Знову виголошую слово, стримуване протягом довгої зими, — Весна!
Виходжу на вулицю. Вітер жене хвилі на Дніпрі, розбиваючи останні брили мертво-сірого льоду, пахне землею. Геть з набережної Дніпра, через Поділ угору — в місто, як там, весною?
Від непрогрітої землі ще віє холодом. Я крокую між калюжами і в такт своїм крокам читаю:
…Задворки с выломанным лазом.
Хибарки с паклей по бортам.
Два клёна в ряд, за третьим, разом -
Соседний Рейтарский квартал…
І неодмінно вголос, інакше не почуєш, не відчуєш...
Так, сьогодні Рейтарський квартал не той, який описаний поетом, а весна та ж...
У кишені мого пальто томик Пастернака. Відкриваю на ходу обшарпану книгу. Пастернаком потрібно перехворіти. Не так, як кором чи грипом, не заради імунітету, а так, як хворіють високою ідеєю, страждаючи від неможливості до кінця збагнути. Напевно, потім це минає, як минає врешті-решт будь-яка хвороба, але залишається слід.
Але це потім, а зараз: напівпорожній трамвай, коричневий томик, шепіт, тому що не можна читати ці вірші мовчки, потрібно обов’язково їх чути, щоби бачити, а все інше геть!
«Тебе Пастернак до телефону!»
Андрій Вознесенський згадує:
Заціпенілі батьки витріщилися на мене. Шестикласником, нікому не сказавши, я надіслав йому вірші й лист. Це був перший рішучий вчинок, що визначив моє життя. І ось він відгукнувся і запрошує до себе на другу годину, в неділю.
Був грудень. Я прийшов до сірого будинку в Лаврушинському, звісно, за годину. Зачекавши, піднявся ліфтом на темну площадку восьмого поверху. До двох залишалася ще хвилина. За дверима, очевидно, почули ліфт. Двері відчинилися.
Він стояв у дверях.
Усе попливло переді мною. На мене дивилося здивоване довгасто-смугляве полум’я обличчя...
Він заговорив з середини.
Вилиці його тремтіли, як трикутні остови крил, щільно притиснуті перед змахом. Я боготворив його. В ньому був лет, сила й небесна непристосованість. Коли він говорив, він підсмикував, витягував догори підборіддя, ніби хотів вирватися з комірця і з тіла.
Невдовзі з ним стало дуже просто. Нишком розглядаю його.
Короткий ніс його, починаючи із заглибини перенісся, зразу йшов горбинкою, потім продовжувався прямо, нагадуючи смуглий рушничний приклад у мініатюрі. Губи сфінкса. Коротка сива стрижка. Але головне — це хвиля магнетизму. «Он, сам себя сравнивший с конским глазом»...
...З цього дня моє життя вирішилося, набуло казкового сенсу й призначення: його нові вірші, телефоні розмови, недільні бесіди в нього з другої до четвертої, прогулянки — роки щастя і дитячої закоханості...
Чому він відгукнувся мені?
Він був самотній у ті роки, втомився від негараздів, йому хотілося щирості, чистоти стосунків, хотілося вирватися з кола — і все ж не тільки це. Можливо, ці дивні стосунки з підлітком, школярем, ця майже дружба щось-таки пояснюють у ньому? Це навіть не дружба лева з собачкою, точніше — лева з цуценям...
Його тягнуло до дитинства. Поклик дитинства не припинявся в ньому...
Говорив він захлинаючись, безоглядно. Потім раптово обривав розмову. Ніколи не скаржився, які б хмари його не затьмарювали.
«Художник, — казав він, — за суттю своєю оптимістичний. Оптимістична сутність творчості. Навіть коли пишеш речі трагічні, ти повинен писати сильно, а смуток і розмазня не народжують твори сили». Мова лилася непереривним заливистим монологом. У ній було більше музики, ніж граматики. Мова не ділилася на фрази, фрази на слова — все лилося несвідомим потоком свідомості, думка пробурмочувалася, поверталася, зачаровувала. Таким же потоком була його поезія.
Пастернак — підліток.
Є художники, відмічені постійними віковими ознаками. Так, у Буніна є чіткість ранньої осені, він ніби завжди сорокалітній. Пастернак же вічний підліток, неслух — «Я создан богом мучить себя, родных и тех, которых мучить грех». Лиш одного разу у віршах в авторській мові він позначив свій вік: «Мне четырнадцать лет». Раз і назавжди...
После перерыва
Три месяца тому назад.
Лишь только первые метели
На наш незащищенный сад
С остервененьем налетели.
Прикинул тотчас я в уме.
Что я укроюсь, как затворник.
И что стихами о зиме
Пополню свой весенний сборник.
Но навалились пустяки
Горой, как снежные завалы.
Зима, расчетам вопреки.
Наполовину миновала.
Тогда я понял, почему
Она во время снегопада.
Снежинками пронзая тьму.
Заглядывала в дом из сада.
Она шептала мне: «Спеши!»
Губами, белыми от стужи.
А я чинил карандаши.
Отшучиваясь неуклюже.
Пока под лампой у стола
Я медлил зимним утром ранним.
Зима явилась и ушла
Непонятым напоминаньем.
Весна
Все нынешней весной особое
Живее воробьев шумиха.
Я даже выразить не пробую.
Как на душе светло и тихо.
Иначе думается, пишется.
И громкою октавой в хоре
Земной могучий голос слышится
Освобожденных территорий.
Весеннее дыханье родины
Смывает след зимы с пространства
И черные от слез обводимы
С заплаканных очей славянства.
Везде трава готова вылезти.
И улицы старинной Праги
Молчат, одна другой извилистей.
Но заиграют, как овраги.
Сказанья Чехии, Моравии
И Сербии с весенней негой.
Сорвавши пелену бесправия.
Цветами выйдут из-под снега.
Все дымкой сказочной подернется.
Подобно завиткам по стенам
В боярской золоченой горнице
И на Василии Блаженном.
Мечтателю и полуночнику
Москва милей всего на свете.
Он дома, у первоисточника
Всего, чем будет цвесть столетье.
На Страстной
Еще кругом ночная мгла.
Еще так рано в мире.
Что звездам в небе нет числа.
И каждая, как день, светла.
И если бы земля могла.
Она бы Пасху проспала
Под чтение псалтыри.
Еще кругом ночная мгла.
Такая рань на свете.
Что площадь вечностью легла
От перекрестка до угла.
И до рассвета и тепла
Еще тысячелетье.
Еще земля голым-гола.
И ей ночами не в чем
Раскачивать колокола
И вторить с воли певчим.
И со Страстного четверга
Вплоть до Страстной субботы
Вода буравит берега
И вьет водовороты.
И лес раздет и непокрыт
И на Страстях Христовых.
Как строй молящихся, стоит
Толпой стволов сосновых.
А в городе, на небольшом
Пространстве, как на сходке.
Деревья смотрят нагишом
В церковные решетки.
И взгляд их ужасом объят.
Понятна их тревога.
Сады выходят из оград.
Колеблется земли уклад:
Они хоронят Бога.
И видят свет у царских врат.
И черный плат, и свечек ряд.
Заплаканные лица -
И вдруг навстречу крестный ход
Выходит с плащаницей.
И две березы у ворот
Должны посторониться.
И шествие обходит двор
По краю тротуара.
И вносит с улицы в притвор
Весну, весенний разговор.
И воздух с привкусом просфор
И вешнего угара.
И март разбрасывает снег
На паперти толпе калек.
Как будто вышел человек.
И вынес, и открыл ковчег
И все до нитки роздал.
И пенье длится до зари.
И, нарыдавшись вдосталь.
Доходят тише изнутри
На пустыри под фонари
Псалтырь или апостол.
Но в полночь смолкнут тварь и плоть.
Заслышав слух весенний.
Что только-только распогодь -
Смерть можно будет побороть
Усильем воскресенья.
Благодаря таким авторам хочется жить!