Один богослов назвав теперішнє променем, що безперервно ковзає від уже втраченого минулого до ще не існуючого майбутнього. З цієї точки зору категорія часу — ілюзія. У той же час, кожна коротка мить нашого життя — це сходинка драбини, що веде або вгору, до духовних висот, або вниз, у безодню падіння.
Совість будить пам’ять. Розбуджена пам’ять хоче приспати совість, щоб людина не йшла плакати у безлюдне місце, а звично займалась звичайними справами.
Для совісті всі зроблені справи не мають терміну давності. Всі справи, які мають моральну оцінку, вчинені «сьогодні». Так думає совість. Оскільки вона — від Бога, а Його життя — це вічне «нині».
Час обманює людину. На тому колишньому полі, на тому місці, де Каїн убив брата, сьогодні, можливо, знаходиться багатоповерховий будинок. А може, там — майданчик для гольфу. Ви скажете тим, що грають: «Люди! Не грайте тут у гольф! Тут відбулося перше в людському світі вбивство!» — А вам дадуть відповідь: «Ну і що? Не живіть минулим. Живіть сьогоденням. Грайте з нами».
Можливо, це логічно. Але у совісті є своя логіка. Совість уперта і не завжди погодиться навіть вислухати сторонні докази. «Вчора», «рік тому» і «до Різдва Христового» для неї існують одночасно. Якщо гріх, значить, гріх, і немає терміну давності.
Коли ми говоримо (наприклад, гортаючи фотоальбом) «це я у школі», «це я в армії», то смисловий наголос у нас падає на тимчасові обставини: «в школі», «у садочку», «на відпочинку». Для совісті ж важливо те, що і там, і там, і скрізь — один і той самий «я».
Спогад про гріх обпік тебе, але ти відразу ж наказав виступити наперед армії виправдань. «Я не знав», «це було давно», «я в цьому каявся», «так усі робили». Якщо окрему відмовку перетворити на камінь, то їх кількості буде достатньо, щоб змурувати великий будинок. І ти навіть можеш сказати з часом: «Учителю, дивись, які будинки!» Але неодмінно почуєш у відповідь: Поправді кажу тобі: Не залишиться тут навіть камінь на камені (див. Мт. 24, 2).
Сховане буде знайденим, забуте згадається, те, про що, здавалося, не знав ніхто, буде проголошено на дахах.
Подумаєш про це, коли будеш сидіти на верхній полиці в сауні, і по спині пробіжить холодок. Осмислиш це, стоячи на зупинці трамваю у водохресний мороз, і стане раптом так гаряче, що шапку знімеш.
Минуле не зникло. Воно просто сховалося. І тим страшнішою буде потім його раптова поява.
Майбутнє теж плодить обмани і примножує ілюзії. Воно саме — майбутнє — ще не настало. Ще воно саме є лише можливістю, але воно вже намагається нам брехати і примножує обіцянки, як аферист під час торгової оборудки. У нашому фантастичному майбутньому ми думаємо, що все встигнемо виправити, ми залижемо рани, прикриємо наготу і сором красивим одягом, благородною вагою хороших справ переважимо сміття помилок і підлот. Загалом, «Ми заживемо... Ми побачимо небо в діамантах... ми будемо багато працювати і чесно їсти хліб... ». Як Манілов, можливо, ми побудуємо чудовий міст або навіть ощасливимо заразом усе людство.
Коли щоки хворобливо рум’яняться від солодких мрій, совісті важко повстати проти цієї фікції. Все-таки мріється про хороше. І кому з нас не близькі слова з арії князя Ігоря: «О, дайте, дайте мне свободу! Я свой позор сумею искупить»? Хто і як насправді спокутував свою ганьбу, отримавши «свободу», знають, знову-таки, тільки Бог і совість. Очевидно лиш те, що мріяти буває дуже шкідливо. Роз’ятрений мріями, запалений ними розум здатний з іще більшою силою відвертатися від дійсності, гордувати нею, віддалятися від практичної діяльності. Будь-які серйозні зміни вимагають завзятості і часом рутинної праці, коли бажана мета, здається, віддаляється, а не наближається. Любитель фантазій і швидких результатів рідко здатний витримати полуденну спеку і важку роботу.
Жити у борг — негарно. Небезпечно звикати до кредитів, особливо якщо береш їх заради речей і цілей другорядних. Майбутнім, як кредитом, не можна розплатитися за минуле. Надією на майбутнє добро не можна заглушити моральний біль, народжений минулим.
Його, майбутнього, може взагалі не бути. Ножиці в руках голови приймальної комісії легко перерізають стрічку на об’єкті, що здається. Ножиці смерті ще легше перерізають стрічку нашого життя. Чим менше «об’єкт готовий до здачі», тим нестерпніше раптове вторгнення смерті в наші плани на майбутнє.
Безплідним фантазіям про майбутнє відповідають ностальгічні спогади про минуле. У «Степі» Чехова юний герой слухав розмови дорослих на ночівлі біля багаття. Йому здавалося, що він бачить перед собою глибоко нещасних людей, які були безмежно щасливі у своєму далекому минулому. Цей висновок неминуче народжувався з почутого. Про все, що наповнює їхнє життя сьогодні, люди говорили з роздратуванням, чи злістю, чи гидливою втомою. Коли ж вони згадували минулі роки, то очі в них загорялися і в голосах починали звучати бадьорі нотки. Там — у минулому — їх любили, вони були сильними, розумними, й, головне, щасливими. Чехов вкладає в уста юному герою важливий висновок: «Російська людина не любить жити. Вона любить згадувати про життя». Якщо в чеховському слові ми впізнаємо себе, значить, у нас усередині не все як слід.
В одній із проповідей митрополит Антоній (Блюм) говорить про необхідність «повернутися до себе під шкіру». Тобто про необхідність жити конкретно, а не мрійливо. Але конкретно жити та мислити може і торговець на ринку, і злодій, що замітає сліди. Значить, потрібно, щоб у даному випадку конкретність живилася не мирською логікою, а щирою вірою. Адже якщо сучасного Адама Бог, як колись у раю, запитає: «Адаме, де ти?», — То Адам скаже або «Я згадую минуле», або «Я мрію про майбутнє». Обидві відповіді не повинні мати місця. У всякому разі, не повинні займати стільки місця у нашому житті, скільки займають сьогодні.
Щоб не застрягати в тому, що було, і не створювати в думках міражі прийдешнього, потрібно ходити перед Богом. Цей біблійний вислів означає саме жити «тут і зараз», але не як доведеться і не як захочеться. Це означає жити напруженим і уважним внутрішнім життям і відносити до себе те, що Творець сказав тоді ще Авраму: Я Бог Всемогутній! Ходи перед лицем Моїм, і будь непорочний! (Бут. 17, 1) Саме виконання цієї короткої і великотрудної заповіді додало згодом до імені праотця ще одну літеру. Він став Авраамом — батьком усіх віруючих.
Зміна імені означає внутрішню зміну. І ми повинні змінитися, щоб отримати ймення нове, якого не знає ніхто, тільки той, хто приймає його. (Об’явл. 2, 17).
Отримання нового імені співпаде зі скасуванням часової розірваності.
Часова тканина, поділена на століття, роки, тижні, секунди, поступиться місцем вічності. Вже часу не буде (Об’явл. 10, 6). Отже, минуле більше не турбуватиме совість, і фантазії про майбутнє не будуть відбирати у душі силу.
