Миром Господу помолимся

Чому помирають ті, кого ми любимо? Чому бувають війни і го¬лод? Чому люди холоднокровно вбивають своїх братів? Чому нам буває нестерпно боляче? Чому у світі, створеному Господом, Котрий є Любов, стільки ненависті і зла? — Чи то відповідей немає, чи то запитання неправильні, але люди продовжують ці запитання ставити — собі, священику, Богу...

Походження страждання

 

Щастя сліпе і не бачить свого джерела. Тільки досвід¬чена душа знає, що ні «гормон щастя» ендорфін, ні вдалий збіг обставин, ні свята, перемоги й досягнен¬ня не є справжніми джерелами щастя. Вони самі по¬ходять з джерела, котре просте і складне, зрозуміле й незбагненне.

Все з волі Божої, всі наші радості. Тому й «пока¬зано» православній людині молитися у всіх випадках і дякувати Господу за послані блага, і просити про подання нових благ. Та немає молитви, в якій би ми просили про подання печалей та прикростей, а пе¬чалі та прикрості раз у раз порушують наш спокій та щастя. З часів Христа люди ставлять це запитання — коли Господь великий і добрий, коли «Бог є Любов», чому у світі стільки зла й негараздів? Чому ми стра¬ждаємо?

Душа й тіло людини надзвичайно вразливі. Нашій душі немає навіть необхідності зазнавати справжнього горя, щоб очі наповнилися сльозами. Досить на мить уявити, що малюк, який завжди прокидається з усміш¬кою, захоплено роздивляється величезні самоскиди і нетерпляче тягнеться до Чаші під час причастя, і та брудна, п'яна людина, котра розмахує руками і нерозбірливо співає, коло якої ти щойно пройшов, це одна й та сама істота, — і тиждень твоя душа буде су¬домно схлипувати. Та це не страждання, це дурість... Тілу теж не обов'язково зазнати реальної хвороби чи болю — навіть загроза цього породжує страх, котрий сам по собі противний. Та й узагалі, немає місця на ті¬лі, яке не могло б по-справжньому від чогось страждати і спричиняти незручності. То невже Творець заклав у нас схильність душі й тіла до страждань?

А трапляються ж і справжні трагедії — ми просто оточені потенційним лихом, і воно раз у раз навалюється на наших близьких, далеких, часом і нам дістає¬ться... Невже і це — з волі Господа?

Мені подобається просте пояснення фізичних страждань людини в земному світі: людина цьому світу не належить, вона була адаптована до умов Едему, тому її анатомія та імунітет погано присто-совані до виживання за межами раю. Ми не знає¬мо, чому світ довкола Едему створений таким не-затишним, проте гнів Господа виявився меншим за Його любов до людей, і вони в «поті чола свого» змогли вижити. Більше того, різноманітні «стимули— хвороби, голод і холод — дали поштовх роз¬витку людини як творця... Як би там не було, у цьо¬му світі ми опинилися в результаті нашого власного свідомого вибору — наша віра вся побудована навільному виборі, і ми його колись зробили, спробу-вавши плід від Древа, від якого куштувати Господь заборонив. От і маємо.

Своїми руками

Було б цікаво поглянути на Землю, якби людина була створена без свободи волі. Така істота запро¬грамована лише на певні вчинки. Простіше кажучи, це робот. Робот не чинить добра або зла — він ви¬конує закладену в нього програму, його ставлення до того, що він робить, просто не існує, він бездушний... Неможливо уявити, навіщо Господу могла б знадобитися така істота, і цілий світ, населений та¬кими істотами, — це просто не має ніякого смислу. Поки що роботів створюють тільки люди, яким са¬мим досить важко змирятися з бездушністю своїх творінь, тож «творці» вигадують повстання роботів, захоплення ними влади над світом і навернення в рабство «творців»...

Прості пояснення, мабуть, найкращі. Окрім при¬родних лих, від яких потерпає все людство, існують численні «антропогенні» — сплановані, організова¬ні та втілені самою людиною, — війни та злочини, обман і насильство, несправедливість і образи. Чому ж Господь допускає, щоб люди страждали й гинули від слова або руки свого ближнього? А Гос¬подь і не допускає! Все зло, якоге люди навмисно чи з недоумства заподіюють собі чи своїм ближнім, знаходиться в прямому, очевидному і гострому конфлікті з тими законами, котрих має дотримува¬тися християнин. Ми творимо зло власними рука¬ми, «перебуваючи в твердій пам’яті та при ясному розумі», розуміючи недозволеність наших учинків. І на додачу ми ще питаємо, як же Господь допустив це? Нарікати знову мусимо на себе, — або ми самі є джерелом страждань, або не молимося про за¬хист від них.

Але ж людина в цьому світі не один на один із Гос¬подом. Поряд із нами завжди та сила, «що вічно праг¬не зла», — і не кожен може протистояти її спокусам або розуміти, за чиєю намовою він діє, — «і не вірить ніхто, що ним зацікавилось зло». Завжди існує небез¬пека вільно чи мимохіть стати знаряддям зла. Саме тому православні люди молять Господа: «визволи нас від лукавого»...

Коло замикається, в молитві ми просимо Творця про радості, і в молитві ми просимо про захист від лиха та «диявольської спокуси». Мабуть, саме мо¬литва має вберегти нас від страждання та «всякія мірскія злия вєщі». Герой роману Сомерсета Моема «Тягар пристрастей люд¬ських», кульгавий хлоп-чик Філіпп, молив Господа про зцілення від кульгавості. Оскільки у встанов¬лений Філіппом термін кульгавість не щезла, він зробив висновок, що «ні¬хто не вірить достатньо», і припинив молитися... Вочевидь, Філіпп і сам не дуже й вірив - ні в силу молитви, ні в милість Бо¬жу. А коли ми віримо, ми повинні палко і щиро про¬сити Господа утриматинас і наших ближніх від лихих учинків, — і за нашою вірою, за нашою молитвою нам воздається. Найго¬ловніше — не розчаруватися, не вирішити, що «ніхто не вірить достатньо», не підпасти під владу холодних розумових викладок. Господь не тільки посилає все, що б не відбувалося, — «Іже вєздє сий і вся ісполняяй» — але й робить це вчасно — і з точки зору нашо¬го особистого блага, і з точки зору блага створеного Ним світу.

Здається, досить легко уявити собі масштаби ли¬ха, яке б могло охопити світ, якби ніхто не молився і не дотримував заповідей. Можна називати Біблію бест¬селером і знімати веселі мультфільми про Великий потоп, проте ніколи не слід забувати, що причиною грандіозної катастрофи стало те, що в Содомі та Гоморрі не знайшлося десяти праведників. Не розгнуздана вседозволеність, а віра та благочестя утримують наш світ від загибелі.

По кому подзвін?

Ми не випадково почали цю розмову про страждання зі згадки про щастя. Щасливе тремтіння душі повинно повідомити нам, що ми вчиняємо правильно, а докорисумління — сповістити про відступ від заповідей і за¬конів Божих. Безумовно, навіть найчерствіша людина, котра вже звикла не слухатися голосу своєї душі-християнки, сам цей голос продовжує чути. Маячня, що душа може бути чорною, — ні, вона може обвуглитися від наших помилок і злочинів, але чорну душу Господь не дає нікому...

А чому іноді душа болить за когось? Адже якщо я доброчесний, а мій сусід губить свою безсмертну душу, чому моя душа болить за нього? Це заповіда¬на нам Господом любов до ближнього вимагає мо¬литви за його спасіння, нагадує про подвиг Самого Господа, Котрий віддав Себе, невинного, на муки і загибель за спасіння возлюбленого Ним людст¬ва... І болить душа не лише за сусіда-грішника — її ранить твоя думка про власне благочестя. Близько двох тисяч років тому Господь урятував блудницю від розлюченого натовпу словами: Хто з вас без гріха, нехай перший у неї камінь кине (Ін. 8, 7). І сьогодні нам нагадують: «Не питай ніколи, по кому подзвін. Він по тобі».

Та багато хто, мабуть, зазнав такого болю, який примушував і найстійкіших думати: «чому ж Господь допускає це?». Це так властиво людині — шукати причини, вірити тільки особистому життєвому досві¬ду, прагнути знань, не думаючи про ціну та наслідки володіння знанням: І побачила жінка, що дерево [пі¬знання добра і зла] ... пожадане, тому що дає знання (Бут. 3, 6). І це так природно для людини — помиля¬тися. Помилка наших прабатьків дорого обійшлася людству і Самому Господові, Котрий прийняв образ людини і стражденну смерть.

Картина всесвіту складна. Складність її не тіль¬ки в розмірах, якраз ці параметри — для найнаївніших споглядачів. Ми, люди, живемо «тут і зараз». Кожна секунда нашого «тут і зараз», з усіма її радостями та печалями, є наслідком усіх, деяких чи яко¬їсь із подій, котрі мали місце, відколи Господь со¬творив небо і землю. Будь-яка секунда нашого «тут і зараз» є причиною того, що відбудеться негайно або через рік, в іншому кінці Галактики або в сусід¬ньому будинку. Ніщо не стається у світі випадково, і все з волі Божої, проте не кожна подія є кінцевою метою Провидіння. Для того щоб побачити місце події в замислі Творця, необхідно охопити подумки цей задум, збагнути його початок, закономірності, шляхи і цілі, і тоді кожна справа віднайде своє міс¬це і смисл.

Проте розуміння того, що слід осмислити, не є га¬рантією того, що осмислення можливе і потрібне. Навіть якщо це можливо — чи потрібно це? Все мені можна, та не все корисно (1Кор. 6, 12). Розум, да¬ний нам Творцем, пнеться «охопити неосяжне», але результатом цього є лише так звані «вічні питання», котрі тільки посилюють страждання. І досі немає від¬повідей — і навряд чи будуть ці відповіді віднайдені людиною.

«Мало знати, багато вірити»

Здавалося б, людина збагнула таємниці будови атома, а зрозуміти, чому страждає, не може! Мабуть, місце і роль наших страждань у картині все¬світу видні і збагненні тільки Авторові цієї карти¬ни. Кожен, хто живе і вірує в Мене, не вмре повіки (Ін. 11, 26), — чи не означає це, що Господь запові¬дав нам передусім віру, а не розуміння? Якщо віра в Господа дає життя вічне, до чого розмірковування про механізм вічного життя? Колись давно я почав писати вірш, але далі першого рядка — «Как мало знать, как много верить» — не просунувся. Тепер мені зрозумілий і смисл цього рядка, і беззмістов¬ність продовження.

Світобудова — не просто готовий продукт Божест¬венного задуму, це цілком живе, динамічне полотно. Не варто впадати у фаталізм і вважати, що все в на¬шому житті вже передбачене і визначене, а тому ві¬ра, молитва і сподівання не мають смислу. Якщо лю¬дині не під силу збагнути картину світобудови, якщо марнота таких зусиль виливається у стогін «чому?», то для Господа можливо не тільки створити світ і лю¬дину, але і за молитвою, за вірою нашою і «вчасно» так змінити це полотно, щоб не порушити його гар¬монію і не спотворити початковий задум. Проте Тво¬рець — не бюро добрих послуг, яке виконує будь-які замовлення. Господь мудрий і любить нас, а тому Він керує всім до нашого блага, Він «всякого блага Промислитель і Податель», Він Утішитель у скорбо¬ті. Людина ж — нетерпляча, вона прагне фізичного і душевного комфорту, далі за «тут і зараз» бачити не хоче і вимагає негайного результату. На допомогу нам знову приходить молитва, і ми повинні знову по-вторювати слова мудрих старців: «Господи, дай мені цілковито віддатися волі Твоїй Святій... Які б я не отримав звістки упродовж дня, навчи мене прийняти їх з... твердим переконанням, що на все Твоя Свята воля... У всіх непередбачених рядках не дай мені забути, що все послане Тобою» (молитва Оптинських старців).

Світ непростий, і ми навряд чи зможемо збагнути його уповні, як не можемо дошукатися причин і вито¬ків страждань, котрі збурюють душу і ранять плоть. Та чи є смисл у цьому болісному пошуку, якщо точ¬но відомий засіб, який позбавляє нас від страждань, який прославлений чудесами зцілення і спасіння, який доступний кожному з нас? Душа говорить мовою молитви, а за молитвою Господь прощає всі провини твої, вздоровляє всі недуги твої, позбавляє від моги¬ли життя твоє, вінчає тебе милістю та щедротами, на¬сичує добром бажання твоє (Пс. 102). Слово молитви може утримати від краху весь світ, а марні роздуми про страждання самі по собі завдають болю. А тому — миром Господу помолімося!

Опублiковано: № 5 (35) Дата публiкацiї на сайтi: 08 December 2008

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Миром Господу помолимся

Миром Господу помолимся

Максим Федорченко
Журнал «Отрок.ua»
Чому помирають ті, кого ми любимо? Чому бувають війни і го¬лод? Чому люди холоднокровно вбивають своїх братів? Чому нам буває нестерпно боляче? Чому у світі, створеному Господом, Котрий є Любов, стільки ненависті і зла? — Чи то відповідей немає, чи то запитання неправильні, але люди продовжують ці запитання ставити — собі, священику, Богу...
Розмiстити анонс

Результати 1 - 2 з 2
12:24 11.12.2008 | Елена
Очень люблю журнал "Отрок", хотя сама возраста не отроческого. Для меня это возможность такого необходимого внецерковного общения с духовно близкими людьми. Понимаю Вас, Максим, как поэта, умолкающего после строчек "Как мало знать, как много верить". Но, если дано писать с любовью, пишите. От любых Даров нельзя отказываться, как нельзя отрекаться от Дара любви истинной. Пусть строчки "...безвестная и тайная премудрости Твоея явил ми еси"(Пс.50,8) воодушевляют Вас, как и простые истины Евангелия. Пойте Господеви! Творческих успехов. Об избавлении от страданий и тщетных размышлений о них миром Господу помолимся!
10:16 10.12.2008 | Виталий
Если делать ставку на знание и понимание, то можно стать головастиком и словоблудом.

Страдаем мы от несмирения.

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: