Я завжди думав, що найцікавіше у світі ― це людина. Справа зовсім не в грецькій філософії (яку я не знаю). І не у Святому Письмі (запізно я взяв його до рук). Справа в іншому.
Тебе (тобто мене) спочатку не було. Але Вічний думав про мене. Була Його про мене думка.
А потім була крапля вологого сім’я. І не думайте, що я пошляк. Багато хто так «зацнотливилися», що слово «ложесна» в каноні без сором’язливого рум’янцю не прочитають. Зате варто по пальцю молотком гепнути або на льоду послизнутися ― о-о-о, таке скажуть!
Я би про сім’я не насмілився сказати, якби у святих не прочитав. Св. Іустин Філософ так і каже: «Народилися ми від вологого сім’я». Була насолода, змішана зі сном (про це Соломон говорить). І це був твій (мій) початок. Тебе могли не хотіти, тебе могли зачати «по зальоту», ти міг уникнути аборту лише тому, що попередній аборт був зовсім нещодавно. А могло бути все зовсім інакше. Але, як би там не було, в беззаконні зачатий, і в гріху народила мене мати моя (Пс. 50, 7).
Поживши всередині, у матері під серцем, із зусиллями і ризиком ми вилізли назовні. Шкода, що ніхто про це нічого не пам’ятає. Вся фантастика світу стала б купою сміття перед цією щоденною реальністю.
Але ось ― ми тут. Дихаємо повітрям, топчемо землю та ― рухаємося, рухаємося... Навіть коли ми спимо або лежимо на пляжі ― ми рухаємося. У глибині землі клекоче магма. На Сонці спалахують протуберанці. Кожен сантиметр нашої сумної планети пищить, копошиться, плямкає, розмножується...
І наше серце стукає. І в нас постійно ростуть нігті й волосся. Допоки... не настане різка зміна.
Одні кажуть ― «кінець». До таких не варто прислухатися. Я помітив, що вони не глибокі. Інші кажуть ― «початок». Якщо завгодно ― перехід. По-єврейськи ― «песах».
Якщо ви не безбожник, і вас не спалять у той же день, то волосся й нігті у вас усе ще ростимуть.
Це дуже дивно: людина вже два дні як мертва, а їй перед похороном треба голитися.
Але якщо ви все ж безбожник, чи безбожники ті, хто вас поховає, то вас таки спалять, і залишиться від вас у видимому світі ― жменя червоного попелу. Бо знає Він створення наше, пам’ятає, що ми порох...(Пс. 102:14)
І от, якщо повернутися назад ― до краплі сім’я, а потім кинутися вперед (думка це дозволяє) ― до жмені попелу, то тут народжується почуття, яке б’є мене в підборіддя аперкотом.
Від аперкоту голова закидається в небо, туди, куди до мене дивилися язичники, і хочеться запитати, крикнути... Слів немає. Вони зникають умить, і я стою... ні, предстою перед таємницею. Замість усіх думок, десь між горлом і грудьми грудкою застрягають два слова: «жменя» і «крапля».
Між жменею і краплею помістилися Платон з Аристотелем, Наполеон із Жозефіною, Ленін із Крупською та Гог із Магогом.
«Жменя» для всіх стала молотом, а «крапля» ― ковадлом.
Але ця істота ― людина, дитя потреби й випадку (як казав Сфінкс) ― зуміла все ж збагнути таємниці, забратися в небо, написати книги... Хіба ми на Землі не те саме, що цвіль на апельсині? Хіба Земля в космосі ― не порошинка?
Тут знову є чому подивуватися.
Нас, таких ― люблять! І не хтось, а Він! Той, Який народився без сім’я і не став прахом, Який уникнув молота і ковадла ― «жмені» і «краплі» ― Він прийшов до нас і все виправив.
Ця думка важча, ніж можна стерпіти. Але вага її розділяється на багатьох. Розділена між мільйонами, ця думка вже не тисне, а ― радує.
І ще вона пахне ялинкою... Різдвом, тобто.