― Що ж мені вдягнути?!
Із цих слів починається кожен ранок. Але страждає не безхатько і не пенсіонерка. Ці слова звучать перед шафою, напханою одягом.
Джинси. Сорочки з довгим рукавом. Сорочки з менш довгим рукавом. Сорочки без рукава. Піджаки. З карманами. Виходять із моди. Вузькі спідниці. А модно ― з оборками. Або все ж таки вдягнути штани? Тоді не буде видно вишивки на чоботах. А туфлі не пасують за кольором. Майка пасує. І шкарпетки...
― Мені нічого вдягнути!
Одяг ― це дуже серйозно. Ми можемо не відкривати рота, а він видасть увесь наш настрій і навіть плани на майбутнє.
«Мені подобається фасон ваших думок», ― казав герой популярного фільму. Одяг ― це наше бажання сподобатися світу, завоювати його визнання. Зухвалий він чи скромний, супермодний чи старомодний.
Панк, мета якого ― зачепити наше уявлення про пристойність, обвішує себе консервними банками та проколює ніздрі. Але й він прагне сподобатися своїм друзям та подругам!
Парафіянка, яка за настановами Апостола, у скромнім вбранні, з сором’язливістю та невинністю, прикрашає себе не плетінням волосся, не золотом, не перлами, не коштовними шатами, але добрими вчинками (1 Тим. 2, 9-10), теж прагне сподобатися по-своєму. Але перш ніж вона встигне зробити добру справу, її зустрінуть за одягом.
Наш гардероб ― це візитна картка, інтимне одкровення й медична довідка одночасно. Ми йдемо тротуаром, занурені у свої проблеми, а балакуче ганчір’я здає нас не червоніючи.
Ось ідуть дві куртки нарозхрист до самого пупка ― їм ніхто не наказ. Ні погода, ні ті, хто заплатили за коштовні прикиди...
То там, то тут хвацько розсікають вузькі джинси, видаючи бажання своїх власниць бути оголеними...
Дорогезні черевики, ідеально біла сорочка й зі смаком підібрана краватка вимагають відкриття віконця в газетному кіоску. Хоча в такому вигляді годиться відкривати двері «мерседеса»...
Щоб громадська думка не видала діагноз «душевнохворий» або «чаморош ходячий», не треба вивчати модні журнали. Просто пересуваючись містом, ми потрапляємо до товариства красивих, успішних та сучасних мешканців бігбордів. Це дошка пошани, на ній виставлені найкращі представники сучасного суспільства. Пройти повз неможливо: вишукані англійські костюми, відірвані спортивні майки (відірвані й у переносному, й у прямому сенсі), пляжно-вечірні хутрові вбрання! Хочемо ми цього чи ні, а наші вразливі натури миттєво поглинають запропоновані стандарти краси. Життя мимовільно набуває смислу та значення: треба заробити на такий одяг. Щоб потім вийти з «фабрики зірок» зі спокійною душею та задертим носом.
Та ось тільки рекламні щити змінюються часто. Так часто, що не тільки ми, навіть шафа не витримує навантаження... Мода не заспокоюється, а слідом за нею й душа. І кожен ранок починається стогоном:
― Мені знову нема чого вдягнути!
Запропоноване рекламою вбрання вже наступного сезону перетворюється на «гарбуз», а шафа ― на сміттєвий ящик. Але в небі спалахують нові бігборди, а в голові ― образи нових сумочок чи кросівок.
Плюнути на моду й зовсім її ігнорувати!
Не можна. Світи вимагають поваги до своїх статутів, а статути диктують правила зовнішнього вигляду. Приїхавши на молодіжну тусівку в цнотливій сукні та з покритою головою, ми будемо виглядати агресивніше, ніж напівгола модель у церковному притворі...
Але іноді є потреба виразити свій власний, внутрішній статут. Наприклад, для того, щоб рідна душа впізнала нас у натовпі. Правда, буває, що саме бажання знайти свою пару спонукає нас одягатися так, наче ми хочемо застрахати цілий світ.
По улице Горького ― что за походка! ―
Красотка плывёт, как под парусом лодка.
Причёска ― что надо! И свитер ― что надо!
С лиловым оттенком губная помада!
Побачивши таку супермодель, сильна половина людства пускає слину. І в тебе виникає почуття... неповноцінності. Не завжди знайдеться поряд Юлія Друніна, щоб вчасно пояснити своїм віршем, яка хороша й чуйна людина ця «красуня», якщо на обличчі ліловою помадою розписано, яка вона крута й неприступна:
Пусть туфли на «шпильках», пусть юбка «модерн».
Пусть юбка едва достигает колен...
Со смены идёт (не судите по виду), ―
Подружку ханжам не дадим мы в обиду!...
Мы сами пижонками слыли когда-то,
А время пришло ― уходили в солдаты!
Надовго приховати під одягом свою натуру, використовувати сукню як маскхалат виходить не в кожного. Жени природу в двері ― вона залізе у вікно! Так народжуються приказки на зразок «сидить як на корові сідло». І тільки актори й депутати парламенту віртуозно володіють мистецтвом приховувати за костюмом своє справжнє обличчя.
Але скільки не вдягай на себе скромних довгих спідниць, героїчних обладунків, спортивних штурмовок або вишуканих туфельок ― кращим від цього не станеш. Вибір одягу ― хочемо ми того чи ні ― підкорюється нашому внутрішньому образу. «Всяк есть тем, чьё сердце в нём. Всякий там, где сердцем сам»!
Коли оновлюється душа, «старі міхи» стають непридатними. Одяг, який викликав трепет, починає викликати почуття незручності. Блискуче вбрання виявляється дурнуватою мішурою. Тільки винен у цьому буде не новий рекламний щит, а власний змінений погляд на речі. Внутрішня краса висуне свої вимоги до одягу. Кожному у свій час. Але коли він прийде, крик душі «Мені нічого вдягнути!» відступить перед радістю:
― Христос Воскрес!