правитель Шан Ян сказав з цього приводу, дещо утрируючи, що якщо війна дарує довгий мир, то хай живе війна! Недобре ганьбити армію, котра захищає країну. Хоч яка вона є. Без неї все одно буде гірше. Абсурдно сварити армію за її жорстку дисципліну. Без неї вона перетвориться на скупчення бандитів.

Сьогодні часто плачуть про порушення свободи, «прав людини». Але свобода у звичайному розумінні ― це зовсім не завжди цінність. Вільні місця в плацкартному вагоні, коли всі інші вже розхапані, ― це зазвичай верхні полиці біля туалету. Квитки на них беруть в останню чергу. «У цьому кафе завжди вільно», ― можуть сказати про поганий, нікому не потрібний заклад. «Ти вільний!» ― може рявкнути керівник на підлеглого, що завинив, звільняючи його з роботи. І той зовсім не зрадіє своєму звільненню…

Наше повсякденне життя може бути так скуте ланцюгами умовностей, залежностей, звичок, що може бути справжнім рабством. Армія, позбавляючи солдатів багатьох так званих «прав людини», може дати справжню свободу. Там немає свободи пересування, обмежений доступ до інформації, свободи слова. Але є свобода жертвувати собою, свобода бути з Богом.

В англійського поета й офіцера Редьярда Кіплінга є такі рядки:

Не плачьте! Армия дала

Свободу робкому рабу,

За шиворот приволокла

Из канцелярии в судьбу.

Где он, узнав, что значит сметь,

Набрался храбрости ― любить,

И, полюбив, ― пошёл на смерть,

И умер. К счастью, может быть.

(Пер. К. Симонова)

Іноді навіть чужовірному поетичний хист може допомогти осягнути високі духовні істини. Адже Бог, бажаючи врятувати людську душу, зазвичай забирає людину саме тоді, коли вона досягла піку своєї духовності, і подальше її життя було б тільки падінням з досягнутої вершини. Тому логічно, що той, хто «полюбивши, пішов на смерть», справді помер «на щастя, може бути».

Війна ― неминуче зло падшого світу. Але кожне зло Бог може перетворити на добро. У військовий час невір’я і байдужість вивітрюються разом з клубами порохового диму. Досвід свідчить: на війні атеїстів не бува